«Та це дурний Іван співає»

161

Лексика як дзеркало інтелекту суспільства

Уже в період
перебудови на фронтальній стіні Дніпропетровського ракетно-зенітного училища
красувався напис «НАША ЦЕЛЬ – КОММУНИЗМ». Напис як напис, ними було засмічено
одну шосту суші. Цікаве інше. Під написом під кутом сорок п’ять градусів стояла
грізна ракета. Ми ходили туди й любувалися: це ж наша мрія – бабахнути по
комунізму. Одного разу, коли я насолоджувався цим змістовним витвором, до мене
підійшов якийсь чоловік й запитав, на що я так пильно дивлюся. Я сказав, що
мене тішить отой комплекс, і що я теж за те, аби гахнути по комунізму. Чоловік
щось процідив крізь зуби, а на другий день напис було прибрано.

Випадок банальний, але він свідчить про інше – історія у
спадок нам залишила, окрім букета проблем, ще й девальвоване слово.

Можна б і не згадувати про це, якби зараз наші політики (і
не тільки) відповідально ставилися до того, про що вони говорять.

У Радянському Союзі література існувала винятково задля виправдання
Системи. Саме тому письменників підгодовували. Оскільки комуністи не розумілися
на естетиці, то на художнє наповнення слова не звертали уваги. Хай собі живе.

Коли Система почила в Бозі, а виправдовувати ідеологію
відпала потреба, то мистецтво відсунули на маргінеси, прикрившись привабливою
фразою – «свобода творчості». Український варіант такої «свободи» – свобода від
засобів до існування.

Сталося таке, що в Україні дехто свободу зрозумів так, як її
розуміє пес, що зірвався з ланцюга. Звідси вакханалія в політиці, економіці й
культурі. Література, втративши «опіку» над собою, перестала розуміти себе, а
позбувшись свого місця в суспільстві, стала мстити йому – переповнилась
нецензурщиною, похабщиною, банальністю. І, хоч як дивно, виявилась затребуваною
тими, хто взагалі не читає – полiтиками, господарниками, бізнесменами. Але
затребуваною не задля пошуку естетичного переживання – літературна похабщина
стала виправданням поведінки політиків, господарників і частини сучасної
молоді. Виправданням тих, хто спілкується на жаргоні, і для кого найпоширенішим
комунікативним засобом є матюк. Зрозуміло, раз це є в книжках, значить, так і
треба.

Сірість, банальність, відсутність міри випирають звідусіль.
З екранів телевізора, по радіо, на сторінках друкованих ЗМІ (навіть серйозних),
якщо хочуть похвалити жінку чи дівчину, кажуть, що вона сексуальна. Кращого
слова не знаходять. Але ж сексуальна – це похітлива, хтива, масна, розпусна,
(якщо пошукати, набереться ще добрий десяток означень), а вже коли свою хіть вона
намагається якнайчастіше задовольняти, то таку називають курва (слово є у
ВТСУМ). Або по сучасному блядь (є в етимологічному словнику). Між іншим, воно
українського, а не російського, як хтось думає, походження. Від «заблудитись».

А в українській мові так багато означень, щоб сказати
дівчині (жінці) комплімент. Гарна, красива, ладна, гожа, вродлива, хороша,
славна, пишна, дивна, надзвичайна, незрівнянна, розкішна – я не кажу вже про
незліченні порівняння, – та коли хочеться підійти найближче до фізіології, то
можна – спонукає до гріха, аж на гріх тягне. І це далеко не все. Наші ж
журналісти знайшли найнепривабливіше, таке, що якнайкраще підходить до
силіконової ляльки – «сексуальна». (У Котляревського і то змістовніше:
«Мандрьохи, хльорки і діптянки…» Тут семантичне наповнення яскравіше й
глибше).

Варто згадати ще один недоладний витвір. «Імідж». Його
вживають скрізь де треба і не треба. З англійської це «образ». Ось говорить
політик. А воно ж, нещасне, не знає, що в нашій мові, крім слова «образ», є безліч
синонімів, які прекрасно відповідали б значенню згаданого «імідж». Авторитет,
обличчя, вага, престиж, лице, вплив, значення, роль, слава, репутація. Вибір на
кожен випадок. Ні, воно говорить «імідж». І дивиться, чи хто бачить, й радіє,
сердешне, оглядаючись довкола. Я не перебільшую. На наших «телесвободах» таку
картину можна побачити дуже часто.

Або абсолютно ідіотська фраза з російської – «займатися
любов’ю». Повна нісенітниця. Любов, кохання, честь, гідність – все це
абстракції. Як можна займатися честю, совістю. В українській мові є прекрасне
слово «кохаються». Шановні, кохайтеся, якщо можете. Ну, а коли ні,
«займайтеся». Що зробиш…

У нашій класичній літературі основний конфлікт між
персонажами визначається здебільшого приналежністю до соціального стану. Цебто,
«змальовується» боротьба між багатими та бідними. У реальному житті все було
трохи інакше. Так, багаті й бідні тримали дистанцію між собою, але зумовлювала
її не наявність майна, не належність до тієї чи іншої верстви – хоча й таке
було, – а культура. Ставлення до універсальних цінностей. Треба нагадати, що
ставлення до цінностей культивувалося в родині, передавалося з покоління в
покоління й поширювалося на громаду. Тиражувалося. Основним у системі цінностей
була мораль, повага до людини, до життя, до природи. Зрештою, по­вага до людини
– це основний принцип всієї світової літератури. А тепер подумаймо, яка повага,
коли людина розкриває книжку, а там – крутий російський мат? Відповідь не
потрібна. Безперечно, є категорія людей, яким це подобається.

Якось почув, що, оскільки нецензурщина є в народній
творчості, значить, вона повинна бути й у творчості професійній.

Справді, в українському фольклорі є величезний пласт пісень,
які називаються сороміцькими. Тільки тут маленьке але: їх співала певна
соціальна – частіше асоціальна – група людей. (Не будемо брати до уваги ті
весільні співанки, що виконувалися й виконуються зараз на Волині та Поліссі.
Вони мають утилітарно-магічну функцію – обманюють злу силу і т. д. – і аж ніяк
не естетичну, їх співають у певний час і в певному місці й вони не тиражуються
і поза ритуалом не поширюються).

Сороміцькі пісні є в кожному селі, й виспівують їх кожен на
свій лад. Однак треба зробити застереження. Коли п’яненький Іван вигукує щось
зі свого специфічного репертуару, то оцінка буває одна: “Вже дурний Іван
співає». Так скаже мати, якщо дитина чує це, так висловиться парубок, що
усамітниться з дівчиною, таку рецензію винесе ґазда, коли сидить з сусідами за
кухлем пива. (Якраз у такій ситуації автор і почув колись ці слова).

В Івана своя компанія, своя форма спілкування, тож нормальні
парубки трималися на відстані. Таке розділення спостерігалося і серед жінок.
Зрештою, культурне розмежування наявне й сьогодні. Біди в цьому нема, біда в
іншому – нині «дурний Іван» намагається утвердити себе як єдиний носій культури
і прагне сісти на голову суспільству. Коли в 1917 році він прийшов до влади, то
ненормативна лексика стала могутнім засобом у спілкуванні між своїми, надійним
інструментом впливу на підлеглих. (Ним користуються й сьогодні). Однак цю
лексику заборонялося використовувати в літературі – щоб себе там не впізнати.
Добре це чи погано – промовчимо. А те, що матюччя сьогодні притягнули до нашої
літератури, погано. І не просто погано – дуже погано. А ще гірше, що «дурний
Іван» з винятковою плебейською впертістю намагається довести, що так не тільки
можна, а й треба. «Це реалізм!» – кричить апологет фекально-генітальної
естетики, не розуміючи, що факт життя ще не є фактом літератури, зображення чи
описання техніки статевого акту це чиста порнографія і вона ніколи не мала, не
має й не буде мати художнього наповнення, а вживання нецензурної лексики –
натуралізм найбрутальніший і в творчості він контрпродуктивний. В Україні
використання матючні в літературі обговорюється навіть у серйозних ЗМІ.
(Правда, тут нічого дивного немає – євнухи теж обговорюють знади гарему).

Коли читаєш таку, з дозволу сказати, творчість, то постає
питання: а чи не активізується в Україні спроба не тільки витіснити «духовну
опору нації», а й саме поняття слова «нація» знищити. Відповідь однозначна –
активізується. І ця метушня спостерігається не тільки на рівні певних владних
інституцій, а й на рівні тих, хто мав би формувати оту «опору».

Великий патріот України Джеймс Мейс ввів у науковий обіг
термін «постгеноцидне покоління». То страшні слова, й розшифровувати їх
доведеться довго. Ми ще не усвідомили наслідків тієї жахливої психічної травми,
яку отримала нація у ХХ столітті, але точно знаємо одне: девальвація слова веде
до девальвації людини.

Можна погодитись з думкою, що не варто через це переживати.
Мовляв, втрачається цінність самої людини, цінність її життя, зникають
принципи, якими керувалися наші предки тисячоліттям, тож не гоже зупинятися на
дріб’язку. Думка має право на існування, та аж ніяк не можна погодитись зі
станом речей.

Сьогодні ми спостерігаємо, що слова про вищі цінності
викликають хіба що співчутливу посмішку й сприймаються як поганий смак.
Серйозна розмова ведеться довкола євро, авто, долара, нерухомості, рахунку в
банку. (Нещодавно в Дніпропетровській обласній письменницькій організації збори
продовжувалися сім (!) годин, але про літературу, творчість не було сказано
жодного слова).

Чи завжди так було? Було. Скажімо, порнографія мала
поширення ще в античній культурі. Правда, вона займала те місце, яке
суспільство їй призначило – борделі й громадські бані. У грецькій культурі ерос
присутній скрізь, там, де діяли якісь вищі художні категорії – а це вся антична
література, – йому відводилася хіба що метафора. І то дуже делікатно. Коли сліпий
Гомер описує різанину з документальною точністю, то інтиму він торкається дуже
обережно. Старі воїни, побачивши Єлену, сказали: «Ані троян неможливо, ні
мідноголінних ахеїв Ганить…». Думка, що за таку жінку можна воювати, не
підлягає сумніву. Яка повага до жіночої краси! У Бальзака, в його «Пустотливих
оповіданнях», ерос домінує. Але як делікатно письменник описує все. У
Коцюбинського: хлопець, від якого пішла дівчина, зустрів її через кілька років,
зняв з голови шапку, порвав і кинув їй під ноги. «Отак моє серце, – сказав». Це
класика. Сьогоднішнє: «А після обіду вони пішли трахатись», або: «Він взяв мене
за коліно, і я потекла». Це сучасне. І це література?

Визнаю, автори таких «шедеврів» не обов’язково мають
розуміти, що таке «духовна опора нації». Тому до них жодних претензій. Це їхня
справа. У мене навіть нема претензії до їхніх захисників – хто хоче бачити своє
відображення у літературній каналізації, то будь ласка. Питання зникають.
Прикро, що суспільство сприймає це як належне… Єдине, що втішає, – ще не
вечір…

У мене претензія до державних та мистецьких авторитетів.
Вони ж то повинні розуміти, що нація, яка топчеться по духовних здобутках,
майбутнього не має. Повинен знайтися в державі муж, який на повінь
нецензурщини, що заполонила літературу, сказав би: «Та це дурний Іван співає».

Не скаже. А раптом зіпсує свій «імідж»?

P. S. Спеціально для політиків зі специфічним розвитком.
«Імідж» має ще один синонім – мармиза…

P. P. S. Колись одна розумна пані (Роксолана Зорівчак) про
великого Майстра Григорія Кочура сказала, що «Літературу він сприймав як
головну духовну опору в боротьбі нації за самозбереження». Золоті слова. І
нація повинна б їх вивчити як «Отче наш…» та робити все, щоб вони були не
лише декларацією, бо то не просто красиві слова – за ними тисячолітній
цивілізаційний досвід. Зрештою, у розвинених країнах такого питання не виникає.
В сучасній Україні все по-іншому – у нас специфічні погляди на життя, людину,
цінності. І формують їх не тільки недолугі політики…

 

м. Дніпропетровськ

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!