Талант і доля Василя Голобородька

До 70-річчя від дня народження
Про письменника Василя Голобородька вперше дізнався від журналіста і поета Петра Шевченка (Біливоди) на початку вісімдесятих. Він же запропонував прочитати добірку його поезій в луганській молодіжній газеті «Молодогвардієць» та своє літературно-критичне дослідження. У творчій долі Петра Біливоди спілкування з видатним поетом-земляком Василем Голобородьком залишило помітний слід. Коли молодий Петро Шевченко приїхав навчатися до Луганська, твори Василя Голобородька в Україні не друкувалися. Однак спраглий до знань і справжньої літератури юнак не міг не читати віршів Василя Голобородька, адже вони розповсюджувалися в самвидаві, навіть на Луганщині. Таке припущення може підтвердити й тим, що коли Петро Шевченко в лютому 1978 році почав працювати в газеті “Молодогвардієць” , буквально через кілька днів з’явилася його стаття “ Дітвак із сонцем у кишені“, де вміщено глибокі роздуми про поезію Василя Голобородька, як, наприклад: “Але й інший шлях  знає поезія В.Голобородька, коли він наче виринає з первісного світу фольклорних категорій, з певною мірою міфологізованих уявлень  про людину і світ та характер їх стосунків. Виринає тоді, коли в гармонійно циклічний світ втручається цілком історизований час, в якому плине індивідуальна доля людини ХХ століття”.
Як бачимо, тоді молодий літератор намагався визначити одну із провідних ознак поетичного світу Василя Голобородька, тобто його здатність до творення сучасної поезії прадавніми народнопоетичними образами.
У 1988 році вийшла перша в Україні книжка В.Голобородька “Зелен день”, то Петро Шевченко виступив із рецензією на сторінках часопису “Донбас” (1989, №2)  , а потім надрукував великий нарис “Повернення додому” (в співавторстві із журналістом С.Кисельовим) в  “Литературной газете”. У рецензії “Живий пломінець”  насамперед  відчувається сум з приводу того, що перша книжка Василя Голобородька в Україні вийшла з двадцятирічним запізненням: “Драма позбавлення голосу одного з найсвоєрідніших українських ліриків у так звані застійні часи, думаю, ще знайде свого дослідника. Але факт вимагає принаймні  гіркої констатації: вже видали книжки послідовники Василя Голобородька, вже аналізуються особливості їх поетичного світобачення, вже важко розрізнити першовідкривачів та епігонів” . Знову дослідник наголошує на тому, що корені поетичного світобачення Василя Голобородька в прадавньому фольклорі, а головною ознакою творчості є рідкісне поєднання виняткової простоти із пронизуючою метафоричністю,  які теж ідуть від народного мелосу, “від казки, де здатністю переживати, відчувати, говорити наділено практично все на світі, де все з усім вступає в діалог, спроможне перевтілитися в будь-що і в будь-кого, виявляючи глибинну єдність усього сущого, його споконвічну одухотвореність ”.
На початку грудня 1988 році із Василем Голобородьком у його рідному селі відбулася наша перша багатогодинна розмова. Тоді ж уперше побачив книжку «Летюче віконце». Через кілька днів поет приїхав до селища Щотове, неподалік міста Антрацита, на відкриття літературного музею Григора Тютюнника в місцевій школі…
Ім’я самобутнього і талановитого поета Василя Голобородька вже більше п’ятдесяти років відоме в українській поезії. Він лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка 1994 року, його літературні твори вивчаються у вищих і загальноосвітніх навчальних закладах, друкуються в багатьма мовами світу, а в українському літературознавстві з’являються все нові дослідження на рівні докторських і кандидатських дисертацій.
Народився Василь Іванович Голобородько 7 квітня 1945 року в селі Адріанопіль Перевальського району Луганської області. Писати вірші розпочав тоді, коли навчався в одинадцятому класі школи-інтернату в м. Лисичанську на Луганщині, адже в його рідному селі середньої школи не було. Говорити про вплив на його поетичну свідомість якогось конкретного митця було б просто банально.  Справжній талант носить у собі таку ж загадковість, як і народження дитини. Писати почав українською мовою, яка була для нього рідною, бо цією мовою говорили батьки, односельці, а ще в селі жили прадавні звичаї, про які потім згадував в есе „Посівальником через усе життя”: „Зовсім малим у вічі посівальника будила мене мати зимовим ранком і посилала посівати до сусідів, це недалечко, через дорогу лише перейти. Заходив я до хати вісником свята, мені раділи, підводили до покуті, я сипав із жмені пшеничне зерно і промовляв поздоровлення з Новим роком, як мене навчила мати”.
Перший вірш Василя Голобородька був надрукований 7 травня 1963 року на сторінках лисичанської міської газети „Новый путь” під назвою „Після дощу”:
 
Дощ пройшов
На галявинці
Сохнуть неба сині рядна
В траву опадають вишні,
Як червоні краплі граду
По росі бредуть корови
Під зелено-синім гаєм.
Кінострічкою дорога пшеницями пробігає
Пшениці, як ліс на ниві
Ми таких іще не знали…
Йдуть машини вмиті в зливі
Давлять скатами дзеркала.
 
Як бачимо,  поет тяжів до народної метафоричності, намагався знайти своє образне слово. Незабаром з’явилася публікація і в луганській обласній газеті „Прапор перемоги” (2 червня 1963 р.) із вступним словом „Початок шляху” письменника Микити Чернявського, де говорилося про свіжість образів, цікаві знахідки, а також висловлювалася впевненість, що „здібний хлопець” стане хорошим поетом. Маючи непогане естетичне чуття, досвідчений Микита Чернявський звичайно був вражений нагромадженням поетичних образів у віршах Василя Голобородька, тоді таких незвичних і несхожих на безмежжя заримованих ідеологем, що культивувалися в призмі вимог соціалістичного реалізму радянськими поетами. Незвичайність образів просто вражала, як наприклад у вірші „Літній етюд”:
 
Ми скиртували з батьком у полі:
батько стояв на гарбі −
з головою
у сонці
а я подавав з копиці.
Нанизував оберемки музики на вила
і кидав у сонце.
 
Після закінчення середньої школи Василь Голобородько вступав до Київського державного університету і не пройшов за конкурсом, тому студентом філологічного факультету став через рік. Однак його поезія встигла привернути увагу і в столиці. Вже в квітні 1964 року Маргарита Малиновська розповіла в газеті „Літературна Україна” про традиційний вечір-обговорення творів молодих авторів у Спілці письменників, де Василь Голобородько прочитав твори „Грушка”, „Голова”, „Руче, руче, відірвана руче”, „Проліскові човни”, „Брате мій хліборобе”, „Балада про війну”. Критик наголосила: „Часто вірші В.Голобородька − це словесні пастелі, з мазками буйними і радісними, щасливими і контрастними, образ народжується з найщільнішого зближення віддалених і несподіваних асоціацій, що дає спалах емоційної сили”. А головуючий на вечорі Андрій Малишко сказав: „Поезія Василя Голобородька − буйна, одухотворена, по-філософськи заглиблена”.
Добірки віршів молодого поета з’явилися на сторінках „Літературної України”, журналів „Дніпро”, „Жовтень”, альманасі „День поезії − 63”. Однак найбільший резонанс викликала стаття Івана Дзюби „У дивосвіті рідної хати” („Дніпро”, 1965, № 4). Можливо, це був той поодинокий випадок в українському літературознавстві, коли про двадцятилітнього поета, який навіть не мав поетичної збірки, було опубліковане велике за обсягом та глибоко аналітичне дослідження, в якому стверджувалося: „як багато ще може дати сьогодні органічне відродження елементів української національної давньопоетичної стихії, елементів високофольклорного і висококазкового світосприймання, − продовження сьогодні тої традиції розкривання прадавнього психічного підкладу та міфологічно-поетичних джерел світопочування українського народу, активного динамічного включення їх у світопочування сьогоднішнє, − традиції, яку заклала Леся Українка в „Лісовій пісні” та Михайло Коцюбинський у „Тінях забутих предків”.
Стаття викликала своєрідну дискусію, а точніше негативну оцінку офіційного радянського літературознавства. На сторінках „Литературной газеты” виступив один із провідних теоретиків марксистсько-ленінської естетики Ігор Дзеверін,  в журналі „Вопросы литературы” з критичних позицій відгукнувся Леонід Новиченко, в газеті „Літературна Україна” Дмитро Сєдих. Зовсім іншої точки зору дотримувались молоді критики, особливо Анатолій Макаров, Олена Никанорова. А Микола Ільницький в журналі „Радянське літературознавство” (1966, № 9) писав: „Ось добірка поезій „Золоті глечики груш” Василя Голобородька („Жовтень”, 1965, № 12). Наша уява вже призвичаєна багатьма віршами до ускладненого образу, а ще частіше − до рясноти абстракції, раптово опиняється серед дивовижної прозорості, якоїсь ніби язичницької прадавності уявлень, понять, хоча йдеться цілком про наш час, його тривоги, клопоти, складності…”. Далі критик зазначає, що уява В.Голобородька нерідко видобуває справжні поетичні перлини, а при читанні вірша „На подвір’ї випускала молодиця”… згадується новела Василя Симоненка „Кукурікали півні на рушниках”…
Вірші Василя Голобородька продовжували друкуватися в різних періодичних виданнях, хоча сам він після року навчання в Київському державному університеті змушений у 1965 році покинути його. До речі, значно пізніше (тобто з кінця 80-х років) отой рік київського життя стане приводом для спроби досить суб’єктивно (при цьому нерідко змінюючи коло учасників та часові межі) витлумачити легендарний феномен Київської поетичної школи, тим самим наділяючи багатьма міфологемами спілкування Василя Голобородька із тими, хто навчався в університеті й теж писав вірші.
Якщо ж говорити про дружнє  спілкування, то найбільше його із середини шістдесятих років Василь Голобородько мав із Василем Стусом. У відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України зберігаються сімнадцять листів Василя Голобородька до Василя Стуса (фонд 170).
Перший лист датовано 21 січня 1968 року. Тоді поет жив у селі, чекаючи весняного призову до армії, адже саме двохрічною солдатчиною тодішній режим вирішив його перевиховати.
Із листа Василя Голобородька до Василя Стуса від 21 січня 1968 року.
«Отже, сиджу вдома, читаю, пишу, виїздити кудись лячно, бо дуже холодно, особливо ж мені, що як той пес, мав хату влітку  під кущем, а як зима – то й ніде погріти носа. Згодом може виберуся. Спасибі за прихильні слова щодо моєї «Діалектики». Ніколи я не писав так важко як тепер. Гратися з конкретними предметами, творячи з них різні комбінації і конфлікти – дуже обтяжує. А то буває виходить дуже сухо, абстрактно, а мені то теж не до вподоби отак десь творити на лезі ножа, на отій межі. Ну і всяке інше турбує і обтяжує. Ти вгадав загальну спрямованість тої «Діалектики». Саме такі претензії, які я аж ніяк не переоцінюю. Хочу викласти моє розуміння нинішньої ситуації у нас і місце себе самого вияснити в тій ситуації. Бач, великі зазіхання, але я не кажу, що то все вирішиться от в цей рік – то робота може до згину. Багато чого мені відкрилося в останній час (ти маєш рацію), але дуже важко визначити оте чи інше таке вже й важливе і чи тільки мені явлене, щоб писати про те притчу. Оце, властиво, і все, що стосується мого теперішнього існування на квітучій радянській, найдемократичнішій землі.
Бувай здоров!
В.Голобородько».
Йдеться про те, що Василь Голобородько об’єднав чотири віршовані збірки  »Летюче віконце», «Пастух квітів», «Ікар на метеликових крильцях», «Від дерева до дерева» в один рукопис – «Діалектика», далі ця назва загубилася.   Служити йому довелося у військово-будівельному загоні аж у  Владивостоці.
Далі буде…
 
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал