Знаний публіцист Степан Колесник відзначає своє
80-річчя. В листі до редакції, текст якого ми друкуємо, йдеться про один із
епізодів його журналістської біографії. Подібних прикладів безкорисливого,
чесного служіння Правді і людям було, без перебільшення, сотні на його багатій
журналістській і письменницькій ниві
Волею долі – і я
цим пишаюсь – мені випало ( з ініціативи жителів села Озера ) звернутись за
допомогою до спеціального кореспондента газети «Сільські вісті» Степана Колесника.
Пощерблене гіркою неправдою життя змусило людей шукати порятунку.
У жовтні 2010
року громада на голову села обрала учителя Вадима Мартинова. Одразу після
виборів, уже за нової влади, люди дізналися про вбивчі факти. Матінка-земля,
головне багатство Озер, розбазарена, сплавлена «наліво», віддана в оренду на
півстоліття наперед. Село обезземелене, а отже обездолене. Розпродані всі
грунти із запасу села. Не зосталося землі навіть для облаштування нового
сільського кладовища. Нині покійників хоронять у два яруси – по старих могилах.
Ще химернішими
були справи з огорожею кладовища. Колишня головиха села Лариса Кушніренко
уклала договір з TOB « Чорнобильенергозахист» про те, що воно зведе
«королівську» огорожу. Поспішно було підписано акт виконаних робіт, сплачено 34
тисячі гривень із сільського бюджету, а старий тин так і стоїть, уперто
хилиться донизу, і його підпирає, хто як міг.
Також украли в
селян громадське пасовисько. Згідно з договором від 26 листопада 2004 року,
його передали в оренду немісцевій жительці Лідії Клімовій. І відтоді за
широченний клин розміром 33 гектари вона сплачує до місцевого бюджету
сміховинну суму… аж 169 гривень за рік.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хотіли б селяни
тримати худібку, та ніде випасати. Люди один за одним почали збувати корів.
Тепер їх і двох десятків не набереться! Стали корівки в селі такою рідкістю,
наче верблюди в Україні.
Не обминула
колишня головиха й озеро Болитце. Це Боже диво милувало око не одному поколінню
місцевих жителів. Одноосібно, без дозволу громади, пані Кушніренко продала і його.
Там, де раніше діти купались, чоловіки ловили рибу, плавали гуси і качки нині
красується закатана бетонна огорожа. Потужні бульдозери з раннього ранку й до
пізньої ночі возили грунт. Засипали плесо – убили символ села. Бо ж озеро – це
святиня, на яку молитись треба. Нема води – нема життя.
Повстало село,
висипало на сходку. Звернулись із заявою до прокуратури. А звідти надіслали
облудну «бомагу»: то було не озеро, а просто заболочена місцевість.
Здавалося, кінець
світу якщо й має настати, то почнеться ця глобальна розруха з нашого села.
Стерли з лиця землі озеро, розпродали землю, привласнили частину сільського
Будинку культури, а гроші з бюджету використовували на проплату робіт, яких
ніхто й ніколи не збирався виконувати.
Новообраний
голова В. Мартинов ударив у дзвін. 10 березня 2011 року він звернувся до
Бородянської райпрокуратури з проханням повернути людям частину сільського
Будинку культури. Майже половину його, а це власність територіальної громади, –
без згоди депутатів, – отримав « із барського плеча» зять А. Кушніренко.
Спритний бізнесмен С.Топоренко облаштував там кафе. Отримував зиск, а грошики
за електроенергію й теплопостачання сплачувала йому теща із бюджету сільської
ради.
Голова чекав
відповіді на свою заяву, але не діждався. 21 березня 2011 року його самого
арештували і звинуватили у вимаганні хабара.
Лиха звістка
прокотилася селом: Мартинова повезли на допит в Ірпінську прокуратуру. Люди
вийшли на вулиці. Депутати по своїх округах збирали підписи на підтримку
голови. На перший суд, який проходив у місті Ірпені, поїхало близько півсотні
чоловік, які повезли клопотання на захист затриманого.
Депутати
сільської ради, жителі Озер були переконані: кримінальна справа проти Мартинова
– це спроба заткнути йому рота. Не дати можливості довести до кінця
розслідування злодіянь, що завдали великих збитків громаді. Уже на сьомий день
роботи новобраної влади в кабінеті голови села підступні спецслужби таємно
встановили відеоспостереження. І за цей кримінальний злочин досі ніхто не
відповів у судовому засіданні.
Люди оббивали
пороги прокуратур різних рівнів та державних установ, а відповідь була одна:
тупа чиновницька байдужість. Усі, хто мав захистити село, стали раптом глухими,
сліпими та німими. Куди не кинь оком, стояла стіна – кам’яна, мурована..
Лишилась єдина
надія – преса.
Жителі наших Озер
були прихильниками «Сільських вістей». Як тільки брали в руки свіжий номер
газети і бачили прізвище Степана Колесника, радість і тривога проймали серце.
Бо добре знали, що він захищатиме правду, обстоюватиме честь і гідність людини.
Писали листа
цілою громадою. На десяти аркушах ледь вмістилися підписи п’ятсот двадцяти
чоловік, які сподівалися, що їх почують. Хоч і вони не до кінця вірили в
торжество справедливості.
І ось, наче
блискавка, вдарило полум’яне слово публіциста, Шевченківського лавреата. На
газетних шпальтах з’явилися викривальні матеріали «Чортополох стоїть стіною»,
«Так гартувалася злочинна сталь». По декілька разів жителі села перечитували
опубліковані статті. Обговорювали сім’ями, передавали газети один одному. Онуки
читали своїм дідусям та бабусям. Молодь отримувала тексти з інтернету на сайті
редакції. Про ці публікації тільки й мови було в сусідніх селах, навіть у
громадському транспорті. Люди по-доброму заздрили: бач, громада Озер стала
однією великою збратаною родиною. І раділи від того, що селяни не дозволили
поставити себе на коліна.
Такої правдивої
інформації про розкрадання землі попередньою владою не сподівались почути. Люди
повірили у справедливість і переконалися, що Степан Колесник, як ніхто, почув
крик душі кожного з них. Пробудилось в серцях, – втрачене за багато років
принижень, – відчуття людської гідності.
Завдяки
винятковій чуйності натхненного літописця сучасності, його високому професіоналізму,
нарешті припинилася наруга, що чинилася над людьми. Газета рятувала село –
колиску держави, її духовну красу і міць.
Уже через місяць
відбулися бажані, такі довгоочікувані зміни. Господарський суд Києва виніс
рішення про повернення у власність громади села частини незаконно проданого
сільського Будинку культури. Нарешті облаштували огорожу навколо сільського
кладовища, за яку ще два роки тому були проплачені кошти. А сільський голова
Вадим Мартинов повернувся до роботи.
Пам’ятається,
коли в газеті з’яви¬лися резонансні публікації, присвя¬чені нашим Озерам, то
«злоязичники», по яких пройшовся тяжкий плуг критики, стали заплітати лиховісне
плетиво чуток: мовляв, це ж яку кругленьку суму хтось виклав тому писаці (
кореспондентові)!
Саме на цьому
зламі викривленої думки варто послухати самого Степана Павловича:
– Це правда, мене
не раз і не два намагалися підкупити. Ще в ту компартійну епоху, коли я
працював кореспондентом газети «Радянська Україна». Та й пізніше. Тоді я читав
свій курс на факультеті журналістики Київського державного університету ім.
Т.Г.Шевченка. Ба, старалися мене «задобрити» навіть у рідному селі Мончинцях,
що на Вінничинні. Але… доля до мене горнеться таким щасливим боком, що я не
можу взяти хабара! Чому? Може, мені не потрібні гроші? Чи я такий праведний і
преподобний? Ой же, ні! Справа тут набагато вагоміша. Людина (а надто
журналіст!), яка взяла бодай копієчку «мзди», навіки пропаща. У неї зламані
творчі крила. Зламаний хребет совісті. Такий горе-журналіст не кинеться в бій з
Неправдою із відкритим забралом. Він нездатний викривати і таврувати злочини,
чи стати на захист людини, скривдженої та знедоленої владою. Бо сам живе у
дурманному полоні гріховного і антилюдського. А між тим, найвище благо для
кожного з нас – іти своєю дорогою! Бути самим собою: чесним і непідкупним. Саме
для цього ми являємося у світ. Усі оті хабарники, кровопивці, а їх розвелося,
немовби сірих мишей, які моляться одному лише Ідолові Наживи, не просто
злочинці, а душевні каліки, христопродавці. Рано чи пізно їх наздожене якщо не
суд казений, то кара Божа. Такі невмолимі, строгі Закони житейської філософії.
Є щось над нами, є! Батько мій, Павло Юхимович, – рядовий колгоспник ( земля
йому пухом! ), часто повчав : «Сину, де б ти не був, ким би ти не був, старайся
робити так, аби тобі спалося спокійно!».
Пригадується, як
жителів нашого села до глибини душі вразила позиція С. Колесника та його чітке
переконання: ніколи і нікого не треба боятись. Бо страх – то лютий ворог
демократії і всього суспільного життя народу. Доки люди боятимуться, кращого
життя їм не дочекатись. Має бути навпаки: сівачі страху повинні нас бояться. Їх
сотні, а нас мільйони. Ми – сила, і повинні обстоювати свою честь та гідність:
не гнутись перед неправдою і злом, не ламатись перед тими, хто прагне зробити
нас сірою масою, керованим електоратом.
Глибоке розуміння
Степаном Колесником людської душі, уміння розгледіти і підтримати навіть
маленький промінчик світла й надії – так органічно властиве цьому письменнику й
журналісту.
На його долю випало
злиденне дитинство. Він знає, що таке полум’я війни, повоєнна розруха, жахи
голодного сорок сьомого року та труднощі відбудови. Він побував у трибах
комуністичної молотарки, що безжально ламала хребти непокірним, усім, хто
викривав злочини проти трудового народу. Його, єдиного представника української
інтелігенції, виключали з партії аж на самому Олімпі – на Політбюро ЦК КП
України (із забороною працювати в пресі та ще з караючим записом до трудової
книжки).
Його волі до
правди не вдалося зламати нікому. Мужньо, з піднятою головою пройшов він тяжкі
й складні дороги життя, переживав трагедії і драми. Тодішня його принципова
позиція для багатьох журналістів стала прикладом, як треба відстоювати свою
честь, вміти загнуздати життя, а найголовніше – залишитись Людиною. Вміти
втілювати справжню людяність у своїх думках, словах і вчинках. На власному
прикладі він довів, що людина за допомогою вольових якостей може досягти
найвищого рівня у своєму вдосконаленні. І зараз він переконаний: «Сильного доля
веде, слабкого волочить».
Завдяки
вимогливості до себе та правдивості письменника шанують тисячі людей в Україні.
Він завжди у вирі подій. Його полум’яне слово можна почути під час трансляції
українського радіо. Про нього знімають відеофільми, газети друкують інтерв’ю. І
щоразу ми дізнаємося про нові факти із життя мужнього сівача Правди на ниві
нелегкого буття людини. Степан Колесник – великий патріот України. В його
характері закладені такі риси, як чесність, порядність та відданість справі,
якою він живе. Не можна без сліз читати його публікації про злочинні оборудки з
продажу малолітніх дітей за кордон при живому батькові. Мороз пробігає по тілу,
коли перед очима постають моторошні драми, викладені в статтях «Вовча зграя»,
«Бити у всі дзвони», «Розстріляна свобода», «Хижий оскал фашизму»…
Насамкінець
наведу слова відомого журналіста Володимира Біленка: «В інституті журналістики
доцент С. Колесник тривалий час вів майстерню публіциста – і його учні –
послідовники працюють у пресі по всій Україні. Але повторити Степана Павловича
в майстерності і безстрашності, в їх міцному сплаві навряд чи комусь випаде. Бо
талант – таки від Бога. І завжди неповторний».
Оксана ОДИНЦОВА,
секретар
Озерської сільської ради Бородянського району Київської області
Редакційний колектив УЛГ
вітає шановного Степана Павловича з ювілеєм. Хай здоровиться і пишеться! З роси
і води!