або Повернення подружжя Володимира Маняка та Лідії Коваленко
додому
(Написано з нагоди 20-річчя смерті В. Маняка, виходу в світ його
книги «Голод-33» та встановлення меморіального знаку на його будинку)
13 червня 2012 року виповнилося 20 років від дня трагічної
загибелі Володимира Маняка – колишнього голови товариства репресованих
«Меморіал», на той час і голови республіканської ревізійної комісії Спілки письменників
України, автора-упорядника народної книги-меморіалу «Голод-33» (Тисяча свідчень
очевидців).
Через півроку по смерті чоловіка внаслідок тої самої
автокатастрофи поблизу Києва в районі містечка Глеваха, у якій загинули десятки
пасажирів рейсового автобуса з Черкащини, втратила свідомість просто в президії
з’їзду товариства «Меморіал», підготовкою якого, підхопивши естафету
започаткованого чоловіком громадського заходу, займалася денно й нощно (навіть
у лікарні), відома журналістка Лідія Борисівна Коваленко, співавторка книги
«Голод-33». Невдовзі через невиліковну травму пішла з життя і ця енергійна,
вродлива, молода вдова письменника Володимира Маняка. Народний пам’ятник у селі
Тимошівка Маньківського району на Черкащині, освячений 13 червня 1992 року, був
останнім святом подружжя журналістів. У мертвих очах Володимира Маняка
закарбувалися і той хрест неподалік церкви, і дзвін поминальний за тисячами
селян, і столи саморобні круг церкви, ошатно вбрані вишиваними рушниками з
кожної хати, від кожної родини з поминальним обідом.
– Я ніколи не бачила Володю таким щасливим, як тоді – за
годину до смерті! – Раз-у-раз під час похорону на Байковому кладовищі
повторювала мені убита горем сусідка по будинку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сліпий КАМАЗ (для України це вже метафора) протаранив
рейсовий автобус з Черкащини і, мабуть,
чи не вперше в історії УТН журналісти показали крупним планом десятки трупів та
живих травмованих пасажирів на курній червневій, залитій сонцем і кров’ю
дорозі. Іншої ради не було: адже пасажири їхали здебільшого без документів. То,
може, хто впізнав би дочку, брата чи чоловіка?
Лідія Коваленко сиділа на спориші у білій з мереживами
спідниці й тримала на колінах голову помираючого чоловіка: руку йому одірвало,
з артерії на шиї хльостала незупинно кров. А вона ж тільки-тільки вирвала його
з лабет смерті, завдяки неймовірним зусиллям і дорогезним лікам вилікувавши
цироз. А сам він ось-ось, ніби лиш день тому тримаючи в долонях сигнальний
примірник вистражданої книги, був такий радісний – саме торжество
справедливості! А на відкритті пам’ятника промовляв до селян тимошівських
перечулений, зі сльозами в горлі й очах, а люди – кожен – прагнули його, як
сина рідного, приголубити, обійняти…
Я була заступницею В. Маняка у республіканській ревізійній
комісії Спілки письменників України. Жила у сусідньому під’їзді на вулиці
Чкалова (нині Олеся Гончара) в письменницькому будинку. Не дружили сім’ями, не
піднімалися на 13 поверх і не спускалися в одному ліфті… Та вдячна довіку подружжю
журналістів за увагу до моєї старенької мами, яку Володимир Маняк попросив
написати спогади про її померлих від голоду рідних з села Ненадиха Тетіївського
району на Київщині. І ось 20 років немає серед живих В. Маняка, а мама все
перечитує по рядочку свої спогади і все намагається вписати на сторінку 323
якісь деталі, жахітні подробиці, що їх, здається їй, вона недостатньо точно
зафіксувала.
Влітку 2012 року зателефонував мені письменник Микола Шудря.
Він саме розшифровував щоденники Євгена Гуцала і не зміг розібрати, про кого
йдеться у записі 1995 року: «Поговорити з В. Плющем*. Більш як півроку «ЛУ»
тримає статтю Св. Йовенко про Маняка».
Ту статтю до посмертного ювілею – шістдесятиріччя В.
Маняка я опублікувала у «Вітчизні» у №
7–8 1995 р. з фотодокументами. Поквапилася нарешті замолити гріх і «Літературна
Україна», хоча та публікація й потягла на цілих три сторінки газети. Це були
штрихи до портрета поета, прозаїка й публіциста, концептуальні роздуми про
книгу-меморіал «Голод-33» та про коротку пам’ять самозакоханих колег, що й
малої дрібки не зробили для увічнення трагедії геноциду українців.
Павло Архипович Загребельний, як відомо, любив колючих і
здатних постояти за правду людей, а саме таким і знали В. Маняка, був перший і
єдиний (!) серед письменників, хто письмово подякував мені за «щире слово про
Володю Маняка». Ще й фото раритетне надіслав (колективне) з героєм моєї статті
у центрі і напівжартівливим написом: Підписався, щоправда, зі смутком: «П.
Загребельний – ще живий у вересні 1995 р.» На подяку за статтю додав іще й дві
свої книги з автографами – знак високої культури взаємин, прийнятої у старшому
поколінні, яка в новому часі уже помирала.
Посмертний ювілейний вечір пам’яті В. Маняка у Будинку
літераторів СПУ з промовистою виставкою-стендом творів та фотоматеріалів я
провела у день 60-річчя письменника – 6 листопада 1994 року. На жаль, саме на
той час (симптоматично, чи не так?!) у будинку вчителя в Києві проводив день
пам’яті жертв голодомору Джеймс Мейс, чия дружина Наталя Дзюбенко (теж цікавий
момент) була редактором книги-меморіалу В. Маняка та Л. Коваленко «Голод-33».
Українських патріотів (можна здогадатися, за чиїм задумом) укотре вже
«розпорошили».
А чия ж то воля була? Адже тодішній секретар Київської
організації СПУ, до слова, ще й однокурсник Лідії Коваленко, виступав на вечорі
у Спілці письменників, хоча, звісно, знав про паралельну акцію. Знав про вечір
В. Маняка і тодішній оргсекретар літераторів-киян, що й собі, слідом за
старшими колегами, став дослідником голодомору. Знав, та не подбав про те, щоб
прозвучав тоді на вечорі голос трагічно загиблого письменника – касету з
записом виступу батька на міжнародному симпозіумі з питань голодомору приніс
цілковито самотній між колег батьків круглий сирота Антон Маняк. Такий самий
колючий, як батько, та ще й нелегкий до спілкування, немов вічний підліток. Це
посутня заувага до розгортання дальшого сюжету в посмертній долі В. Маняка.
Майже паралельною акцією (чи коли б не день у день з
Маняковим – це точно скажуть дослідники) було велелюдне відкриття пам’ятника
жертвам голодомору, не пригадаю, на Полтавщині чи на Черкащині, але з
грандіозним висвітленням телебачення, з помпезним покладанням вінків од ЦК КПУ
на чолі з секретарем з питань ідеології Л. М. Кравчуком. Саме тоді «зеленою
вулицею» було видано унікальне двотомне зібрання документів владних структур
1932–1933 років – Кремля та київських комуністичних виконавців – злочинних
наказів Москви. Не менш страшними для українців були й місцеві ініціативи.
Про це писали з громадянською пристрастю патріотів тоді ще
радянські журналісти Лідія Коваленко та Володимир Маняк. І це їхня
книга-меморіал вийшла першою в Радянському Союзі працею-фоліантом про Голод-33
та ще й масовим тиражем 50 тисяч примірників!
Зрозуміло, що я відчувала моральний обов’язок перед
загиблими колегами, їхньою мужністю, громадянським подвигом, їхнім
осиротілим сином, перед власною ріднею,
якої ніколи не побачила, бо і малих діток, і бабусю скосив той голодомор. А
спокута за своє порівняно сите життя перед мільйонами заморених, кому так
хотілося жити?! Отже, ще в середині 90-х років я почала домагатися від
письменницького керівництва гідного вшанування пам’яті авторів книги-меморіалу
«Голод-33».
У цьому сенсі можна не дивуватися, а чому це вона – Світлана
Йовенко – 20 років вимагає справедливості і попри те, що наштовхується на стіну
байдужості й нерозуміння, продовжує з року в рік нагадувати, роз’яснювати… аж
потомилися слухати (й не чути) «дорогі колеги».
…Попервах була спроба залучити до святої справи товариство
«Меморіал». Тож з наївною надією я порадила синові В. Маняка звернутися до
народного депутата, героя України, тодішнього голови «Меморіалу» пана Левка
Лук’яненка. Тривала душевна розмова з сиротою закінчилася обіцянкою оголосити
конкурс на найкращий, достойний подвижників
совісті й першопрохідців мінного поля історії голоду в Україні пам’ятник на
Байковому кладовищі. Син повірив легендарному чоловікові й чекав на рішення
«Меморіалу», роботі в якому батько віддав чимало енергії та нервів, і рік, і
другий, і далі. Аж поки… махнув рукою на фальшиве побратимство та поставив
самотужки звичайну родинну стелу: татові й мамі.
Під час відзначення 20-річчя Гельсінгської спілки у будинку
вчителя я з надією на допомогу у встановленні меморіальної дошки В. Манякові та
Лідії Коваленко звернулася неофіційно до народного депутата й співголови
товариства «Меморіал» (працювали разом із В. Маняком) Леся Танюка. Прихильною й
позначеною неабияким досвідом була мені порада автора багатотомного щоденника,
ветерана-рухівця й колишнього соратника В. Маняка.
– А ти звернися до котроїсь із партій! Зараз під вибори вони
захочуть мати дивіденди, то й гроші дадуть!..
Коментарі зайві.
Між похоронами рідних, операціями, своїми важкими
недугами й проблемами з безхліб’ям
(«Вітчизна» по півроку не платила зарплати) я все-таки послідовно зверталася до
секретарів Київської організації і усно, і, збагнувши, що слід залишати
документи, письмово, але… документи губилися, перекреслюючи десяток років
оббивання порогів. Усе починалося спочатку – хіба що дозвіл колишнього мера
Києва О. Омельченка на встановлення меморіальної дошки авторам книги-меморіалу
«Голод-33» я особисто тримала в руках (це була незабарна відповідь Київради на
прохання голови Київської організації Л. Череватенка, лист О. Шугая –
оргсекретаря) і написано було там «за кошти замовника».
Під час засідання Президії НСПУ мною – членом Президії –
лист було передано офіційно, привселюдно В. Яворівському, від нього – Ніні
Гнатюк, та… – як лизнем злизало! І що ж? Купа свідків, проте документа – ані
копії, ні сліду!
Уся Президія НСПУ, всі стовпи письменницького істеблішменту
знали про давно назрілу проблему з меморіальною дошкою, проте за п’ятнадцять
років ніхто пальцем не зворухнув, аби щось конкретно зрушилося для вшанування
пам’яті авторів книги «Голод-33».
Якось було прийшла до тодішнього голови київської
письменницької організації, і він мене «порадував» доброю новиною: «Аякже! Саме
цим займаюся. Ось, поглянь, написав листа до Київради, прошу дати дозвіл на
встановлення дошок. Бачиш, тут у списку і Маняк, і Коваленко!».
Здивуванню моєму не було меж. У списку з 17 прізвищ Манякове
стояло в кінці, пригадую, чи не п’ятнадцятим. А на засіданні Президії кілька
років тому уже фігурував, як мовилося раніше, дозвіл Омельченка. Невже знов
ставати в чергу тепер на поклон уже до Черновецького? І ще й останнім у
загальному списку? Усе це скидалося на театр абсурду.
Наступний голова Київської організації з трибуни зборів у
Будинку вчителя вигукнув обурено: «Та я вперше чую про цю дошку для Маняка!..».
І ось, остаточно втративши надію на добрі діяння
адміністрації Спілки письменників, я звертаюся листом у Верховну Раду до
народного депутата, яка носить ім’я поета, Ольги Володимирівни Герасим’юк.
Перед очима – її унікальний напис на вінку мого хрещеника – звукорежисера
каналу 1+1, котрий, як і Маняк, загинув у автокатастрофі, та ще й похований
неподалік на Байковому кладовищі: «Дружочку мій рідний! Молитимусь за тебе,
поки й житиму».
Та, яка знайшла у серці такі слова, гадаю я, не зможе не
зрозуміти. Вона таки допоможе. Веду ділове спілкування з помічницею депутата
Вірою Іванівною Отрошко. Думаю: «Таке «непідйомне», до чого байдужі десяток
державних мужів і златоустів, індиферентний чи, як кажуть нині, «пофігістичний»
стоквартирний будинок колег-сусідів, може, крок за кроком подужають троє жінок.
Віра Іванівна збивається з ніг – розшукує у Київраді сліди листа-дозволу на
встановлення меморіальної дошки, рішення Київради. Немає. В адміністрації
Президента Ющенка і – відповідно – у комп’ютері Спілки письменників шукають
вхідний і вихідний номер листа про увічнення пам’яті лауреатів Шевченківської
премії Лідії Коваленко та Володимира Маняка. Немає.
І все як після обвалу… Солідно, як і належить, робиться
замовлення художнику (фірмі) на рівні Верховної Ради. Одержано новий дозвіл
Київради, спроектовано текст і фотографії. Зроблено кошторис. Проведено розмову
з архітектором.
Проте сума, яку потягне робота з двома портретами, лякає і
депутата, і Спілку письменників – 22 тисячі гривень. Це за голодомор… Від
удячних нащадків… для полеглих. Багато. І всі розводять руками…
2012 рік. Двадцятиріччя смерті Володимира Маняка. За цей час
вимерло півсотні наших колег у цьому будинку на вулиці Олеся Гончара. Зо три
десятки ветеранів у двох під’їздах ще животіє. Проте через 10 років уже нікому
буде подбати про вшанування пам’яті бодай лауреатів. Новим поколінням
письменників здається, що література починається саме з них.
Та знайшовся таки ініціативний чоловік – відповідальний
секретар НСПУ. Подякуємо йому за
енергійність і доброчинність: таки повісив дошку, хоч і без свідків, але майже
задарма. І нехай не ночував там ні архітектурний, ні художній смак (дошка-бо
нагадує скорше табличку на чорному габро, 60х20, з цвинтарним акцентом «для
бідних»), нехай вкрадено у В. Маняка два роки життя (рік його народження
1934-й, а не 1936-й), а в обох авторів віднято імена Володимир та Лідія з метою
економії місця, проте дошка висить! Акурат під помпезною рекламою 190х90
крамнички прикрас із екзотичних країн «ТАБУ», яка в підвалі (вхід з двору). І
як же метафорично воно виглядало у день державного прапора: величезне «ТАБУ»
розмашистим, як у цирку, клоунським, веселим шрифтом, мов конфетті, під ним на
флагштоку державний прапор і дошка про книгу «Голод-33», яка творилася
подвижниками громадянської совісті у цьому будинку.
…А заповідалося ж, що перша на будинку меморіальна дошка
буде посвятою не лише авторам книги, а й тим тисячам свідків трагедії України у
лихоліття голодомору, чиїми зашкарублими од мозольної праці пальцями ті спогади
писалися-поливалися слізьми на аркушиках пожовклого паперу зі шкільних зошитів…
Мала вона бути посвятою й часу розвалу імперії, й прориву демократії, й гласності,
і видавництву «Радянський письменник» на чолі з письменником Вадимом
Скомаровським, яке разом з авторами здійснило той громадянський подвиг –
видання першої в Україні КНИГИ-МЕМОРІАЛУ, що над нею не повинне мати місце
жодне «ТАБУ».
Навпроти будинку – через сквер – славнозвісний київський
РОЛІТ – будинок робітників літератури, на меморіальні дошки якого (чи не з
півсотні, мабуть) радянська влада не пошкодувала ні граніту, ні бронзи, ні
талантів митців-художників та архітекторів.
Слава Києва, України. Туди водять екскурсії.
А у нас перед входом у залишки видавництва – реклама (від
крутих орендарів) Приват-банку й зоомагазину. Де ж би ще розвернутися метафорі
нового часу: «СВІТ НАЛЕЖИТЬ СОБАКАМ».
Вересень 2012 р.