До 30-річчя НСПУ. Так Спілка письменників України стала незалежною

Олесь Лупій

Захищаючись від російського агресора та пандемії COVID 19, Україна готується відзначати 30-річчя незалежності нашої держави  А цими днями українські письменники відзначають 30-річчя проведення першого з’їзду своєї організації, який відбувся у Києві 16-18 квітня 1991 року ще при радянській владі. Тоді Спілка письменників стала справжнім центром боротьби за незалежність.  Саме тут, у старовинній будівлі на вулиці Банкова, 2, гуртувалися люди, яким не була байдужа доля нашої держави, рідної культури і мови, які вже не боялися узурпаторської компартійної влади і їхньої спецслужби, тут висловлювалися думки, за які ще недавно могли посадити до тюрми чи відправити до Сибіру. Завжди  хвилююся, згадуючи ті дні. Усі  ми були сповнені передчуття великих змін. Зустрічаючи друзів у Спілці раділи, підтримували один одного, кожен ділився новинами, розповідав про piзні заходи, що мали відбутися найближчим часом.

На фото: письменники Я. Ярош, 0. Лупій, І. Драч, Надія Непорожня та А. Погрібний на мітингу біля Верховної Ради України. Липень 1991 р. Фото А. Скрипника.

Як один із секретарів Київської організації Спілки, я брав участь не тільки в засіданнях секретаріату під головуванням Івана Драча, а й у роботі творчих об’єднань поетів i прозаїків. Тоді ж мене було включено до складу комітету з підготовки та проведення з’їзду письменників. Колеги вже вільно й відверто висловлювалися про всі наболілі проблеми, а головне – щоб наша Спілка нарешті стала самостійною і вийшла з-під опіки всесоюзної, яка, відчуваючи розпад СРСР, у своїх постановах та рекомендаційних листах засуджувала найменші натяки на незалежність у республіканських  спілках, погрожувала припиненням фінансування. А прихильники «вічного єднання» з Москвою в Україні  теж розгорнули свою провокаційну роботу, пропонуючи, як колись у брежнєвські часи, запросити великі делегації з усіх республік, одне слово, перетворити з’їзд на демонстрацію «дружби, миру і торжества соціалізму». Серед багатьох пропозицій, на жаль, висловлювалась і думка про те, чи взагалі потрібна Спілка як організація. Навіщо,  мовляв, письменникам організація, вони ж творчі люди, незалежні особистості… Про це й говорилося на пленумі правління СПУ, що відбувся наприкінці січня. Пригадується пристрасний виступ Олеся Гончара. Не називаючи опонентів, він сказав: « Я думаю, що треба раз і назавжди припинити ці розмови – треба бути Спілці чи вона має зникнути. Наша Спілка протягом багатьох років була мішенню для реакції. Вона була, може, єдиним центром спротиву тим, хто руйнував нашу мову і культуру. Були в її житті різні періоди, але все-таки наша творча інтелігенція, всі спілки рівнялися на Спілку письменників України, яка, коли гірше, коли краще, відображала і відстоювала сподівання свого народу. І не випадково з надр Спілки вийшли Рух і Товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”, і Закон про мови, і навіть, ідеї суверенітету, які так болісно дебатуються в парламенті”. Олесь Гончар тоді висловив ще немало слушних думок, а його пристрасне обстоювання Спілки як окремої потужної громадської організації надихнуло багатьох письменників до ще активнішої діяльності. Такий грунтовний та оптимістичний виступ видатного майстра слова посприяв і пожвавленню роботи комісії з підготовки наступного з’їзду, адже треба було терміново афішувати не тільки організаційні питання, фінансові проблеми, а й підготувати проекти різних постанов і рішень, а головне – написати проект Статуту Спілки письменників України, якого раніше не було. Кожен член комісії мав конкретне доручення, але ми часто збиралися, обмінювалися думками. Роботу ускладнювало те, що було вирішено делегатами вважати усіх членів Спілки. Зроблено це було нібито з благородною метою, а насправді, щоб уникнути небажаних результатів виборів (як траплялося раніше), коли до делегатів могли не потрапити літератори, які особливо відзначалися ще у сталінські та брежнєвські часи.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Багато зробив для підготовки з’їзду і тодішній голова Спілки Юрії Мушкетик, він сам особисто скликав нашу комісію, вислуховував кожного з нас, підказував, як можна швидше роз­в’язати ту чи іншу проблему. Юрій Михайлович не раз обходив урядові кабінети, аби прискорити фінансування, домігся дозволу провести з’їзд у великій залі тодішнього Жовтневого палацу.

16 квітня 1991 року письменники ішли на свій з’їзд як на свято, сповнені надій на хоч якісь зміни в нашому житті. Ще задовго до початку роботи з’їзду, письменники з областей збирались у приміщенні Спілки, раділи зустрічі з колегами, обмінювалися книжками, свіжими новинами. Це ж уперше зібралося в одному місці понад дев’ятсот майстрів слова, тому й не дивно, що упродовж трьох днів Жовтневий палац гудів, як велетенський бджолиний вулик, Тиша в залі настала після молит­ви “Боже великий, єдиний, нам Україну храни” та хвилини мов­чання, якою делегати вшанували письменників, що пішли з життя, і тисяч невинних жертв, закатованих енкаведистами у 80-х роках у підвалах того будинку.

У звітній доповіді першого секретаря Спілки Юрія Мушкетика “За демократизм, національне відродження, високу духовність літератури”, мабуть, вперше за всю історію письменницької орга­нізації так відверто говорилося про всі наші труднощі і проб­леми. Мужньо і сміливо говорив Юрій Мушкетик: “Безпосередньо через диктат, що писати і як писати, через репресивні заходи, партійні постанови, через боротьбу з усякими, для того і вига­даними, аби дужче прибрати до рук літераторів, теоріями класовості, партійності, безконфліктності, масовізму, попутництва, авангардизму – називайте далі на свій розсуд. В основі було ж одне – ігнорування людини як особистості, зведення її до того гвинтика, якій має легко і податливо входити в заготовлені йому пази. Погано входив – підпилювали, зовсім не входив – на пере­плавку, в ГУЛАГ, добре входив – можна й помастити. Рівень таланту вимірювався тим, наскільки митець зрозумів, наблизився до “єдино правильної всеохоплюючої теорії”. Немало цікавих думок висловив Юрій Мушкетик у своїй доповіді про творчі набутки письменників за минулі роки, про так звану перебудову, департизацію Спілки, прийняття нового Статуту і проголошення організації, незалежною від всесоюзної. В обговоренні доповіді, крім багатьох киян, взяли участь і представники обласних організацій. Особливо запам’ятався виступ поета Георгія Петрука-Попика – відомого як одного з активних діячів Руху, депутата Верховної Ради СРСР, який під час свого виступу в Кремлі посперечався з Михайлом Горбачовим, гідно відстоюючи українські інтереси. Таким же принциповим він був і на письменницькому з’їзді. “Боляче мені слухати, — казав він у своєму виступі, – коли в тій чи тій об­ласті письменники не підтримують демократичних сил, а то й одверто виступають на боці партократичної реакційної влади… Але настала пора розкріпачувати душі, і чим раніше – тим краще. І не бігайте ви до маріонеткового ЦК. Не має та партія права бути правлячою. А тому не треба її визнавати… Україна над прірвою. Вгорі над нею – московський зашморг. Врятуємо її – врятуємо все: життя, волю, щастя, націю. Спілку письменників України належить зберегти, про входження її до складу СП СРСР не може бути й мови”.

Налякані великою кількістю революційних виступів, деякі письменники-комуністи завчасно покинули залу, деякі принишкли, очікуючи,чим усе це закінчиться, і лише кілька заповзятих партійців виступили з репліками та доріканнями окремим висту­паючим, мовляв, як посміли, осквернити компартію і комсомол. Делегати їх залякували або тупотінням ніг вимагали зійти з трибуни. Не називаю прізвищ тих осіб, бо майже всі вони невдовзі вийшли з компартії і продовжували активно працювати в літературі.

Найдовше обговорювалося питання про прийняття свого Статуту і проголошення нашої Спілки незалежною. Гості з Москви намагалися відмовити делегатів від такого наміру, то обіцяючи на наступному всесоюзному заїзді прийняти поправки до статуту і надати більших прав та повноважень республіканським організаціям, то погрожуючи проголосити все майно Літфонду в Україні власністю тільки всесоюзного Літфонду. Одначе ніхто і ніщо вже не могло нас ні переконати, ні залякати. Більшістю голосів Статут Спілки письменників України було затверджено.

Я мав честь разом з Петром Осадчуком та іншими членами комісії зачитувати окремі пункти Статуту, рішень і звернень з”їзду. Було також прийнято постанову про те, щоб цей з’їзд вважати установчим і надалі іменувати першим з”задом письменників України. Головою СПУ (замість колишнього першого секретаря) більшістю голосів було обрано Юрія Мушкетика.

18 квітня з’їзд завершив свою роботу. Таємним голосуванням було обрано Раду зі ста осіб, президію і секретаріат у такому складі: Володимир Дрозд (заступник голови), Анатолій Кравченко, Олесь Лупій (відповідальний секретар), Павло Мовчан, Ігор Римарук, Юрій Сердюк, Олег Чорногуз.

Так раптово змінилося моє життя, на якийсь час довелося попрощатися із творчими планами. Особливо важко було у перші місяці. Доводилось часто звертатись до Міністерства юстиції, де всіляко намагалися притримати реєстрацію нашого Статуту. Ще важче було відстоювати наші інтереси у Москві, де у все ще існуючому Літфонді не погоджувалися передавати нам у власність будинки творчості, у Коктебелі, Ялті, в Одесі та Ірпені. Доводилось часто виїжджати в області, де відбувалися збори письменників чи спільні культурницькі акції разом із патріотичними організаціями, зокрема до Львова, Луцька, Рівного, Сум, Харкова, Тернополя.

Але, на жаль, уже тоді не важко було помітити зародження нездо­рової конкуренції між демократами, що згодом призвело до поділу партії та організації.

Наша Спілка активно відгукувалась на всі події, що стосу­валися сучасного і майбутнього статусу України: чи то обговорення проекту Конституції України у Верховній Раді, чи проекту нового союзного договору в Москві. До всього ми мали стосунок, писали заяви від імені президії і відразу публікували їх в “Літературній Україні”. Часто до Спілки приходили наші колеги депутати і розпові­дали про останні події, що Верховній Раді вдалося відстояти, що має відбутися наступними днями. А бувало й так, що Дмитро Павличко чи Іван Драч у телефонній розмові казали: “Олесю, збирай побільше письменників і веди до Верховної Ради”. Уже в перші дні роботи у Спілці я попросив наших працівниць придбати синьо-жовтий прапор, а художника намалювати на великому картоні гасло: “Письменники – за незалежну Україну” (зворотній бік теж був розмальований синьо-жовтими кольорами), і так ми часто великою когор­тою виходили на мітинги. На жаль, багато наших колег – делегатів першого з’їзду письменників — відійшли у засвіти, вони ж залишили добру пам’ять про себе і тим, що в І99І році зайняли чітку позицію щодо незалежності України і нашої Спілки.

Тридцятиріччя для літератури – це ціла епоха. За той час Спілку поповнили сотні молодих талановитих майстрів слова, видані численні нові романи, повісті, книги поезії, новел, публіцистики, і то вже справа наших критиків та літературознав­ців, щоб достойно оглянути й оцінити той набуток. Віриться, що і державні інституції активніше і щедріше підтримуватимуть Національну спілку письменників України, її друковані органи, будинки творчості, де невпинно нуртує образна думка, народжу­ються літературні скарби, які засвідчать красу і оригінальність нашої культури. Добре, що Спілка у нинішніх надзвичайно склад­них умовах вистояла, займає патріотичну позицію, відгукується на події у політичному й громадському житті країни, дає різку відповідь україноненависникам і ворогам. Добре, що творча обдарована молодь горнеться до нашої Спілки, відчуваючи її під­тримку, то ж віриться, що вона збагатиться і зміцніє, маючи у своїх рядах нові таланти.

 

“Українська літературна газета”, ч. 8 (300), 23.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.