Син українського степу. Пам’яті Василя Мисика

207

Леонід ТОМА
– Очевидно, ви думаєте, що мені скоро вмирати?
Очі філософа й поета прозирають в глибину моєї душі. Погляд спокійний, з легкою іскрою іронії, на високому восковому лобі три глибокі зморшки.
– Та ні… хіба можна таке подумати, – відповідаю затинаючись, вражений тим, як точно прочитав мою думку Василь Мисик.
– Немає нічого дивного, юність завжди відсуває старість убік. У роки моєї юності я мав можливість бачити оновлення світу. О, це була буремна незрівнянна пора! У наше село степової України ввійшов червоноармійський полк. І життя селян невпізнанно змінилося: почали ставити вистави, декламувати вірші, з’явилась надія на справедливість. Це  й не дивно, адже у складі полку були столичні артисти, блискучі лектори.
– Невже отак все було безхмарно, про ці часи різне кажуть, – я вже на той час був на другому курсі українського філфаку, познайомився з бунтарем і скептиком поетом Станіславом Розсохою. Заряджений його настроєм, я активно піддавав сумніву радянську історичну доктрину.
– І все-таки було саме так, – Василь Олександрович рвучко встає з-за столу й дивиться у вікно, наче виглядаючи там свою комнезамівську юність.
Тут слід сказати, що Василь Мисик зустрів революційні події з щирою впевненістю на позитивні зміни. Щоправда, розповідаючи про червоноармійський полк, який квартирував у його селі, він у подальшій оповіді спростував райдужні сподівання, свої та односельців. Через деякий час прийшли інші «червоні», без будь-яких сентиментів щодо театру, освіти та революційної романтики. Але юнакові запам’яталось перше. І це перше враження радикальним чином вплинуло на світосприймання Василя, який тягнувся до літературного слова.
Його особлива чутливість, поряд з природною обдарованістю та надзвичайною порядністю стали основою феномену видатного поета й перекладача, тонкого поціновувача літератури. Саме йому судилось стати отим, за тичинівським висловом, «аркодужим» мостом, що поєднав когорту письменників та діячів культури «розстріляного відродження» з новою генерацією української літератури й культури.
– Я став сільським бібліотекарем і був вражений тим, як потягнулись селяни до книжки, до освіти. Бібліотека була в колишній «куркульській» хаті, самому доводилось оформлювати стенди для книжок. Це була пора, коли література оволоділа моїм єством.
І ось одного разу я застудився, у якійсь гарячці заблукав у полі, де щойно заскиртували сіно. Насмикав з ожереду сіна та й приліг. Дивлюсь на місяць, зорі, відчуваю, як починає спадати вечірня прохолодна роса. Мабуть, я задрімав, а коли отямився, то заціпенів – наді мною у місячному світлі нависла чиясь темна постать. Почувся глухий зірваний голос:
– Ну, як ти там книжки порозкладав у моїй хаті?
І невідомий приставив до мого горла вила-трійчаки. «Ну все», – майнуло в мозку, і я заплющив очі. А коли розплющив, нікого поряд уже не було, тільки поряд валялись покинуті вила.
…Мені згадався цей епізод ще й тому, що ми сьогодні якось мало уявляємо собі той жахливий стан тогочасного суспільства, де брат ішов на брата, а «комсомолісти» скидали хрести з церков, насильно відбирали в селян ікони.
– Я був свідком, – продовжує свою оповідь Василь Олександрович, – як в одному селі на Харківщині насипали біля церкви цілий курган з ікон. Потім підпалили, і дехто з «атеїстів», серед них були дівчата, почали з дикими вигуками стрибати через вогонь. На одній з них загорілась спідниця. Це нагадувало якийсь страшний язичницький ритуал.
У Харкові Мисик потрапляє в оточення яскравих талановитих письменників, які свято вірили в революційне оновлення України. Сам він стає бібліотекарем у Будинку літераторів.
Сьогодні важко судити, чому саме московська більшовицька верхівка «допустила» українське культурне відродження. Однак голодомор 33-го і репресії 37-го дають усі підстави думати, що тоді, відразу після революції та громадянської війни, у більшовиків просто не було сил відразу задушити соціальну й національну енергію мас. Одним словом, вони допустили такий собі «культурний НЕП». Тим більше – в тодішньому українському суспільстві ще були ті, хто черпав з першоджерела культурні надбання європейського світу. Серед них – Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Тичина, з якими Мисика поєднувала творча дружба і взаємна приязнь.
Якось Василь Мисик і Павло Тичина з дружиною поїхали на відпочинок до моря. У великій валізі Павла Григоровича були книги й домашнє печиво. Коли валізу після довгої дороги відкрили, звідти сипонули таргани, що вподобали смачне печиво.
– Я кинувся з ними розправлятись, – Василь Олександрович посміхається своєю стриманою посмішкою філософа. – А Павло Григорович замахав руками, закрив валізу й дуже схвильованим  притишеним голосом сказав: «Це живі істоти, хай живуть.»
Далеко не таких принципів дотримувались енкаведисти, які прийшли в письменницький будинок «Слово» й під гарячу руку арештували замість Василя Минка Василя Мисика. Ця історія вже досить відома з численних спогадів та реконструкцій тих подій.
Тож зупинюсь на тих найвідмітніших подіях (вони вражають своїм трагізмом), про які чув особисто від Василя Мисика. Часто він повторював епізоди і при цьому запитував: «Може, я це вже розповідав? Але послухайте ще раз».
Тепер я здогадуюсь, що поет-мученик хотів, щоб я обов’язково запам’ятав сказане, оскільки це була одна із спроб залишити нащадкам правду про ті страшні часи.
…Вартовий з трьохлінійкою в довгій шинелі й «будьонівці» веде соловецького в’язня Василя Мисика на прогулянку. Налітає холодний колючий вітер, важкі свинцеві хмари клубочаться над високими мурами колишнього монастиря, перетвореного у страшний табір «СЛОН». Ця прогулянка – найбільше благо для в’язня, оселя якого – кам’яний «мішок». І раптом його нога спіткнулась  об металеву плиту. На ній напис. Він свідчить, що тут поховано  останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Розгублений вартовий з подивом дивиться, як «політичний» стає на коліна й долонями розчищає напис на чавунній плиті. Так зустрілись на Соловках воїн і поет, жертви московської сваволі, жертви хижої імперії, що наслідувала жорстокість і підступність Золотої Орди.
– Однак і там були певні можливості для самовдосконалення, – ми йдемо з Василем Олександровичем мальовничими схилами Саржиного Яру в Харкові. Він позолочений осінню й осріблений першим інеєм.
– На Соловках була хороша бібліотека, я там почав вивчати англійську, захопився математикою. Ви, мабуть, знаєте, що Авіцена вві сні розв’язував складні диференційні рівняння. І уявіть: одного разу я теж уві сні розв’язав таке рівняння, але, на жаль, неправильно. Бо одна справа Авіцена й зовсім інша – я сам.
Мисиківська іронія, глибока відданість загальнолюдським правилам поведінки, непоказна, але непоступна у своїй правоті мужність ставили його мучителів перед світлом високої моралі. І вони сліпнули від того світла, не могли зрозуміти, звідки в цього стриженого «під машинку» поета й бібліофіла така незламна воля й прагнення до справедливості.
– Двічі в Лук’янівській в’язниці мені влаштовували «показовий розстріл». До камери вночі підходять нечутно – усі наглядачі й вартові ходили у валянках. «Виходь!» Виводять у двір, вартовий десь зникає, навколо нікого. Дивно. А просто мене провокували на втечу, оскільки обвинувальних документів я не підписав. Потім з’являється вартовий. Заводить у темний підвал з облупленими стінами, далі відчиняються двері у яскраво освітлену камеру із склепінчастою стелею. Входить енкаведист у кашкеті з синім околишем: «Підписуй!» Не підписую. «Роздягайся!», – командує. Роздягаюсь до пояса. «Підписуй або одержиш кулю в лоба!» – кричить.
Очевидно, я б не витримав і підписав, але добре знаю, що після цього закатують усіх рідних. Тому мовчу, заплющив очі. Лунає постріл, на голову сиплеться штукатурка. «Одягайся, наволоч!» – чую.
Цю розповідь з уст Мисика я чув кілька разів й намагався передати в його інтерпретації. Його аналітичний розум дозволяв співставляти явища й факти, події та їх відлуння. Одного разу, якраз у розпал голодомору, він подорожував приазовськими просторами.
– Їдемо, на дорозі село, на сільраді чорний прапор. Ні собак, ні котів, навіть птахи оминають страшну пустку. За кілька кілометрів чуємо запах свіжини, добротні будинки, навколо рясні садки – це поселення нащадків німецьких колоністів. Запитуємо: «А у вас колгосп є?»
–  Звичайно, є, – відповідає білявий чоловік у парусиновому костюмі.
– А де ж розкуркулені?
– Ми в них будинки забрали, а їх поселили на околиці, збудували їм тимчасове житло.
– А чому ж не вислали їх до Сибіру?
– Ми запитали у представників ГПУ, за чий рахунок наших громадян будуть транспортувати на місце призначення. Вони сказали ,що за рахунок вашого колгоспу. От ми й вирішили цю проблему таким чином.
Василь Олександрович ніяково посміхається, наче йому незручно за  своїх  земляків, яких більшовики за власні гроші засилали до Сибіру. В кімнату заходить дружина – Марія Іванівна, на білій серветці приносить червонобокі яблука.
– Оце бачите, Василь Олександрович не дуже здоровий. Учора в сусідів музика всю ніч не змовкала.
– Так треба було припинити! – підхоплююсь я.
– Не варто, у них там якесь свято, знаєте, в кожного своє життя.
…Сонце хилиться на захід, а мені так хочеться задати питання, на які ніхто зіІ старшого покоління письменників раніше не відповідав.
– Що буде з нашою культурою, мовою, вона ж занепадає й зникає на очах. Що ВОНИ собі думають?
– А ВОНИ ж будують, – і Василь Олександрович показує на будівельні крани за вікном. – Мова не зникне, і ми маємо сьогодні зберегти її багатющу фольклорну й етнографічну скарбницю. А хіба ми самі так дбайливо ставимось до рідної мови?
Мисик схвильований, лице взялось рожевими плямами. Я відчуваю, що в ньому продовжують протистояти юнак Василь із приазовського села, «призваний» революцією, і поет-мученик, який намагається не дивитись у чорну яму недавніх страждань і поневірянь.
Зараз ми в розвихреному просторі, де свобода часто межує з анархією, патріотизм з намаганням «поставити на місце» інакомислячих, новаторство з відкиданням національних надбань, релігійна чистота й віра з язичницькою нетерпимістю. Існує тенденція подати революційні події тільки через призму неприйняття більшовизму. А тим часом саме через революційне оновлення стало можливим відродження української літератури й культури, а такі революціонери як Хвильовий, Еллан Блакитний, Василь Чумак, Микола Скрипник, який став ініціатором відродження української культури та мови, своїм життям засвідчили вірність не тільки революційним ідеалам, а й національним та загальнолюдським. Без них, без їх невгамовної енергії й самопожертви Україна не могла б випростатись на весь зріст і заявити про себе у світі. Ми знаємо, що Москва спробувала голодомором і нечуваними репресіями задушити в зародку українське відродження, вона вирвала навіть частину нашого генетичного кореня, але не змогла зупинити поступ українського народу до державності.
І навряд чи можемо ми з позицій сьогодення «спрямовувати» в потрібне, на наш погляд, русло думання і вчинки самовідданих і одурених, мужніх і трагічних лицарів українського відродження, до яких належить і Василь Мисик.
Не раз він наголошував у наших бесідах: вірте Леніну! З позиції сучасності така заява сприймається досить неоднозначно, але це були його слова, його віра й досвід. Невже це був страх, загнаний у підсвідомість, або бажання «вписатись» у формат тодішньої радянської влади? Ні, й ще раз ні: людина, яка не раз дивилася смерті у вічі, подорожувала Середньою Азією в ті буремні часи, людина із загостреним почуттям гідності й порядності ніколи не могла кидати на вітер такі заяви. Очевидно, тут інше – неоднозначність постаті Леніна, його воістину протеївська здатність відчувати глибинні потреби широких мас, мімікрувати й «переповзати через багно», за його власним висловом. Мій дід Микола, голова комнезаму, батьків брат Антін, перший революціонер на хуторі Солонцях, теж вірили в Леніна. Але це була віра не стільки в Леніна, скільки в нову справедливість.
І, справді, після комнезамівської гарячки з тотальним усуспільненням (вона продемонструвала свою повну абсурдність) настали часи, коли селяни, маючи достатні наділи землі, зуміли досягти досить високого рівня заможності.
Потім настала пора «сталінської» колективізації, це призвело до голодомору. Таким чином в народі укріпився міф про «доброго» Леніна й «злого» Сталіна. Він був настільки стійким, що пізніше багато дисидентів прагнули повернутись до «ленінської справедливості та істинного марксизму». Так у 60-і роки минулого століття в Балаклії літератор Адольф Романенко написав програму нової партії, де передбачалось повернення до ленінських принципів. У результаті йому довелось кілька років провести на Крайній Півночі. Тож не дивно, що й Василь Мисик зазнав упливу цього живучого міфу.
Не раз я думав: а  чому свого часу не запитав Мисика про його ставлення до віри в Бога. На жаль, між нами не заходила розмова на цю тему, однак я відчував, що гаряче й щире Мисикове серце не могло бути байдужим до цього.
– Ніхто не перевершив і не порушив вищої світової справедливості й милосердя, – я чув це від нього навесні у Саржиному Яру, коли на схилах заголубіли перші проліски. Тоді я ще був студентом третього курсу Харківського університету, але вже мав певний досвід літературної роботи й публічних виступів у робітничих гуртожитках та будинках культури. З ініціативи Миколи Шаповала я став старостою Центральної літературної студії при Харківському відділенні СПУ. Слід сказати, що успіх і визнання моїх поетичних спроб, зокрема поеми «Зелений лев», справили на мене враження молодого вина. Звичайно, це не пішло на користь. Якось мої вірші й поема «Данило Апостол» були висунуті на обговорення, а в опоненти призначили Василя Мисика й Андрія Чернишова, людину, яка була у близьких стосунках з Мисиком. Свого часу А. Чернишов відновив чесне ім’я матері Лесі Українки Олени Пчілки.
Тим часом я поїхав додому в Сорочинці, і правду кажучи, зовсім забув про це обговорення. Повернувшись до Харкова (обговорення, на жаль, не відбулося), я одержав від Чернишова рукопис своїх творів з листом від Мисика. У ньому він писав: « Про ваші достоїнства ми вже говорили, поговоримо про ваші недоліки. Зауваження на берегах зроблені олівцем (щоб можна було стерти)». Це був урок на все життя від людини, яка, за християнським законом, «понижувалась у своїй величі». Був ще один урок, значно пізніше – 20 жовтня 1982 року, коли я приніс Василеві Олександровичу книгу перекладів на російську рубаїв Омара Хайяма. Він погортав її (переклад був не найкращий) і вийняв з шухляди свою книгу «Зустрічі», яка щойно вийшла у світ. Ця книга й Мисикові переклади Джона Кітса  з дарчими написами й сьогодні нагадують мені про цю велику людину. У книзі «Зустрічі» я знайшов ґрунтовну статтю В.Мисика про творчість Омара Хайяма, щедро ілюстровану перекладом автора рубаїв видатного поета Сходу.
У цій книзі, в есеї «Вчитель» В.Мисик згадує про свого першого літературного вчителя Аркадія Казку. Василь Олександрович постійно в наших бесідах згадував, що Аркадій Казка був у дружніх взаєминах з В.Елланом-Блакитним, В.Поліщуком, М.Рильським, В.Сосюрою, Д. Загулом, В.Підмогильним, Г.Косинкою, Д.Яворницьким, П. Филиповичем, М.Зеровим. І особливо здружився він з Павлом Тичиною.
– У нас не пригасало полум’я громадянської війни, – розповідає Мисик. – Найчастішими гостями були махновці – до їхньої столиці Гуляйполя від  села шістдесят кілометрів. Але якось до нашої хати постукав дід-прохач. Він приніс листа від Аркадія Васильовича, де він просив виписати щось із моїх поезій.
– А чи збереглись ваші вірші тієї пори?
– На жаль, далеко не всі. Але особливо жалкую про цілу валізу моїх віршів і поем, які зникли в робітничому гуртожитку в перші післявоєнні роки. Я й раніше помічав, що в моїх речах хтось порпався, але не чекав аж такого. Очевидно, це були зацікавлені особи з органів…
Неохоче розповідав Мисик про роки війни й своє поневіряння в німецьких концтаборах. Але одного разу, коли мова зайшла про поезію Бодлера (Василь Олександрович не поділяв моє захоплення його поезією), він раптом сказав:
– З осені 1942 року мені припало працювати в підпіллі, у Заганському таборі для військовополонених, я входив у керівну трійку. Були в нас тоді друзі із сусіднього французького табору. Серед них був Жан Лаплас, профспілковий бухгалтер з міста Бельгард. Якось він приніс книгу популярного на той час у Франції філософа Карреля з симптоматичною назвою «Людина – це Невідоме». Прощаючись у 1944 році, Жан Лаплас подарував фотографію, де написав: спасибі, що відкрили мені очі.
Великий поет і мислитель відкрив очі й мені. Тоді виявилось – те, що здавалось очевидним, показало свою ефемерну сутність, а пролітаючі в дійсності думки та ідеї раптом показали свою одвічну сутність.
…Наші бесіди з Василем Мисиком носили спорадичний характер, часто він передавав мені запрошення на зустріч через Андрія Чернишова. Тоді я не думав, що й мені доведеться писати спогади про великого поета й перекладача, мислителя й хранителя одвічного джерела українського слова.
Ось і зараз стоїть перед очима його образ: допитливий погляд ніби запрошує в мандрівку, туди, де моя юність зустрілась із довершеною мудрістю сина українських степів.

м. Харків

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!