Тайнопис поетичного слова

230

Від часу з’яви на світ 
попередньої збірки віршів Миколи Славинського минуло п’ять років. Для
нарощування творчого потенціалу, удосконалення художньої манери – особливо в
зрілому віці – такого періоду більш ніж досить. Тим більше, що поет належить до
тих літераторів, які ставляться до своєї праці по-степовому розважливо,
неспішно, без претензій на галасливий виділ серед колег. Скажу відразу, що
після попередньої «Світової вдови» автор зумів поглибшати в осягненні філософії
буття, залишившись вірним семантиці слова, традиціям класичної української
поезії. І це можна тільки вітати, бо Микола Славинський не зрадив ні рідну
культуру, ні високий художній смак. А спокус нині, в період вседозволеності,
дуже багато, навіть для зрілих, вистояних авторів.

Як не згадати щире зізнання славетного лірика Андрія
Малишка, який писав на початку 60-х років минулого століття, що під впливом
поезії шістдесятників і собі взявся оновлювати вистояний свій стиль. Скажу
тільки, що Андрій Самійлович усе-таки  не
чинив наруги над власною манерою віршування, а йшов шляхом розширення
метафоричності, тематики.

Коли ж повернутися до наших днів, то маємо глобальне
насильство молодих мисливців за грантами та публікаціями в америках і європах,
де споконвіків розвивалася інша поетика, над рідною літературною традицією.
Рясно видаються сотні збірочок і пудових томів, де присутнє все, крім золотого
музичного Слова, начала якого знаходяться в неповторних фольклорних джерелах.
Гадаю, для справжнього майстра найважливіше – бути сприйнятим у рідному краї, в
рідному серці народу.

Нинішній   Микола
Славинський   близький мені саме тим, що
його «Тайнопис миті»  високохудожньо
фіксує мить сьогодення задля вічності, не піддаючись всіляким спокусам
легкописання так званих «білих» віршів, за яким майже завжди стоять як не
лінощі, то відсутність таланту.  Вся
невелика за обсягом книжка – то постійний діалог із власною душею, це
декларується вже в заглавному вірші:

Гукаю душу: озовися!

Благаю пам’ять: все
прости!

З’явися, янголе, явися

І просвіти, і освіти!

І добре, що поетова душа всеоб’ємна, бо в ній
вміщується  стільки інформації про
сучасний світ, що будь-якому суперовому комп’ютеру не до снаги. В неї тривожно
стукає рідний степ, котрий колись вигойдував його дитинство, а нині
повертається то образом дитини з лопаткою в руці, якою формує світ на піску, то
чесним шматком хліба, то відблиском чистого кохання.  В неї тривожно стукає сучасність із усіма
негараздами, як от у короткому публіцистичному вірші «Доба», дещо не
характерному для всієї медитаційно-філософської збірки:

Доба настала хитра,
язиката,

Доба легких трибун і
домовин.

Слова-ізгої,
словеса-пірати

Вганяють у серця
одвічний клин.

Уболівання за долю України народжують і яскравий афоризм,
покликаний до життя чорнобильською трагедією. Він гідно завершує зболену
мініатюру:

Буяють сонце, стронцій
та осот –

Нічого не змінити, все
забути?

Втікають люди – не
втече народ,

Якщо таки народом
зможе бути.

Та подібні гострі поезії – скоріше виняток серед спокійних
медитацій, у яких вільно почувається душа автора. Там і відлуння кінноти аріїв,
і спів пташок у весняному саду, і заблукане джмеленя, що нарешті виборсалося із
саду та й полетіло вгору, де летять «небеса, журавлі і натхнення поета».
Здається, все просто, як у житті, але його осердя дається відкрити не кожному,
тим більше виразити новим словом. У цій сфері, де можна завжди побачити, де
справжня поезія, а де ремісництво, Микола Славинський продовжує неперебутні
надбання попередників Павла Тичини та Миколи Вінграновського. Багато віршів
збірки підтверджують цю яскраво національну лінію літератури. Карколомний
поворот думки – і маємо образні структури, що змушують по-новому сприймати
звичні предмети, процеси. Не утримаюся, аби не зацитувати повністю одну з
мініатюр, яка аж світиться барвами, переливається звуками:

Води набрав, як крига
скресла,

Де рибу вітер налякав,

Де  ноги мили юні весни,

Які чекав я серед
трав.

Ішли босоніж ми до
літа,

Напившись спраглої
води.

У ковшику сховався
вітер,

Немов Тичина молодий.

А це вже ритмічно важкий, як граніт монументів, вірш «Мрія»,
навіяний похмурим настроєм, коли розчарування заступають грайливі весняні
ритми. І тут поет подає приклад чудового звукопису, покликаний створити осінній
колорит із листопадовими прощаннями:

Стоять свічада
посивілих снів,

Снують солоні
присмерки осмути,

Пожовклі манускрипти
хворих днів –

І пережити ладен, і
забути.

Цілком довершеним у художньому плані є й вірш, який дав
назву всій збірці. Тут теж невимушена гра мелодикою, як ще одне нагадування, що
в поезії найвірніша посестра – музика, що тільки таким чином можна сповна
передати мову душі, барвисті переливи почуттів. Парадоксальні позиції образів
довколишнього світу, поставлені поруч злаки й птиці, дерева і соми, сни й ява –
і від рядків віє вітер відкриттів неповторного світу:

Осот, осика й осока,

Сичі та сови на
світанні.

Свіча в свічаді та
мускат –

Це теж моїх світань
вітання.

Одне слово, маємо серед поетичних новин справді добірну
книгу, яка зайвий раз підтверджує неспалиму силу українського образного слова.

м. Київ

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!