Дехто вважає, що незамінимих людей не існує. Але Володимир Іванців усім своїм життям повністю спростовує цю думку. Хоча його з нами немає вже третій рік, але Володимира Опанасовича пам’ятають просвітяни, письменники, жителі міста. Недарма ж його: поета і публіциста, літературного критика й краєзнавця, громадського діяча і редактора, наставника багатьох письменників і багаторічного очільника міськрайонного об’єднання ВУТ «Просвіта» удостоїли звання «Почесний громадянин міста». Недарма ж, коли він захворів, то в лікарню до нього щодня приходили просвітяни, письменники, журналісти, працівники бібліотеки, вчителі, колишні колеги заводчани і військові. А життя в нього було насичене, вірніше перенасичене: адже завжди ставив собі понад завдання і завжди виконував задумане. Але, на жаль, не дожив до виходу своєї останньої книги «Смак води або ж Бог не пустомолот».
***
Його творчість – різножанрові і різнотематичні книги: поетичні збірки, літературні альманахи, документальні матеріали, збірки віршів слов’янських поетів, які він переклав українською, аналітичні і критичні літературні статті, а також історичні і краєзнавчі. Його статті з мовознавства науково обгрунтовані і цікаві для будь – якого читача. Причому, він, як публіцист, на кожну подію в країні і житті народу, політичному, культурному чи релігійному відгукувався полум’яними рядками, які нікого не могли лишити байдужими. Недарма ж за документальну збірку матеріалів «Голокіст» був удостоєний міської літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького. Він є автором майже тридцяти книг, різножанрових і сучасних. А якщо перерахувати книги всіх наших письменників, які він редагував, то це забере чимало часу, а в бібліотеці їм не вистачить і кількох полиць.
Чи не найбільше свого часу Володимир Опанасович віддавав роботі у «Просвіті». Щотижня там обов’язково зустрічалися активісти цієї організації, яких залучав її очільник. Там обговорювали державні події, все, що стосувалося розвитку і збереження нашої мови, все що її утискало або заважало її розвитку. І це не лише обговорювали: його публікації у міських газетах, у газеті «Слово Просвіти» розворушували навіть байдужих обивателів і змушували їх згадати, що вони є українцями.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Щороку Володимир Іванців організовував фестиваль «Соборний дзвін». У ньому брали участь не лише всі місцеві письменники, але й гості з Києва та Київщини. Цей захід завжди відбувався незважаючи на несподівані снігопади і люті морози, коли не лише у школах, а і в деяких ВИШах тимчасово припиняли заняття. У нього був постійний і дружній зв’язок з усіма бібліотеками міста. І нині бібліотека №10, де завідувачкою є Ганна Нагорна, проводить конкурс юних читців поезії імені Володимира Іванціва.
Він популяризував творчість багатьох своїх колег по перу з Києва. Завдяки йому наші літератори могли познайомитися з ними ближче, поспілкуватися, обмінятися думками і книгами. Найбільш пам’ятні зустрічі з Олегом Чорногузом, Віктором Грабовським, Євгеном Голібардом, письменником-дисидентом і легендарним героєм Левком Лук’яненком.
Володимир Іванців завжди йшов уперед, інколи навіть випереджав час. У цьому можна переконатися з його публікацій. Його принциповість одних запалювала і привертала, а інших дратувала. Але й одні, й другі і треті не могли не погодитися, що понад усе було його загострене почуття справедливості. Не любив нещирості, ненавидів брехню і пристосуванство. Але вмів прощати помилки інших, якщо людина їх визнавала. Ніколи не хизувався щодо вміння відчувати психологію людей. А про ці здібності свідчать його короткі і точні характеристики на деяких наших білоцерківських письменників.
Про Віктора Міняйла. «Він один з тих, хто в умовах бездержавності захистив і зберіг ядро нашої культури».
Про Андрія Гудиму. «Визначальною рисою творчості письменника є народність».
Про Галину Невінчану. «Нема загадки таланту, є вічна загадка любові. Пейзажі в книгах написані рукою художника».
Про Петра Розвозчика.
«В літературу прийшов свідомий свого джерела і призначення».
Про них та інших колег по перу, про літературний процес у нашому місті, про ставлення до мови і до наших національних героїв можна прочитати в останній книзі автора «Смак води або ж Бог не пустомолот». Вона побачила світ завдяки нашим меценатам: голові міського управління освіти Юрію Петрику і директору гімназії №1 Борису Смутку. Але прикро, що її видавець Костянтин Климчук, роботу якого щедро профінансували згадані шанувальники творчості Володимира Іванціва, не запросив на презентацію жодного з десяти білоцерківських письменників (за винятком двох). Прикро, що нікому з них не подарував жодної книги. Навіть згадав про запрошення його дружини і його доньки за півтори години до початку презентації ( хоча знав, що вони перебувають за межами міста). З п’яти членів сім’ї Володимира Опанасовича лише двоє були удостоєні подарованими книгами. Щоправда, певну кількість примірників отримали деякі бібліотеки і школи. Проте п. Климчук на останній сторінці книги надав свою електрону адресу з пропозицією до оптових покупців на свою користь. Прикро що так сталося. Тому що Володимир Опанасович завжди дарував свої книги бібліотекам і школам, і ніколи йому б не спало на думку займатися книжковою комерцією. Я маю право заявляти про це з повною відповідальністю, як його багаторічна учениця, що добре знала свого наставника. Можливо, хтось подумає, що недоречно було б писати про це у своїх спогадах, то я знову можу послатися на свого Учителя. У подібній ситуації, щодо його колег, він би також не змовчав.
В одному зі своїх інтерв’ю я запитала у Володимира Опанасовича: «Які риси Ви найбільше цінуєте?» Він відповів: «Людяність, принциповість чесність і працьовитість». А яка ваша найбільша мрія? «Мир, злагода і процвітання в Україні!» Не сказав, що йому зі скаліченою ногою дуже б знадобилася машина. Не сказав про свої творчі плани, які мріє здійснити. Це тому, що його мрія, як і життя, насамперед нерозривно пов’язані з Україною.
Ненавидів графоманів. Майже у кожній з його публіцистичних збірок є статті, в яких він висміює і критикує таких «писак». Не любив багатослів’я і цінував лаконізм. Тому деякі рядки з його творів уже самі по собі є афоризмами: «Український письменник в політиці уже тим, що він український» або «Під гойдалкою вишенька зросла – навіки перервалося дитинство» або «Встаньте судді! Свідки йдуть!».
У своєму епіграфі до збірки віршів «Вернутися дощем» Володимир Іванців написав:
Ми всі живемо разом,
вмираємо ж поодинці,
У всіх нас життя спільне,
і в кожного смерть своя,
Бо всяк живе сам за себе,
вмирає за Батьківщину.
А був би кінець світу,
якби це було не так.
Володимиру Іванціву вдалося не лише вернутися дощем, який напуває землю, щоб на ній зростали зерна талантів його учнів, а й вернутися променем, який обігріває теплом, що б вони зростали і дарували щедрі плоди твоєї творчості.
м. Біла Церква
“Українська літературна газета”, ч. 22 (314), 5.11.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.