Так є, але чи так треба?

113

Фіговий листок інтернетного ажіотажу довкола купки
розкручених імен авторів і авторес, яких ніби читають, звісно, натякає на  життєвідновувальні інтенції організму
сучасної української літератури, однак що той фіговий листок приховує насправді,
сказати з певністю важко. Навіть з урахуванням 
прямих вказівок Жадана і решти наших матюгальників на колись табуйовані
назви органів, чиї функції супутно творчу свою могутність засвідчували
еротизованим письмом щонайвищого мистецького штибу. Але коли то було? І чи було
насправді? Принаймні, у нас, де навіть роман «Повія» є напріч імпотентним,
позаяк про непозборність потягу статі до статі там практично не йдеться. Все
зосереджено на бідності і уярмленій нею моралі, яка багато чого в живому житті
важить, але важить далеко не все. Інакше  за словом «любов» не стояло б так багато мук,
розмаїтих пристрастей, не кажучи вже про канали всекосмічного лібідо, якими
тонкі небесні енергії решетять  усе у
Всесвіті суще. Ми – то не тільки ми, або й зовсім не ми, якщо, приміром,
Україною вважати всього лиш усілякі визвольні змагання, безкінечні відродження
і переродження, учорашні колгоспи, сьогоднішній парламент, а не  утеклу в Карпати надвечірню тишу, коли
верхи  дерев і гір оповиває опалове мрево
воістину Божого ґатунку… 

Природа, зчаста чуємо, мовчить. Доки стачає терпіння. Але
мовчить про що? І чи не є її мовчання нашою історичною оглохлістю до тьми
тьмущої станів та озарінь, які мали б стати, але чомусь не стали симфоніями,
українським аналогом малярських імпресій, генетично елінською трагікою,
романними й поемними нараціями суму не власне або не тільки людського, а суму
Життя. Загнаного в мегаполісні відстійники і тими відстійниками засмердженого.
Так само, як, до речі, смердить щоденний народний побут, поетизація якого,
може, й освячувала багато чого у доробкові шістдесятників, проте освячувала
зосліпу.

Духовна незрячість є похідною т.зв. «соціальної
злободенності», у нас культивованої 
чортизна  заради  чого. 
Так,  ніби  Слово 
справді  виполює  на просторах практичної буденності «глитаїв і
павуків», вириває з грішних обіймів цнотливиць, совістить усіляку бандоту,
навчає посполитих Добру і обеззброює Зло. На приватному духовному рівні це,
може, й трапляється, але не на рівні майданному. Мистецтво взагалі не є і
ніколи не було вигоном, де вишумлює й викрикується посередність. Йому не личить
політизоване добролюбство, масовидна доброчесність, котрій досить гарного
високоштильного вислову. Маючи у своєму розпорядженні всю народну і ненародну
мову, література мучиться у пошуках єдинопотрібного слова навіть за наявності
слів Будди, Христа, Ганді, Швейцара. Не кажучи вже про, що там не кажи,
балакучий доробок геніальних і просто талановитих майстрів авторизованого
образного мовлення, яким вдовольняється лише його окультурений споживач.
Істинний творець майже все починає з нуля. Бо, повернуся до уже заторкнутого,
світ довкола усіх нас як німував, так і німує…      

 З огляду на «Тіні
забутих предків» ми вже давно могли перепочити від гонитви за правдою
натурального, так би мовити, виробу і нестерпного її вереску в устах тих, хто
морочив нам голови «загірними комунами», а тепер лайливим обгавкуванням
неприступної для концептуалістів постмодерного виробу щоденності. Те, про що
вони пишуть, начитавшись Фуко, Крістієвої, 
Деріда чи Барта, безумовно, зринає у пам’яті, коли  дивитися у порожній екран комп’ютера,
гадаючи, який саме ребус з прочитаного і чутого використати для розповіді про
самого себе? Простимо – чимось глибоко враженого, але ж ні: слідів власного
духоплину у цих писаннях нуль. Тільки пригорщі розмаїтої інтелектуальної січки,
якою прагнуть зачарувати споживачів 
процесуальних секонд-хендів, де автор і критик не сперечаються, не
радіють чомусь абсолютно незвіданому й формально новому, а переморгуються: «Я знаю,
звідки це». –   «І я знаю, звідки ти
знаєш». –  «То ми однодумці?»

Ні – шарлатани. Безвстидні, 
нахабисті  й  невичерпно  
плодючі,  що  в принципі не є епохальним злочином. З точки
зору стильового тренажа і суто фітнесового за природою рощення художнього
інтелекту духовна бездар на тусовочних подіумах чимось та виглядає. У цьому
легко переконатися, зазирнувши у програми теперішніх «Книжкових базарів», де
левова частка презентантів продукує кіч і саме тому задіяна у розмовах і
зустрічах, кінечна мета яких – засвітитися і бодай дещицю постлітературного
читва продати. Книжка як товар – то ще один фіговий листок на соромному місці
книжкового валу, що, будемо одвертими, давно існує і втягує у сурогатно брудні
свої глибини дедалі більше небезталанних імен. Скажімо, С.Процюка, штампувальна
(на матрицях, за¬уважмо, абияк нахапаної «науки») машина якого вже не приховує
технологічних своїх «секретів»  і гонить
текст за текстом, значну частину яких можна залапкувати бодай тому, що це
переказ. Коли ледь-ледь авторизований, а коли одверто перенесений з довідникових
усіляких джерел у мішанину прозовикладу, де переважає претензія на
екстравагантність і вільну од всіляких етико-моральних передсудів одвертість.
«…Душокопачі кажуть, що частина неврозів побудована на розладах наших
немовлячих стосунків із калом. Нас призвичаюють до думки, що лайно – це гидота,
а ми – цяця. І ми затискаємо відходи, наче надцінну ідею. Ми акцентуємо свою
найчистішу і беззахисну увагу не на хмарках любові, а на гівні. Відтак, як
стверджують душезнавці, гівно поволі замінює хмарки. Або любов. І супроводжує
нас, тихо і незримо, аж до гробової дошки…» (Степан Процюк. Бийся головою до
стіни. «Кур’єр Кривбасу», № 264-265, Листопад-грудень 2011, – С. 7). Мені
можуть зауважити, що ця цитація зумисне деестетизована, себто вирвана з художнього
цілого, де її завдання – всього лиш підсвітити розлогу розповідь про «батькову
психічну біографію», а з тим і біографію цілого покоління. Не знаю, не знаю…
Колаж з нібито існувальних (короткі прозосвітлини  з минулого героя та його родичів) «локусів» і
обов’язково приліплювані до них мудрування за 
чужий кошт – це всього лиш імітація художньої філософічності там, де
напріч відсутня течія  самодостатнього
буттєвого плину, в який забредають, а то й 
пускаються у повістеве чи романне 
плавання майстри не  балаканини, а
мандрів. Коли – в художньо незвідане, а коли – в духовний позасвіт,
екзистенціальні виміри якого неспівмірні з риторичними баюрами на кшталт:
«Напевне, тодішні кілька поколінь не могли навзагал бути інакшими. Розгнуздана
атмосфера вождівства і колективізму, молитви до партії чи окремої людини,
протиставлення особистого загальному при всілякому заохоченні другого. З іншого
боку, ідея визволення України, жорстка дисципліна, потужна сітка радянської
агентури, надлами, відступи, війни ідей. Кожне я, більшою чи меншою мірою,
розчинялося у колективному ми. І це розчинення було болісно-солодким, бо
заглушало власну тривогу існування» (Там само, –  стор. 51). Мистецьки сенсова недолугість цієї
«програмної» рефлексії наводить на роздуми про адресата подібного прозописьма.
Сам С.Процюк за останнім теж вбачається у повний письменницький зріст, хоч
сприйняття – штука складна і підступна: навіть совдепівський лубок може не лише
розважати, а й багато чим стилістичну палітру збагачувати. Окрім того, існує ще
гра на мовних контрастах, яка для справжніх гурманів стає джерелом не лише
насолоди, а й асоціативних розкошів. Наразі усього цього не передбачено: автор
каже, що каже і вважає це достатнім для права на читацьку увагу. Залишається до
цього додати  – на увагу (а може й
захоплення?) таких самих любителів модної прозожуйки, як сам. Плюс легіон
балакунів з табору критики, які обслуговують виключно своїх «однодумців» і
однописців, надимаючи при цьому груди так, ніби проголошують щось незвідано й
відкривавче глибокодумне. За приклад наведу у тому ж таки номері «Кур’єра
Кривбасу» видрукувану чи то рецензію, чи то «есей»  Ігора Котика «Троє повернень».                       

Узявши в заложники свого задуму імена Гомера, Сервантеса,
підправленого Андріяшика (роман останнього Котик чомусь йменує на свій
елегійний лад – «Додому вороття немає»), Селінджера, критик (якщо це  критик) надсолідно провіщає: «У цій статті я
вирішив поміркувати над тим, наскільки актуальний мотив повернення в сучасній
українській літературі». Запрошую вслухатися, на якій високій самоповажній ноті
це робиться: «Я не ставлю собі за мету описати всі версії повернення якомога
повніше. Для аналізу вибрано три романи, що побачили світ у 2010 році й
авторами яких є тридцятип’яти-сорокарічні прозаїки. Мені здається, що і на
матеріалі трьох творів, написаних письменниками одного покоління приблизно в
той самий час, можна показати розмаїття підходів в осмисленні спільного мотиву.
Можливо, ця теза певним чином дотична до висновків статті Юрія Шереха «Троє прощань»…»,
про котру читач може собі мимовільно нагадати на підставі перегуку на рівні
заголовків, хоча прямого стосунку до «Трьох прощань» моя стаття не має».
(«Кур’єр Кривбасу», № 264-265, 2011. – С.354).

Читач може згадати й дещо інше –  «Перечитану «Енеїду» Віктора  Неборака, де з таким самим апломбом
стягуються докупи кричуще різні поетичні світи Вергілія і Котляревського тільки
заради того, аби виглядати в очах літературної публіки рівносолідним «метром»,
що, абсолютно цього не соромлячись, довантажує творчий задум і творчі інтенції
Котляревського компіляціями з джерел, до жанру і сенсу травестії абсолютно не
дотичних. Але гра є гра. От тільки у що? І.Котик (це стосується і В.Неборака)
бачить себе і своє покоління виключно у тозі класиків, які терпляче
перечікують   творчі конвульсії старших
колег, аналізувати які – справа маловигідна і (це найголовніше!)
непрезентабельна. До того ж аналіз вимагає фахової гнучкості, доказовості, яку
куди легше підмінити згадками про Ц.Тодорова, Р. Барта, а  наразі – Ю.Шереха, котрий теж про щось там
писав. Про що саме  –  не суть важливо. Головне – поставити його
поруч із собою, тим самим перетворившись (ним, зрозуміло, не будучи) з
інтерпретатора на мовця, який висловлюється лише висновково, без навіть натяку
на аналітику, усунену з поцінувальної практики як щось незворотно віджиле. При
цьому не хотілося б зачіпати постмодернізм (приналежність до нього І.Котика і
ним пропагованих С.Жадана, О.Клименка та А.Дністрового є скорше тусовочно
наказовою, аніж бодай одним звивом естетизованої думки десь  колись кимось доведеною), духовно-художні й
філософські підвалини якого літературно справді існують, але є формою не
поколіннєвого епатажу, а поступу. Від чого й до чого – треба досліджувати й
досліджувати. Звичайно ж, не від О.Гончара до С.Жадана  і, тим більше,  не від ностальгуючого за романтизованою
совковістю С. Жадана до О.Гончара. У літературі повертаються і тим самим
перебувають у постійному русі не енергетикою висмоктаних з пальця  мотивів «дороги», «аніми», «Великої Матері»,
«іншого», яких можна понапридумувати (або безкарно анексувати у філософії)
скільки кому кортить. Мистецтво на всіх рівнях найперше повертається до самого
себе, притаманної кожному з жанрово-родових його підвидів виражальності, котра
досягається не тим, про кого і що каже письменник, а як саме він це робить? На
рівні стилю, інтонаційного й духовного ладу, образної «текстури»,
характерології, іманентної контекстуальності, «шепотів» авторського
підсвідомого й несвідомого. Якщо все це напріч ігнорується заради всього лиш
тої чи тої інтелектуалізованої фрази – маємо приклад тенденційного зсуву «від
постмодерністського тексту до так само постмодерністського «горба», який,
згідно з надзвичайно промовистим зауваженням Фредеріка Джеймісона, «утворює
щось на зразок могили Природи, бо остання систематично усувається з
об’єктивного світу та соціальних зв’язків суспільства, чиє показове домінування
над своїм Іншим (нелюдським чи тим, що було колись природним) нині є більш
повним, ніж у будь-який інший період людської історії» (Джеймісон Фредерік.
Постмодернізм або Логіка культури пізнього капіталізму. – К., «Курс», 2008. –
С.196).  

У просторікуваннях І.Котика цей «горб» ще й не приховує  своєї критичної штучності. Зрештою, судіть
самі: «Підсумовуючи (Господи, що ж у сповненому суто риторичних «фігур» та
по-індичому надутого «я» тексті підсумовувати? – Г.Ш.), скажу, що
«Ворошиловград», «Коростишівський Платонов» і «Дрозофіла над томом Канта» –
це  три версії мотиву повернення. У
романі Сергія Жадана повернення очікуване вже на самому початку, але сюжет
розвивається таким чином, що зрештою воно виглядає нездійсненним. Натомість у
романі Олександра Клименка якраз повернення є розв’язкою твору. У романі
Анатолія Дністрового повернення як просторового (он про що, виявляється, йшла
мова,  – 
Г.Ш.) руху ніби й немає (точніше, воно є, але не настільки цікаве, щоб
його виокремлювати), зате оригінальна кільцева композиція твору є, по суті,  варіантом цього-таки мотиву» (С.359).          

Феноменальна метода і феноменальна пихатість новітньої
тарабарщини! Саме тому мушу вдатися до іще однієї цитації. «На тлі загалом
невеликого інтересу сучасних українських прозаїків, –  вже остаточно «підсумовується» І.Котик,
–  до релігійної тематики
«Коростишівський Платонов» і «Ворошиловград» можна вважати в певному сенсі
творами релігійними: у першому використано мотив воскресіння, а в другому
показано, як у сучасних умовах віддаленості людини від Бога можливий духовний
поступ. Лише тепер, коли подумав про ці високі матерії, спало на думку, що всі
три романи трохи сентиментальні – бо там, де є смерть і повернення, важко
стримати емоції» (С.359).

Які саме емоції і як вони текстово явлені – знову ні слова.
І ця загерметизована ніякість претендує на 
судження про сучасну українську літературу! Це не просто дивує, а змушує
вважати, що сама література при цьому теж не лишається безневинною. Щось та
упродовж останніх двадцяти років у ній кардинально помінялося. Що? Зауважений
Ф.Джеймісоном   всецивілізаційний розбрат
між природним та інтелекто¬творчим сегментами планетарного буття, а ще
жорсткіше – між  живим і (не лише
технологічно, а й генотипічно) мертвим у прозі та поезії  наслідувального («маминій пісні», хронікам,
думам, хатній правді)  канону колись та
мав стати незворотно руйнівним.

Зайдімо  в українські
чи напівукраїнізовані книгарні і придивімося до того, що з книжної продукції
взяло на себе роль репрезентанта питомо аборигенної (за тематикою, мовними
шатами)  літератури? Про стоси  Покальчувого прозонизу і псевдопатріотичного
надриву не йдеться – це читво для шмаркачів і шмаркачок. А от плодючість,
приміром, Р.Іваничука просто таки вражає. Своєю тонажністю, «я»гіперболізованою
упівскістю, рафінованим колабораціонізмом. Не кажу вже про високоштильне
навчительство, до якого давно пора б звикнути і про нього забути, але не можна.
Бо ним устатковується національний наш «ковчег», яким з потопельного часу
бандитизму і риторики пропонують перекинути у майбутнє  славаукраїнську вторсировину, де переважає
напівправда та ідеологізований домисел. А мала б переважати всього лиш добротна
рідноземна література, вчитуючись у яку майбутнє українство тямилося б на
любові та інтересі до щоденності, знало б їй ціну і оберігало її від різного
цивілізаційного сміття.        

Хто зараз пише про росяні чи туманні ранки, напахчену
грибами й мухоморами лісову присмерковість, задуму польових ставків, яруг,
видолинків, осяяні призахідним сонцем контури багатоповерхових будівель і і
широкі мегаполісні траси, якими час прагне вирватися у безчасся? Щоб  відпочити від людської суєтності?

Куди пішла з книг підліткова мрійливість, юнача
нестримність, старечий спокій?

Що знає нинішня література про життя великих і малих міст як
істот, що сміються, сумують, до чогось прислухаються, на щось очікують?  

У якому творі ні-ні та змигують лавки придорожніх сіл, на
яких дивляться у своє життя (і не звертають уваги на нас нинішніх) бабусі й
жінки, що когось понароджували, комусь берегли вірність, через когось
страждали?

Що про них знав М. Фуко і знає Т. Гундорова? Про І.Котика та
його однописців (алітературних Кокотюх і К° тривожити не має сенсу – вони ситі
криміналізованим барахлом) не згадую: «новолітературні» поезійні та  романні тексти  всього лиш імітують стурбованість чимось
більшим від тусовочної моди. І ще – 
страхом втратити до себе цікавість з боку масмедійних дописувачів, чия
професійність буквально зашкалює на 
позначці «корпоративна брехня». Маймо мужність визнати, що
ідеологізоване некрофільство, найпершою ознакою якого є моління на «заповіти
батьків», історичні здобутки (де і в чому вони діють саме як  здобутки?), 
чар рідної мови (мова не модниця, вона двигає смислами, місце яких не на
подіумі, а в робітному житті), шанобливе схиляння перед  святими і святощами такого самого сумнівного
походження, як цноти давньокиївських князів і княгинь,  – то (йдеться про літературу)  процесуальна анабіозність спільного з
нахапаною постмодерністю походження. Базований на всього лиш соціальному
еквіваленті Добра і Зла художній наш макрокосм 
як був, так і залишиться коморою артефактів для домашнього вжитку з
одним-єдиним храмовим приміщенням для доробку Шевченка. Та й то замумійованого
за рецептами «вічності», розрахованої всього лиш на живучість рефлекса  бунтівливого дебошу. Хоч скільки можна
бідкатися і звинувачувати? Пора жити. Не зразково-показово, як це маємо в
меморіальному багатокнижжі Р.Іваничука, а в собі буттєтворчому, де владарює
аналітика, опір інерції, потреба у власному духовному Небі та у власних, не
риторизованих проривах у всеземну ноосферу, без контактів з якою Слово
паршивіє, потребує дедалі густішого гриму і врешті-решт перетворюється на
образний непотріб.    

Хто й коли міг передбачити, що першим од традиційно
народолюбної нашої літератури відвернеться народ? Та його дещиця, що кохається
на воістину україновоскресній ліриці Шевченка і вважає саме її альфою та омегою
світотлумачних потуг художнього мислення, може, й має не одну, а багато рацій:
Кобзареве слово ні з ким не загравало, було й залишається неперевершено
природним, святописемно вимогливим і на багато століть наперед захищеним від
духовної передовсім девальвації тим, що із земними владиками не браталося. Ні
реакційною, ні т.зв. «прогресивною» програмовістю, позаяк шукало миру і ладу
душевного, ґрунтованого  всього лиш на
гранично християнізованій совісності. Проте й це не дає жодних підстав для
канонізації Шевченка у ролі всевічного душпастиря людності, чиї духовні
залюблення тяжіють до демократії  не
заполітизованої, а такої, що кориться передовсім вимогам Культури. Вона і
політика можуть і змушені співіснувати, проте не заради практичних інтересів
певної партії чи певного історичного моменту. Цих моментів ще може бути тьми і
тьми. А може й не бути, якщо на цій землі мистецтво й далі вважатиме себе
служкою «отих братів німих», які Слово всього лиш святкують. Або користуються
ним для побиття ворогів, не помічаючи цих ворогів у собі…

Придивімося пильніше до нашого письменницького брата. Те, що
він у переважаючій своїй більшості не творець, а компілятор – ще пів-біди;  біда в тому, що він не вважає постійне переписування
історії саме компіляторством. Навіть якщо взяти до уваги іронічне Вольтерове:
«Історія – це брехня, про яку домовилися історики»…

Не вважають себе білямистецькою челяддю і ті, хто стоїть на
сторожі Слова чужого. Наскільки це вправно чи невправно робиться – не суть
важливо: зріючому в сехвилинності завтра потрібна буде саме рідноземна  сехвилинність, а не кавопитна
«всесвітскість». Література без врощених у плоть і кров національної щоденності
змістів, себто література нульової національної екзистенційності є або
жовто-блакитним райком, або піратським 
самопалом. Хочу запитати Андруховича, Забужко, Жадана, які (про це
знають усі, але говорити остерігаються) вважають себе амбасадорами літератури
«конвертованої»: «Що вас так тягне на Захід? Піар – це зрозуміло: без нього
вам  за кордоном і вдома знайшли б
десятки замінників. І рано чи пізно знайдуть. Але ж залишаються в організмі
рідномовної літератури не тим, що в малоавторитетних чужомовних СМІ випрошують чи
видурюють, а тим, що час випереджає. Художній плагіат цього ніколи не робив і
не робить».     

А може,  вся сучасна
література – плагіат? Ніби ні. Навіть за умови, що «полем присутності» (Фуко)
того, що ми пишемо, про що думаємо і що любимо чи ненавидимо, є всенька Земля,
яку бачимо  не з якогось там
постмодерністського горбка, а з українського нашого піднебесся. Яке тільки
ганити чи тільки героїзувати або підмальовувати – справа невдячна і  малопотрібна. Те саме стосується наших
ідіостилів, тем, мотивів. Позичати їх у когось з надією з тим кимось
поріднитися пробувати можна, проте краще б позичали щось у нас. Бодай для
критичних балачок, бо наслідувати навіть самому собі справжній митець не годен.
А що вже казати – наслідувати комусь.

 

21-26 листопада 2011
р.

м. Київ

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!