Михайло Бриних. Хрустальна свиноферма. – К.: Грані-Т, 2012.
– 160 с.
В анотації до нового твору Михайла Бриниха зазначено, що «це
експериментальна проза, написана густим соковитим … суржиком».
Спершу нагадаю, що питання, якою мовою писати українські
літературні твори, жваво обговорювалося, дискутувалося ще в першій половині ХІХ
ст., власне, по виході «Енеїди» І. Котляревського. Стара книжна мова,
запроваджена ще від часів Київської Русі, зжила себе у літературі, а нова лише
формувалася на основі середньонаддніпрянських діалектів. І все йшло б добре у
цьому напрямку, якби російські літературні критики типу В. Бєлінського чи
російські історики типу М. Погодіна не піддали сумніву статус української мови,
вважаючи її не окремою мовою, а тільки сполонізованою говіркою російської мови.
Зрештою, все це і зумовило дещо пізніше «валуєвський циркуляр» 1863 року, де
чорним по білому писалося: «Никакого малороссийского язика не было, нет и быть
не может, наречие их, употербляемое простонародьем, есть тот же русский язик,
только испорченный влиянием на него Польщи; общеруский язик также понятен для
малороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми
малороссиянами так назывемый украинский язик» і т.д. І досі ця риторика
царського міністра вчувається у висловлюваннях офіційних українофобів
(міністрів, депутатів та інших «діячів»), котрі мешкають в Україні. А в першій
половині ХІХ ст. українські письменники і критики намагалися довести, що
українською мовою можна писати не лише «сміховинні» та розважальні твори, маючи
на увазі резонансну «Енеїду», а й твори серйозні, як це зробив Г.
Квітка-Основ’яненко, написавши повість «Маруся». Про літературну спроможність
української мови у ті часи висловлювалися М. Максимович, М. Костомаров, Т.
Шевченко. Тепер уже й сумніву немає у статусі української літературної мови,
яка не раз довела свою функціональну силу та художню енергетику.
І все ж…
Михайло Бриних свідомо обирає для свого твору «суржик». У
цьому його виборі може бути декілька мотивацій. По-перше, мислячи себе
постмодерним автором, письменник навмисно відштовхується від грамотної
(«правильної») української літературної мови, якою були написані твори всіляких
там нечуїв-левицьких, панасів мирних, коцюбинських, гончарів та стельмахів,
котрі зовсім не резонують із потребами сучасного читача. Тут вбачається
постмодерністське заперечення авторитетів разом із мовою їхніх творів.
По-друге, цього автора, видно, підбивало на літературний подвиг прагнення якось
виділитися з-поміж інших писучих людей, тому він вдався до найлегшого –
заговорив каліченою мовою, яку часто доводиться чути серед простолюду. А те, що
цей простолюд тяжко вражений русифікацією, яка триває понад 350 років, то не
береться до голови. Виходить, що за логікою Бриниха можна сказати трохи інакше,
ніж говорив Валуєв: української мови немає, а є простонародна говірка, яка
виникла під впливом Росії. Відтак вона цілком годиться і для літературного
вжитку. Очевидно, є і третя мотивація звернення до «суржика», але про неї знає
лише автор «Хрустальної свиноферми».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звичайно, і таке прозове мовлення, яке практикує Бриних, має
право на своє існування. Тим більше, як сказано в анотації до твору, така проза
мала «шалений успіх у читачів і здобула нагороди конкурсів». Оце ще теж
феномен! Твір написано каліченою мовою, проте він має «шалений успіх». Так
само, як і концертна діяльність Вєрки Сердючки, у якої ні голосу, ні слуху, ні
нормальних літературних текстів (ті, що є, також «суржикові»), а багатьом
подобається. Бо цей персонаж – блазень. Як і Бриних у своєму творі. Постать
симптоматична для українського постмодернізму. Тож не має значення, про що пише
автор, як йому вдається по-літературному впоратися з обраним для твору
матеріалом. І навряд чи треба вести мову про тему, мотиви,
сюжетно-композиційні, жанрові особливості «Хрустальної свиноферми», бо вони тут
нікчемні з погляду літературознавчого: все, що пишеться «для приколу», не бере
до уваги ні традиції, ні літературний етикет, ні хоч би звичайну пристойність
висловлення.
Проте нема тому ради: «суржик» так «суржик». Який він у
прозі Бриниха? Перше враження – неприродний, штучно сконструйований. Таким
«суржиком» ніхто не говорить і не пише. Крім Бриниха. Того Бриниха, котрий є
випускником Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, корий працював
редактором відділу культури в журналі
«Україна», газетах «Україна
молода», «Газета по-киевски», на радіо і телебаченні, тож, маючи добрий
філологічний вишкіл, очевидно, не тільки використовував у трудовому повсякденні
українську літературну мову, а й звикся з нею, відповідним чином словесно
формулюючи свої думки. Стиль мовлення – це відображення стилю мислення. Оцей
стиль мислення у прозі Бриниха зберігся, а мовлення іде з ним врозріз.
Наприклад: «Всяке барахло, досягши концентрациї завала, образує своєрідне
сенсорне поле, де можуть народицця мавки, комахи-людожери, гобліни, покємони,
привиди, мутанти та інша потолоч, котора обожає пиль, грязь, ржавчину, павутину
і запустіння». Поряд із робленою «суржиковою» лексикою розміщені «учені» слова
«концентрація», «сенсорне поле», та й всілякі «гобліни, покемони і мутанти» не
властиві побутовій мові. Синтаксична структура речення ускладнена, що також не
характерно для «суржикового» мовлення. Бо хто у нас розмовляє суржиком?
Зазвичай, малоосвічені та малокультурні особи, у яких не розвинуте зв’язне
мовлення, речення є синтаксично спрощеними, лексичний набір бідненький, а
словесне вітійство взагалі відсутнє. А Бриних пише про свого персонажа:
«Інформацію про секс цей подлий розум автоматично ставив у центральні випуски
новин, у прайм-тайм, на вершину п’єдисталу й на саму високу гору». Так міг
висловитися сам освічений і досвідчений у журналістиці автор, але для цього
чомусь спотворивши деякі слова у реченні.
Прикладів штучного конструювання «суржика» можна навести
безліч. І вони переконають, що маємо справу зі справді експериментальною прозою,
хоча експеримент тут полягає не в художньому вирішенні теми чи в оригінальному
тлумаченні певних проблем, а в словесному крутійстві. Складається враження, що
автор «правильно» думає, подекуди цікаво проявляє себе як дотепний і
розважливий оповідач, але при цьому навмисно кривляється, корчить
пришелепуватість, від чого справді стає смішно. І гірко.
Так, «суржик» у нас доволі розповсюджений. І то не лише
мовна, а й соціально-психологічна хвороба, яка триває не одне століття. Кращі
українські уми давно ратують за культуру мови, бо «суржик» – це складник
загального безкультур’я, провінційності, другосортності, негідності та вбогості духу. І якщо його хтось із
письменників наважується використовувати у літературі, то для цього завжди є
літературно-художні підстави. Найчастіше «суржиком» наділяють персонажів твору
з метою увиразнення їхньої характеристики. І треба відзначити, що зазвичай ці
персонажі мають негативний сенс або в кращому разі є комічними. Якщо сам автор
перетворюється на комічного персонажа, як це сталося у «Хрустальній
свинофермі», то це не дуже приваблива тенденція у нашій літературі, навіть хай
і постмодерній. Бо якщо одним читачам така словесна каша і відповідний
наративний фонтан подобаються і вони ловлять кайф від авторського блазнювання, бо
автор «прикольний» від того, що «забив» на літературну мову, то іншим читачам,
вихованим на класичних текстах українського і зарубіжного письменства, такий
«драйв» навряд чи сподобається – він їх просто образить і змусить ще раз
подумати про культуру української мови.
Намагання Бриниха яко письменника зрозумілі. Він шукає форми
оригінального самовираження у літературі. Крім того, шукає свого читача, а
відтак добивається конкурентоспроможності свого писання. Він у погоні за
успіхом. А може, Бриних вдався до «мовного реалізму»? Тобто свій твір вибудував
на «суржику» тому, що так багато хто говорить, тож це цілком відображає
мовленнєву картину українського світу; крім того, автор передчуває, що
«суржиком» він вгодить багатьом, і вони визнають його за свого, зроблять
популярним. А про високі стандарти літератури, які складалися протягом віків,
якось іншим разом можна буде подумати.
«Мовний реалізм» (чи навіть «натуралізм») деяких сучасних
письменників можна сприйняти як спробу надати словесного колориту своїм творам,
свідомо відмовившись від мовно-літературної стерильності попереднього досвіду в
українському письменстві. Наприклад, В’ячеслав Медвідь у своїх ранніх
оповіданнях та новелах наслідував коднянський діалект і своєрідну місцеву
стилістику (Кодня – містечко на Житомирщині), що в цілому допомогло йому
відтворити мовний код своїх земляків. Успішно це робить і Микола Закусило, який
добре знає і відтворює у своїй прозі колорит північного поліського діалекту
(Овруцький район на Житомирщині). Не втратили свого мовного колориту твори
Івана Франка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Тут мовлення є природним,
органічним і – головне – служить своєрідним тлом для розгортання подій,
характеристики образів, омовлення картин природи, зовнішнього вигляду
персонажів тощо.
Навіть «суржик» має свої місцеві особливості, формується
певним середо¬вищем. Бриних цього, може, не знає. Він «вообще» підроблює
«суржик» і подає цю калічену мову суцільним потоком, але навряд чи цей прийом є
надійним у літературній творчості.
З іншого боку, вдавання до «суржика» (нібито з
комічно-гумористичною, блазенською метою) можна розцінювати як знущання над
українською мовою. Тому за «сміховиною» «Хрустальної свиноферми» бачиться
доволі серйозна проблема: цей твір є антиукраїнським або реалізує імперські
проекти нашого північного сусіда, який і спричинив цей сумнозвісний «суржик»
політикою русифікації.
У недавній передачі на радіо «Ера»-ФМ, де Бриних розповідав
слухачам про свій новий твір, кореспондент запитала автора, чи не шкодить
використання «суржика» розвиткові сучасної української літератури. Бриних не
зовсім упевнено відповів, що це сприяє
розвитку української мови.
Ну що після цього ще можна говорити?
м. Житомир