Симфонiя дороги

155

Василь
Сташук розпочав свою поетичну дорогу у дитинстві. Я не знаю, коли він написав
свої перші вірші або побачив їх надрукованими в періодичному виданні, проте
переконаний: саме в дитячі роки прокинулося в нього поетичне відчуття світу та
бажання виразити його рідним словом, якого навчила мати.

Те дитинство було в чорно-білих
тонах, бо – післявоєнне. Убогий побут компенсувала краса та розкіш поліської природи
і душевне тепло земляків, які в тяжкій колгоспній праці не забували про пісню,
добре слово і щиру усмішку. Контрастність того буття наклалася на
світосприймання і світорозуміння майбутнього поета, вона й досі пронизує його
вірші – то гнівно-сатиричні, жорсткі та іронічні, то ніжні, добрі і легкі у
мовленому слові.

Спробувавши себе (здебільшого –
вимушено, заробляючи на хліб насущний) у багатьох видах трудової діяльності,
Василь Сташук знайшов своє покликання в слові журналістському, в слові літературному.
Непростою видалася журналістська праця, бо за радянських часів необхідно було
писати «як треба», а не як хотілося насправді. Лірична душа спрямовувала на
поетичні стежки, які привели до мудрого вчителя Поезії Михайла Клименка, проте
перші книги народилися тоді, як упали глиняні і лаковані мури комунізму, а над
Україною повіяли обнадійливі вітри національного відродження. Василь Сташук
відчув тоді себе не тільки людиною, а й поетом із вільною та незалежною душею.

Серед усіх життєвих доріг найсуттєвішою і найважчою
видалася дорога до себе. Власне, це була дорога до поетичного Слова, яке не
кожному відкривається і стає своєрідною серцевиною самовираження. Він став
поетом завдяки своїй селянській наполегливості і чистому поглядові на світ.

Книга «Неминучість», яка була замислена як вершинна,
підсумкова, повною мірою відобразила поліфонію художніх пошуків Василя Сташука.

Невіддільною від його творчого
поступу є громадянська тема, яка звучить багатоголосо, бо в ній не лише
заявлено свою життєву позицію і ставлення до всього, що відбувається в
українському суспільстві, а й представлена філософія національного буття, яка
охоплює обшири історичні та сучасні. Ця філософія заснована на історичній
пам’яті та одвічному прагненні бути вільним та незалежним, тому безпам’ятство,
комплекс меншовартості і рабської покори чужий поетові. І тут дається взнаки
його журналістський досвід, проривається публіцистичне начало і пафосна
риторика, як і годиться для громадянської лірики. Основним критерієм
моральності і державного мислення для Василя Сташука є загальнолюдські цінності
– совість, честь, правда, справедливість. Поет надає цим поняттям художнього
вираження, від чого вони стають поетичним узагальненням, огорнутим емоцією і
щирим почуттям. Вірші про наше теперішнє життя вражають проникливістю,
актуальністю і мудрою афористичністю.

Інший поетичний голос озивається у
лірі Василя Сташука, коли він говорить про красу рідного поліського краю. Є в
нього вірші, де він, як вправний художник, малює акварельно пейзажі з натури,
охоплює небайдужим зором неповторні картини Полісся з його сосновими лісами,
зарослими очеретом озерцями, заквітчаними лугами, зеленими пагорбами і широкими
долинами. Око поета вловлює не лише увесь масштаб мальовничої картини, а й уміє
побачити травинку, квіточку, комаху, кору дерева, химерну хмарку у небі, почути
срібне джерело, спів пташки, легіт вітру, мелодію трави… Це також прийшло з
дитинства, коли сільська дитина часто залишалася наодинці з природою і
пізнавала її невичерпну красу, яка дивовижно змінювалася разом з порами року.
Образи природи є органічними у віршах і на іншу тематику, а це свідчить про
особливості світовідчуття поета, для якого справжній патріотизм полягає не в
політичній тріскотні, а в закоханості в рідні простори, котрі його народили як
людину та як поета і до яких він неминуче і назавжди прив’язаний довіку. Такі
вірші хвилюючі, асоціативні, вони здатні видобути і в читача емоції, нагадати
про своє дитинство, про свій зелений і найрідніший куточок на землі.

Василь Сташук, котрий є автором доброго десятка книжок,
уже сформував свій індивідуальний стиль, відтак це відкриває перед ним
можливість по-своєму сказати про любов, пережиту не лише як емоційний сплеск, а
й як духовний феномен, як життєву драму, що принесла радість відкриття і
гіркоту поразки чи розчарування. У трактуванні поета любов – ірраціональне
явище, котре не піддається ні визначенню, ні логічному осмисленню, бо людина
любляча – своєрідна жертва почуттєвої стихії, від неї навіть не залежить вибір
об’єкта пристрасті.

У віршах нової книги, написаної зрілим та по-житейському
досвідченим поетом, животворно пульсує високе почуття, ціну якому знає, мабуть,
лише той, хто по-справжньому його пізнав і пережив. У цьому почутті ліричного
героя багато нюансів, але за ними вже вгадується якийсь прощальний смуток.
Можливо, ця прощальність і породжує особливий відтінок у зображенні своїх
теперішніх рефлексій, тому так пронизливо звучать багато рядків цих поетичних
монологів, у яких зосереджена квінтесенція художнього доробку поета, що
постає  в різних жанрових формах, але за
суттю своєю тонко передає справжність, первородність, дитинність і поліфонію
духовного світу взагалі і почуття своєї непроминальності зокрема.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!