Сюрреалізм по-донецьки, або критика з підворіття

123

Відкритий лист до
Михайла Сидоржевського

Шановний п.
редакторе!

В «Українській
літературній газеті», №3 від 07.02. ц.р., був оприлюднений допис «Куди поділися
сюрреалісти?» з випадами щодо моїх «Імпресій та медитацій» і статті «Анатомія
мороку: темнопис чи тайнопис?» («Літературна Україна» №49 2011).

Автор з Донецька
заховався за псевдо. І – небезпідставно. Бо вдався до грубої брехні. Цитую:
«Сосюра банальний, інфантильний, одноманітний, коло його зацікавлень убоге,
внутрішній світ вузький до примітиву…». (Не знаю, як інші читачі, а я в таких
пасажах не бачу українського критика, бачу лишень того, хто в очах нації
паплюжить подібними висловами її, в певному сенсі, героїв»). Це – вирвана з
мого тексту фраза й коментар дописувача. Мій запис з «Імпресій та медитапій» у
його цілісності: «Сосюра банальний, інфантильний, одноманітний, коло його
зацікавлень убоге, внутрішній світ вузький до примітиву, але за вдачею, за
характером сприйняття він поет. І поет істинний (виділено мною – В.Б.).
Характер той проявляється передовсім у безоглядній відвертості, ліричному
зухвальстві. Сосюринська відвертість, – це коли почуття випереджають конт¬роль
і табу розуму, не обтяженого ґрунтовною освітою. У цьому його сила і секрет
популярності, і в цьому ж ґандж».

Є різні форми
літературного ошуканства. Найпоширеніший і найбанальніший – висмикування й
пересмикування цитат. Як бачите, маємо саме той випадок.

Від непорядності
рятунку немає. Але тут вона у парі з цинізмом. Дописувач спершу укоротив,
підтасував текст, а потім шпетить критика як такого, «хто в очах нації
паплюжить…» і т.д.

Симптоматично, що
фальсифікат пре чи не з «мертвої зони» українства, де місцевому автору, якщо
він справді патріот, є куди спрямувати молодечу енергію. Мимоволі згадуються
слова колишнього донеччанина І.Дзюби про гидкі форми патріотизму.

Втім, який це в
дідька патріотизм? Зразок фарисейства. Звертаю Вашу увагу на фінал цього
витвору. Завершується він цитатою з франкомовного памфлету «Труп»: «Відсвяткуємо
день, коли ховають підступність, традиціоналізм, скептицизм, реалізм і
бездушність…» (підкреслення мої – В.Б.).

Вловлюєте, якого
розливу патріотика Вашого кореспондента, якщо підступність і традиціоналізм,
реалізм і бездушність для нього, з поміччю француза, слова одного ряду? Якщо
обгородився, як частоколом, мотто й цитатами з любих його поверховій свідомості
«метрів французького сюрреалізму Бретона і Супо»?

Принизливо
змагатися з автором цитатної мудрості, чий рівень самостійного думання не
окреслився навіть пунктирно. Але хотів би Вас, як редактора, застерегти від
найсвіжішого різновиду провінціалізму  –
провінціалізму в …інтелектуальних ш а т а х. Цього «дикого кабана або ж
вепра» (О.Вишня) не зауважив навіть Ю.Шевельов. Не міг зауважити: не настав
час. Але гай-гай коли зауважив ще один мудрий донеччанин – В.Стус. Це він писав
про «лобову атаку» інтелектуалів, у «яких інтелектуальність більше
прикрашувала, ніж наповнювала вірш». Нині всі підстави говорити про
інтелектуальність, яка прикрашує, а не наповнює критику.

До слова,
донецький Мюнхгаузен використовує як аргумент висловлювання Шевельова про
сюрреалізм Стуса. Доводжу до Вашого відома, що й тут не обійшлося без
«накруток». Шевельов говорив про експресіонізм, сюрреалізм, екстатичність,
складність мови і навіть герметичність частини творів поета. Зарозумілий
Куюмурджи (?) випрямив Шевельова як йому вигідно. Брехлива нота потягла за
собою інші.

Я свідомий того,
що «людина мирна й не компетентна у справі публічного обговорення спірних
питань» (так атестує себе автор) навряд чи прислухається до моїх міркувань.
Одна людина з кланового хору, але з претензіями на солоспів. Репертуар
зачовганий: безглузде народництво, традиціоналізм, патріархальність тощо. Якщо
послуговуватися лексикою цього прогресиста, то справді «щось доводити, особливо
подібним обмеженим часопростором світам, сенсу немає». Мій досвід спілкування
на вербальному й письмовому рівнях з мавпувальниками не завжди кращих взірців
європейського модерну (незрідка там забутих) схиляє до скепсису щодо можливості
порозуміння.

Але є питання до
тих, хто готував матеріал до друку. Кажу про плутану стилістику. Про
відсутність логічної мотивації. Про комарині укуси, з яких годі зрозуміти, а
про що ж, власне, йшлося у статті «Анатомія мороку» добродія Базилевського». А
найголовніше – про ототожнення інакодумців з …трупами.

Це не та
конструктивна критика, про яку йшлося на нещодавньому засіданні в СПУ, де ми з
Вами теж висловлювали свої міркування. А з тих публікацій, які потребують
редакційного коментаря, зіставлення з іншою точкою зору.

Нічого не маю
супроти Бретона і Супо, але не в донецькій модифікації. Ігри у цьому напрямку –
поширення пошесті зденаціоналізованого канібалізму. Чим це загрожує літературі
за державної зими, яка затягнулася на 20-ліття, гадаю, Вам, як публіцисту,
пояснювати не треба.

До речі, чи
помічали Ви, як певна частина авторів, не обтяжених знанням рідної класики,
нещадно погромлює попередників за буцімто естетичну неспроможність і як
смиренно, мов євангельські тексти, сприймає на віру усе, що мовлене
європейськими авторитетами, навіть якщо ті авторитети третьорозрядного штибу?

Ось Вам ще одна
ознака провінціалізму, ураженого вірусом вічного нашого позадництва. Ваш автор
обурюється, що я дозволив собі зауважити: Ясперс «незрідка варіює й доповнює
Ортегу-і-Гассета». З’ясовується, мати свою думку – злочин. Підказую Вам ще одну
тему у розвиток нашої спілчанської розмови: заєвропетизована свідомість як
виплід немочі й каліцтва.

Віддаю належне
Вашій газеті: хоч і не часто, а все ж чути у ній тверезі голоси. Як ось стаття
Т.Салиги з посиланнями на письменницькі особистості. «Роз’яснювати
«незаангажованим», «національно-незакомплексованим», «постмодерністським» нашим
опонентам, чому близько, як і класична українська література, стоїмо до
політики й ідеології, чому не абстрагуємося від них і шукаємо істину не так, не
там, чому «тримаємося старосвітчини», немає потреби ще ось чому. Сьогодні
«воїтелі» проти «нацреалізму» настільки «заангажувалися» в цій боротьбі, що
свідомо чи несамохіть опинилися у найпотворнішій, яка тільки може бути,
заангажованості: проти власної культури; стали, як зазначає Ліна Костенко,
амбітними аутсайдерами західної «науки», ідеї десакралізації святощів химерної
антиукраїнської моди» (В.Дончик).

Принагідно про
моральний аспект, який сьогодні поневажується на кожному кроці. Критик не може
не мати ворогів. Якщо він їх не має, є підстави засумніватися у його фаховості.
Але є ще й критика з підворіття. Це коли критик, за відсутності аргументації,  боїться бути упізнаним. Бо знає, що чинить
неправедно. Не по совісті. А совість, за Кантом, – голос Бога.

Досі я був
читачем Вашої газети. Позаяк критикуєте мене вдруге, я запідозрив редакцію у
палкому бажанні залучити мене до співпраці. Сподіваюся, мій дебют в «УЛГ»
щасливо уникне тих перекручень, до яких вдався донецький аматор.

З повагою

ВОЛОДИМИР БАЗИЛЕВСЬКИЙ

20.03.12, м.Київ

 

Від редакції.

Шановний пане Базилевський!

Ви справді маєте всі підстави запідозрити нас у
палкому бажанні залучити Вас до співпраці.

Принагідно вітаємо з дебютом в УЛГ. І зичимо
успіхів у викоріненні провінціалізму і плебейства на сторінках наших
літературних видань.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!