Симфонічне нуртування таланту

207

На здобуття Національної премії України імені Тараса
Шевченка

Так, думається саме про симфонічність змісту і стилю, коли
читаєш прекрасну книгу сучасної прози Любові Пономаренко «Синє яблуко для
Ілонки», опублікованої у Львові видавництвом «Піраміда».

Письменниця й раніше тішила нас свіжими настроями і
стилістикою, оригінальною прозою.

Тепер вона ніби наснажилась буревіями нових почувань,
переживань, радощів і страждань свого глибокого внутрішнього єства.

«Дерева нахиляються наді мною так низько, що, здається,
падають. А будинки летять, розмахуючи антенами, і біле молоко туману
розливається на авто. Я гублюся в осінньому лісі, падаю на гори листя, на
білу-білісіньку траву, на мох і на трухле гілля, яке пахне опеньками. Тут я
просто синиця, а статечна дама в темному капелюсі залишилася в місті між
пострижених дерев…» – так розгортається буттєва видиво-картина в «Плачі
неперелітної птахи». І найперше нас захоплює симфонія настрою. Бо через настрій
ми сприймаємо образи і жінки та чоловіка, оживлених в уяві-спогадах; і Природи
й Людини, села і міста, холодної техніки і «плачу неперелітної жінки-птаха». В
одному абзаці! – злива почуттів, реакцій на оточення і на спогади,
розчарування, мрії й надії, нуртування затиснутої обставинами, але невпокореної
Душі… Та душа в лещатах не так тіла, як цивілізації; вона нуртує радістю хай
маленької долі щастя й плаче-кричить від пекучих ран серця. Панують почуття
внутрішнього життя і – мови. Народно-божистої мови, насиченої не тільки
інтелектуальними образами-афоризмами, а й кольорами, барвами, звуками,
душевно-психологічними тонами.

В основі повісті й оповідань історія життя, доля, характер
людини; здебільшого на рівні емоційно-інтимних рефлексій на драматичні повороти
судьби. І часом може здатися, що письменниця замкнулася в звужених сферах
життя. Але читаємо завершення трагічної повісті «Нехворощ» наголосом: «мене
охоплює жах, який не може вмістити одне людське тіло. Пронизує дикий біль. –
Кожен має збудувати свій дім, – каже батько. – І ніколи не питай себе, навіщо
живеш на цій землі», – й відчуваєш: все якраз навпаки! Маємо дійсно інноваційну
прозу про Дім (О. Довженко мріяв написати епопею «Українська Хата» – про всю
Україну), в якому почуття віддзеркалюють роздуми саме про свій власний, і про
великий Дім та всенародне буття сучасників.

У «Плачі неперелітної птахи» жінка і чоловік їдуть до
лісової хатини. Та «хатина з проваленим дахом і дверима наохляп, – але були
миті щастя. Чоловік тільки обіцяє підтримувати ту будівлю, в яку «осінніми
вечорами залазять вужі». Але-але! «Може то й не вужі? Може, то невиліковна
стара хвороба жере…» нашу хатину? Ні! Наші найсвятіші почуття!.. Тому чоловік
відштовхне убік двері, «А я на задньому сидінні звернуся грудкою і заховаю
голову…» Чоловік, можливо, скаже: «Люба, як добре, що сьогодні весна», а жінка
всім єством волатиме: «Листопад, листопад, листопад! А ти кажеш – весна…»

У Любові Пономаренко символіко-психологічне письмо, бо її
твори тільки записує рука – те, що пише серце.

Світ мінливий у всьому: в життєвих подіях, почуттях і роздумах,
оптимістичних мріях і нерідко печальних реаліях. Як в новелі «На¬одинці з
лисеням, у проваллі, засипаному листям»: чоловік кличе жінку назустріч. Вона
пригадує, як в час їзди його «велетні-руки лежали на кормі похмуро». В машині
він почав її цілувати. Перед тим вигукнув: – Чого ти сюди приперлася? – однак
«нічого ріднішого за цей голос» не було на світі. «Ліс був схожим на царські
палати». А життя – як гойдання орелі: то вгору – то вниз… Так і людська доля:
то шаленіє від радості і кохання, а то пече байдужістю, а то й ненавистю. І
людина стає схожою на лисеня, матір якого вполювали мисливці. А тут – «Ти
згадаєш, скільки років ми були разом. І як захотіли повінчатися, а ти зупинив
на півдорозі машину, вигукнув:

– Не одягну хомут на шию!». Ліс, дорога… Десь там ходить
осиротіле лисеня і не знає, кого, як і де шукати». Не знає й людина.

Бо й справді – де шукати долі осиротілій від лавини
байдужості інших людині?…

Стало мало не законом зображувати «інтим» людських взаємин у
випарах сексу й брутальних лайок.

Проза Любові Пономаренко насичена мовою глибоких переживань
і властивої українській жінці цнотливості, і не опису фізіології, а
етично-естетичних соціальних переживань. Тут панують любов, надії, і біль.
Сподівання на добро і страждання. А страждання завжди катарсисне. Тому не
відштовхує, а заворожує; і не втоптує в бруд, а підносить до сфер хай і
трагічного, але прекрасного. Бо метод письменниці – з глибин народної
філософії: очі до землі, – а душа до Неба! «Де нема краси, – писав О. Довженко,
– там немає правди». І навпаки. А яка краса, коли не лише око письменника, а й
дух спотикаються у бруді буденних життєвих візій?

Душа Любові Пономаренко зрідні душі М. Коцюбинського,
Григора Тютюнника і Є. Гуцала-новеліста: вони – сонцепоклонники за
світовідчуттям; з цього їхній етико-психологічний підхід до життя; адже їхня
надія й основа життя – Сонце! І в царинах не тільки приватного існування, а й
суспільного життєдіяння. Що є природним: як і для стародавніх єгиптян, – для
українців Сонце було і є не тільки метафізичною планетою, джерелом тепла і
світла, а й символом всесвітнього верховного Розуму, який гармонізує протиріччя
життя.

Ось чому в новелетках «І сонце піде геть» та «Півцарства за
сльозу» маємо символіко-філософські паралелі: чоловік скрадливо ступає по килиму
– «шам-шам», – і чується: ти, чоловіче, «вже знаєш – так підкрадається тільки
зрада». Він – виняток? Аби ж то! Йде дощ, «за сітками вікон – сірі протокольні
обличчя», «його очі, мов гострі сірі камінці»; «велике кохання завжди залишає
великі руїни»; «і я мечуся по будинку, аби не чути, як б’ється серце кімнат…» І
помічаєш: то шамкає її зрада. Тож «Обхопивши голову, замре акація біля
мансарди. А сонце, мов червоне око хижого звіра, поблимає – та й піде геть». І
в «Півцарства за сльозу» кроки ніби втікаючої жінки дзвенять прощально. Настає
криза, а далі й розпад гармонії душі та свідомості: прийшла цивілізація
облудних і кохань, і прощань. В стані розпаду душі навіть Природа. І реагуючи
на падіння людської гідності й колишньої високості помислів, ідеалів, почуттів
(чому греки-елліни й вважали, що людина є вінцем природи), серце заливається
повінню болю.

Люди маліють під тиском машинно-комп’ютерної,
баришницько-олігархічної, футбольно-сексуальної цивілізації та навіть
соромляться естетично-морального гуманізму, а красивим, діяльним, патріотичним
стає все незатишніше, їх відчужує епоха «влади і баришів», світ, формула якого
– «Все в цьому домі має заробляти гроші. Все і всі». І тому обійдені не те що
щасливою долею, а хоч би увагою рідних юні Вероніка і Ніл стають жертвами
батьківського баришництва і повного озлидніння совісті та гідності («Почують
тебе сніги»), то й запановує абсурд, постає дзеркало «ночі у кав’ярні самотніх
душ».

Всі сучасники, у тому числі й персонажі, шукають виходу з
деформованої реальності. Але життєвий лабіринт подібний до кафкіанського: він
осяжний, а нитку Аріадни бачать не всі й не завжди… А приходять рефлексії
розбурханих свідомостей, як у «Фікусі»: «Сіється розбрат і райські сади вкриває
трава забуття. Немає з-поміж нас праведників. Старці-самітники, які пішли в
ліси, повмирали. І тому ні в кого спитати, чи буде кінець світу…». «Ніхто
сьогодні вже не знає, що буде завтра. І чи буде завтра». І здеморалізовані чи й
звідчаєні індивіди починають «досліджувати серце Землі». Це дивовижне заняття й
від того, що вся преса трубить, «що наближається апокаліпсис», а «людство
робить вигляд, що все гаразд». Але тим більше «Треба діяти. Треба щось
робити…», «треба зібрати всіх політиків… треба зібрати розум планети в один
кулак і зупинити руйнацію». Це мали б реалізувати народні збори, вони повинні
знати, що «не чутно серця Землі» – єдиного з людьми організму. Але між людьми і
природою все росте провалля. І «я» «вже не кричу, а реву з усієї сили». Однак
ніхто не чує. Навіть родина, що зібралася у їдальні.

Чи не є це лише виплодом абстрактної уяви письменниці? А що
в реальному житті? Потрясаюча повість про долю красивих почуттями Вероніки й
Ніла постає в «Почують тебе сніги», яка завершується абсурдним шляхом,
здійсненим їхніми батьками: Ніл має вмерти, а Вероніка може потрапити в
утаємничений бордель, бо так вирішили… багатії-батьки.

Епічно-драматичну картину реальних процесів Л. Пономаренко
дає в розтривоженій повісті «Нехворощ». Синтезуючим образом всіх людей і подій
у ній виступає Будинок. Він появляється, як зреалізована мрія: його купили з
надією, що в ньому – багатокімнатному! – буде простір і домашній затишок. Брат
відмовляє сестру купувати цю стару грандіозну фортецю, – але її куплено. Туди
перевозяться речі…

Та радість скоро потьмарюється: тому, що дім для затишку
непристосований; з ним пов’язані драматичні колізії життя теперішніх і колишніх
власників; у тому числі й Семенова, що прибув з Ленінграда, куди він пішов з
цих країв, тікаючи з притулку, в який його віддали «благополучні» батьки; а тепер
він хоче заволодіти цим їхнім-своїм Будинком. А головне, що в процесі практично
кримінальних діянь сучасних «крутих» нищиться не тільки надія і доля їхніх же
дітей, а й навіть право на життя. За них, як шекспірівський Шейлок, вирішують
долі батьки-хижаки, і широкий світ України–Росії–Білорусі зливається в процесі
життя в одному селі-хуторі, а тепер домі. Де, до речі, розігрується і комедія з
автором-журналісткою, яку звільняють за невкипілий характер (і коли
злодій-редактор питає колектив, чи згодні всі із звільненням, – «Всі сказали
«за». Всі…»).

А все тому, що «дім людський не на Землі, а в душі». І
повість як про людей, так і про нього ще не дописана, і так само лишаються як
печалі, розчарування, страждання, так і надії. Жага життя людяного і красивого.

Любов Пономаренко сягає сучасних вершин життя сучасного
суспільства через призму буття і змін його внутрішнього світу. Часом налягає
печаль за невлаштованість доль будівників цього модерного люду. Але новели і
повість лишають високий заряд надії, бо на все Любов Пономаренко дивиться з
висоти віри в людину та її ідеали, природну «приреченість» на життя і
добротворення.

Всі віки були сповнені шуканням людиною щастя та дороги до
нього, до свого Дому. Маємо щедрий ужинок талановитого митця, який бачить мистецтво,
свою прозу як джерело пізнання світу, самопізнання і самотворення «внутрішньої
людини», про яку мріяв філософ-педагог Григорій Сковорода. І цілковита підстава
приєднатися до слів, якими супроводиться книжка: «Любов Пономаренко – одна із
яскравих і самобутніх українських письменниць, неперевершений майстер
неоімпресіоністської новели. Її проза – це проза вразливого і зрячого серця,
проза яскрава, густа, образна, лаконічна і вишукана за формою. На кращих
новелах Любові Пономаренко лежить і світиться виразна й переконлива ознака
талановитості авторки, її своєрідність світобачення і світосприймання. Це синє
диво української новелістики».

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!