У Києві, на стіні будинку, де мешкав Володимир Затуливітер,
встановлено пам’ятну дошку.
Сімдесят років від дня
народження видатного українського поета Володимира Затуливітра (1944-2003) ми
відзначаємо багатьма культурно-мистецькими подіями протягом усього 2014 року,
про що вже сповіщали у попередніх числах часопису.
16
жовтня встановлено меморіальну дошку Володимиру Затуливітру на будинку по
вулиці Ризькій № 18 у м. Києві, де він мешкав протягом 21-го року. Пам’ятна
дошка виготовлена за сприяння керівництва столичної письменницької організації
у коростишівській майстерні Анатолія Стеценка (художник Григорій Симон).
Саме
у своїй затишній квартирі на вулиці Ризькій Володимир Іванович „осінніми
незрячими ночами” після напруженого
робочого дня творив унікальні ліричні поезії, бо долі його ще замолоду
„…перестрілось непевне й причинне таємничої іскри нічне ремесло” (вірш
„Таємниці вогню” з посвятою Ігорю Муратову). Київський період Володимира
Івановича був перенасичений відповідальною роботою. У видавництві „Молодь” він
обіймав посаду заступника головного редактора, відповідав за відділ художньої
літератури, видав немало знакових для української культури книжок, здійснив
проект „Перша книжка поета”. Самовіддана праця видавця і редактора Володимира
Затуливітра красномовно свідчить і про його високий смак, і про його громадянську
мужність, бо тоді потрібно було ще й захищати книжки у Головліті (цензурний
комітет). Про це розповів тодішній директор видавництва Володимир Прокопенко.
Саме він добився для поета однокімнатної квартири в цьому будинку. Прокопенка
підтримав сусіда по вулиці Володимир Біленко, великий друг поета, колишній
директор видавництва „Дніпро”, у якому Володимир Іванович згодом завідував
редакцією літератури народів СРСР, уклав журнал „Сузір’я”, інтенсивно займався
перекладацькою роботою, виконував обов’язки відповідального секретаря у
Комітеті премії Максима Рильського. Винятково плідним був цей час і в художній
творчості Володимира Затуливітра. До двох книжок поезії, виданих у 1970-х
роках, додається іще п’ять. Особливо слід відзначити книжку „Початкова школа”
(1988). У своєму відгуку про неї Тарас Салига підкреслив уміння поета „на повну
силу виявити інтелектуальні спроможності вірша”. У ній Затуливітер наголошував
на потребі морального самоочищення й повернення до витоків. Слідом за нею
1991р. була підготовлена книжка „Четвертий із триптиха” (2004; 2009). Та вона
не знайшла свого видавця за кризових часів. Він навіть робить спробу заснувати
власне видавництво „Бучак-Ирій” (1995), але інфляція й недобросовісність
поліграфкомбінатів поховали й цю мрію. Повний творчих задумів і духовних сил,
поет одну по одній укладає шість книжок поезії і розсипає їх, не маючи
можливості видати. (Рештки цих збірок ми видали лише 2009 р. – книжкою „Чаша
жертовна”). Працюючи в часописі „Сучасність” за символічну плату, стає одним з
активних творців Асоціації українських письменників. Володимир Іванович, важко
працюючи, інтенсивно спілкуючись із побратимами по перу, завжди мріяв про
життя, де весь час був би присвячений лише творчості. Але мусив заробляти хоч
на каву й цигарки, тому, пішовши із журналу 2000 р., до останнього дня працював
надомним редактором у видавництві „Основи” Соломії Павличко. Ця відносна воля,
коли не потрібно щодня йти на роботу, дала йому можливість частково здійснити
свою давню мрію. Непростий крутий поворот у житті вимагав великої духовної
підготовки, яку він здійснював крок за кроком. Осмисливши і поборовши всі зваби
минулого, збагатившись до духовного чернецького і мистецького подвигу, поет
оселився в Канівських горах на березі Дніпра у лісовому хуторі біля відселеного
села Бучак. Усамітнення додало його творчості глибини й витонченості –
психологічної й художньої. Нести духовну повноту в самоті, сумлінно напружено
творити під силу лише потужній особистості, яким і був козак Володимир
Затуливітер: „Лиш воля й простір – тільки мені й влади…” Про це свідчать
поетичні й прозові твори того періоду. В його мистецтві великої ваги набуває
етика. Сподіваємось, що донесемо до читача усі його художні твори. Зараз на
черзі книжка прози.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Власне,
це відповідь сусідам поета, які на урочистому відкритті Пам’ятної дошки
впізнавали свого скромного й мовчазного сусіда на чудово виконаному портреті й
не розуміли, чому він поїхав із Києва. Ми запропонували їм прочитати біографію
поета у „Чаші жертовній”, яку подарували всім бажаючим.
Іще добре слово про поета та його творчість
сказали виконуючий обов’язки голови НСПУ, перекладач, есеїст Олександр Божко,
доктор філології, професор Юрій Ковалів, відомий поет Петро Засенко. Вірші
Володимира Затуливітра почитала письменниця Раїса Харитонова. А поет Василь
Соловей прочитав власний вірш, присвячений Володимиру Затуливітру.
Хочемо
порадувати і вас прекрасним поетичним твором, у якому довірлива відвертість
автора межує з холодним і гірким скепсисом; м’який гумор висміює найперше себе
і раптом потужний розум поринає у глибинний філософський роздум про своє
призначення і на землі, й „в підзірному черепищі систем” (універсальна космічна
панорама в трьох словах!) та сумнів: навіщо, власне йому, це вулканне
виверження душі, адже він ні на що не претендує, бо щасливий тим, що має очі,
руки, ноги; і це повернення до філософської життєвої рівноваги закінчується
жартом. Все це геніально легко, з природною грацією й невимушеністю високого
майстра. Отже:
Володимир ЗАТУЛИВІТЕР
ЗОЛОТИЙ КОРІНЬ
В мені ніколи не було багато
мене самого. В тільцях кров’яних
топтались різні, наче при багатті —
на вищих сонця грудях полонин.
Топтались мнозі: віршами і в прозі,
а то й відверті, в драному взутті.
З водою покамінною, не врозріз,
я плив у напрямку своїм в житті.
Як небо з гір, занепадав дощами
в невирвані зубовні пнища гір.
Любили мало. Більше — не прощали
мій слобідський широкополий зір.
Я ніс вину за те, що не спиляли
блакитних од зеленості смерек,
за сніжні синьо-білі плями,
що в серпні вкрили чорногірський Верх.
Коли розводив руки вільні, наче вмерлі,
наш провідник: і сам хотів, не спав,
горілку відкопати на Говерлі,
яку п’ять літ тому там закопав.
Але у серпні в горах випав сніг,
і ми лишились при очах — без ніг.
І тишу слів, які мені сявчали,
і тишу тих, що не дались мені,
осінніми незрячими ночами
несу, мов Україна, камінні.
Підошви труться, ковзають в болоті,
в підзірному черепищі систем —
нащо мені, дрібній пшеничній плоті,
цей душетрус, руки кістлявий трем?
Не претендую ні на запах рути,
ні на євшанний продих полину.
Доволі щастя маю: очі й руки,
ходимі ноги й душу нетрудну.
Іду й мовчу, не маючи користі
ані з ходьби, ні з листя-молодьби,
синицям крильця в’ю непідкористі,
якими розсинілися дуби.