(ДО 90-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)
“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Слова щирого зізнання Галини Гордасевич є насправді ключовими не лише для розуміння життя й творчості письменниці, але також для усвідомлення нами, громадянами незалежної України, вельми важливої істини: ми повинні гідно шанувати тих, хто творив Українську державу й віддано та незрадливо служив національній ідеї.
Життєпис цієї дивовижної жінки не може не захоплювати: попри усі несподівані випробування Долі не втрачала сили духу та віри в добро, бо завжди її «…душа повставала живою, / І вертала в любов, як додому». Галина Гордасевич глибоко переконана в тому, що саме «… жінка в світ приходить для любові!». Як слушно зауважив Вал. Шевчук, її біографія з-поміж багатьох українських письменників-шістдесятників, зокрема жінок, надзвичайно повчальна, бо «прожити таке не кожен здолає».
Галина Леонiдiвна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в м. Кременцi в родинi священника Леоніда Гардасевича (1912–1990), випускника теологічного факультету Варшавського університету. За прихильність до українського селянства ксьондза Гардасевича часто переводили з однієї парафії в іншу. Польська влада за «неслухняність» мала намір покарати отця і все робила для того, аби запроторити «українофільського» духівника до концтабору Береза Картузька. Цим підступним планам завадила окупація краю московитами. Однак за відмову співпрацювати з новою комуністичною владою (порушувати таємницю сповіді й доносити про УПА) священника Гардасевича було заарештовано й на початку червня 1946 р. на підставі ст. 54-1 КК УРСР («зрада Батьківщини») засуджено на десять років, вісім із яких відбув у найсуворіших концентраційних таборах Братська, Тайшета та Анчерлагу. А в 1941 р. радянські окупанти заарештували дідуся Галини, Олександра Гардасевича, теж священника, який загинув на Соловках.
Закінчивши 1950 р. із відзнакою семирічку в с. Кричильську (нині Сарненський р-н на Рівненщині) та приховавши «крамольні» факти про свого батька й діда, вступила поза конкурсом до Острозького педучилища, а через рік (аби бути ближче до рідної бабусі) перевелась до Костопільського педучилища. Зрозуміло, що така біографія дочки священника не залишилась непоміченою відповідними каральними органами й 13 березня 1952 року 16-літню студентку було вперше безпідставно заарештовано, але невдовзі випущено на волю з метою виявити «агентурні зв’язки» із оунівським підпіллям, яких насправді не було. 20 травня 1952 р. Галину Гордасевич заарештовано вдруге й засуджено Рівненським обласним судом за ст. 54 КК УРСР до 10-ти років позбавлення волі «…за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Юна політкаторжанка відбувала ув’язнення у закритих зонах Чернігова, Одеси, Куйбишева (Самари), що згодом відтворила в автобіографічній повісті-есе «Соло для дівочого голосу».
У тюрмі провела 2 роки 7 місяців та 3 дні – звільнена достроково 1954 року, як і її батько, у зв’язку зі смертю ненависного ката Сталіна (однак реабілітована лише 11 травня 1992 р.). Повернулась на рідну Рівненщину. На жаль, поєднатися із родиною Галині не вдалося, оскільки мати Олена (1912–2000) із меншою донькою Ноною виїхала в Росію до батька.
Через тавро політичної каторжанки Галина Гордасевич не змогла ніде працевлаштуватися й завербувалася за оргнабором на Донбас, куди прибула в січні 1955 р. Цей край став для неї фактично другою малою батьківщиною, де самотужки здобула освіту, народила двох синів Сергія (1959 р., помер немовлям) та Богдана (1961 р.). Саме там пройшла тернистий шлях від різноробочої Макіївського труболиварного заводу, керівника драмгуртка в шахтарському поселенні Ханжонкове (частина Радянського р-ну Макіївки) до працівника донецької друкарні (мешкала у цьому місті з 1962 р.) та знаної письменниці й громадсько-культурної діячки.
Опинившись серед чужих людей, Галина Гордасевич попри неймовірно важкі умови праці, духовний вакуум, матеріальну скруту, тиняння по робітничих гуртожитках не покидає юнацької мрії: прагне здобути вищу освіту й стати ученим-фізиком. Єдина розрада – це щоденник, якому сповідується як вірному товаришеві й нотує тут свої враження про житейські будні, фіксує радісні моменти життя (найбільше щастя – це усамітнення з книжкою!). 1957 р. успішно закінчує школу робітничої молоді, згодом вступає на вечірнє відділення Макіївського філіалу Донецького індустріального інституту, готується до вступу на фізичний факультет Московського університету ім. М. Ломоносова (задум реалізувати не вдалося), з 1959 р. – студентка-заочниця театрального відділення місцевого культосвітнього училища (виношувала потаємну мрію стати актрисою).
Потяг до творчості привів Галину Гордасевич до літературного об’єднання «Обрій» (відвідування зібрань повернули бажання знову писати, бо вірші «били фонтаном», як зізнавалася, хоча й засудили її саме за таке писання, то ж зарікалась більше не віршувати), що існувало при газеті «Комсомолец Донбаса». Згодом на її сторінках публікуватиме поетичні твори, замітки, рецензії. Саме там зазнайомиться із обдарованою творчою молоддю, зокрема В. Стусом, В. Захарченком, Л. Талалаєм, Надією Світличною, а невдовзі за випадкових обставин (розмовляла із сином українською мовою!) на неї звернули увагу художники-шістдесятники Алла Горська, Віктор Зарецький, Григорій Синиця, Галина Зубченко, Геннадій Марченко, Олександр Коровай, Іван Кулик, Василь Парахін, які працювали над новобудовах Донеччини, власноруч виконуючи мозаїки. Як відомо, що перші картини російськомовної А. Горської, яку захопила українська стихія, пов’язані із шахтарською тематикою. Упродовж 1965–1971 рр. заочно навчається в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві.
1965 р. завдяки Надії Світличній під час поїздки до Києва знайомиться із В. Чорноволом (згодом листуватиметься з ним як в’язнем радянських концтаборів), Є. Сверстюком, І. Дзюбою, І. Світличним, Оксаною Мешко. 1966 р. у київському видавництві «Радянський письменник» виходить її перша поетична збірка «Веселки на тротуарах», яка здобула прихильну критику й була визнана серед молодих авторів-поетів кращою книжкою року. Редактор збірки – відомий нині поет В. Підпалий.
Зрозуміло, що усюдисуще КҐБ або «контора глибокого буріння» (так іронічно називали ці органи шістдесятники) стежило за її діяльністю, намагалося втягнути в агентурну роботу. Категорична відмова від такої співпраці обернулася для поетеси тим, що 1968 р. місцеве видавництво «Донбас» зняло з виробництва її збірку «Мажорна гама», а в 1971 р. київське видавництво «Молодь» збірку «Рік неспокійного сонця». Отож, членом Спілки письменників України Галина Гордасевич стає лише 1983 р., тобто через 17 років після виходу першої збірки, адже за увесь цей період за непокору партійній системі та свідомий непослух поетесу супроводжував негласний вердикт комуністично-кадебістського режиму: «Не пущать!».
На жаль, Галина Гордасевич – (прикро це усвідомлювати!) – не була належно пошанована не лише за роки життя в радянській імперії, але і в часи існування незалежної України, мрію про яку завжди леліяла у своєму серці. 1996 р. стала лауреатом літературного конкурсу «Шістдесятники», а наступного – лауреатом премії ім. О. Білецького в галузі літературної критики та премії ім. В. Марченка в галузі публіцистики.
Галина Гордасевич (праворуч) і Леся Степовичка Творча спадщина Галини Гордасевич велика не лише кількісно (понад 28 книг, сотні статей, рецензій і т. ін.), а й жанрово різноманітна: поезія, проза, драматургія, переклади (володіла майже всіма слов’янськими, а також латиною, англійською, іспанською й італійською мовами), літературна критика, есеїстика, публіцистика, документалістика, мемуаристка, численні листи. Окрім того, Галина Гордасевич вела активне громадське життя: стояла біля витоків створення товариства політв’язнів «Меморіал» (1988), Товариства української мови ім. Т. Шевченка (1989), Народного Руху за перебудову (1990), Демократичної партії України (1991).
З творчого доробку письменниці свідомо обираємо тему Донеччини, яка по-новому прочитується в контексті нинішньої російсько-української війни. Так, зокрема, у поетичній збірці «Слід зірниці» (1986) уміщено «Донецький цикл». Тут відтворено почуття її щирого захоплення своєрідною красою й працелюбністю людей цього краю. Вражає своєрідне пророцтво поетеси щодо долі Донеччини в українській історії й загалом Сходу України. Так, наприклад, у вірші «Донецький кряж» Галина Гордасевич із болем у душі говорить, що «це тверда земля, / Бо в ній немало костей. / Зблизька і здаля / Зустрічала незваних гостей», що «ця земля суха – / Засушив її суховій», що «ця земля не прекрасна…», але не в цьому річ. Для поетеси як справжньої української патріотки головне те, що «це наша земля!», яка, на жаль, «не один винесла бій», а тому тут «рясно полин і крівавник росте», «І жовто цвіте звіробій, / І синьо цвіте цикорій», і «Спалахує малиновим / Козацький шлик будяка». Вражає й захоплює «флористична» образність твору, яка напрочуд майстерно відтворює символіку нашої держави. Зрозуміло, поетеса не відала (уперше вірш опубліковано 1995 р.), що її мікроісторична візія України через призму «донецького кряжу» стане дійсним фактом буття нашої держави на початку ХХІ віку, а слова-застереження «Відійди від гріха, / Коли ти цьому краю не свій» звучатимуть у контексті сучасних подій на Донбасі особливо голосно й потужно пророче. Вони звернені уже не до уявного ворога, а до реального російсько-путінського окупанта, який має тямити, що ця земля зустрічала незваних гостей уже не раз: як і в минулому, так і тепер, наголошує поетка, «зазіхати на неї дарма / Зблизька чи здаля, / Бо земля ця не для ярма», адже на цій землі «Не один винесла бій / Україна й пустила свій корінь».
Оптимізм і віра поетеси в те, що ми таки «Долю свою оновим –
/ Вона ж в нас не будь-яка» перегукуються із вірою й оптимізмом її земляка, поета, учасника нинішньої війни на Донбасі Бориса Гуменюка, які звучать у збірці «Вірші з війни», зокрема в геніальній поезії «Заповіт», написаній восьмого серпня 2014 р. Для сучасних воїнів-українців, цілком зрозуміло, ця донецька земля є «ненависною», «черствою», «закам’янілою», бо в ній доводиться рити окопи. Водночас – і захисники України це глибоко усвідомлюють – ці окопи служать надійним захистком. Бійцям у них «тепло й затишно», саме там ховаються, «наче малі діти за маминою спиною». І тут, у цих окопах, солдати відчувають дихання втомленого й зболеного серця донецької, тобто української, землі, і устами поета-воїна Бориса Гуменюка промовляють із таким оптимізмом та глибокою вірою сотні наших героїчних бійців:
…Ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури
Ще живі.
Цікавими є візії Галини Гордасевич і Бориса Гуменюка щодо потрактування символічного концепту «поля, зрошеного кров’ю», який набуває тут ширшого значення й асоціюється із образом рідної землі, України як держави, війни як найстрашнішого вияву людської глупоти й абсурдності. У поезії «На полі, зрошенім кров’ю» (1991) Галина Гордасевич твердить, що на такій землі ніколи «солодкий хліб не зросте», ніколи «не виросте виноград», «де брата вбиває брат» (ідеться про вино як символ щасливого буття людини на землі). На такій землі, тобто місці, омитому людською кров’ю, за народними віруваннями не можна «зводити дім» (тут він трактується як запорука існування держави, нації), адже поетеса глибоко вірить в те, що «на землі, зрошеній кров’ю, – не буде щасливим життя». Галина Гордасевич умовно звертається до себе (а насправді до кожного із нас!) із риторичним запитанням: «В країні, зрошеній кров’ю, / Де місце знайду собі я, / Україно, нене моя?».
Борис Гуменюк у згадуваному вище «Заповіті» розмірковує над тим, чи треба солдатам, убитим на війні, «пам’ятних знаків чи меморіальних плит», чи треба віддавати батькам, коханим, дружинам, дітям їхні тіла, спотворені кулями й гранатами. Радше ні, заявляє поет, бо краще зберегти про убієнних ту незабутню пам’ять, у якій зринають світлі образи вдячних синів, незрадливих мужів-красенів, турботливих батьків; і нехай – а це для Бориса Гуменюка-поета, воїна, батька, патріота України найголовніше – діти збережуть у своїй пам’яті їх «теплі очі, теплі усмішки, теплі руки», адже не слід травмувати дитячих душ (він добре розуміє, що попереду їх чекає нелегке сирітське життя!). Тому й не треба дітям «торкатися тремтячими губами / Наших холодних рук». Тут, на найвищому регістрі трагізму, так природно поєднано істинну жертовність справжнього воїна й водночас велику й безмежну батьківську любов до дітей, найдорожчого у житті кожної людини, заради яких і кладуть на олтар Вітчизни свої голови наші незламні й відважні захисники. І на тому «полі, зрошеному кров’ю», Борис Гуменюк на противагу Галині Гордасевич таки хоче бачити поле, де «колоситиметься жито», де «жайвір у небі», де буде «багато-багато квітів» (можливо, польових маків, символу обірваного життя на війні), і куди надвечір сюди приходитимуть закохані, які будуть «плести вінки, кохатимуться до ранку», а вдень – «молоді батьки з малими дітьми». Та головне, запитує-розмірковує Борис Гуменюк, «Ви можете собі уявити який хліб родитиме поле / Де лежать бійці?!» (для посилення уяви читача поет свідомо використовує у кінці речення водночас знаки запитання й оклику). І саме цей «хліб з поля / Де ми полягли», твердить сучасний поет-воїн, вічно нагадуватиме нам, українцям, усю велич і трагізм подвигу наших відчайдушних і незборимих захисників України. І нехай на цьому полі, пророче розмірковує поет, вже більш ніколи не проливатиметься людська кров (це щире прагнення Бориса Гуменюка не лише митця, а й людини зринає у цих рядках як глибинний підтекст), а вирощений хліб як символ життя на «полі, зрошеному кров’ю», буде виявом якнайкращої пам’яті про полеглих героїв.
Тут варто згадати й вірші «Маріуполь» (1995) Галини Гордасевич та «Стара шовковиця під Маріуполем» (28.06.2014) Бориса Гуменюка. Поетесу Маріуполь зачаровує тим, що «по вуличках покручених» вона «йшла на поклик моря» Азовського, яке «маскувалося / Під мирну синь небес», яке «схопило сонце» й «сховало в глибині» своїй. Заворожена красою морського пейзажу й старовинного міста поетесі захотілося цієї миті «хмари долонями голубити», «брести крізь море», по «небу пливти».
Для поета-воїна Бориса Гуменюка, як і для мільйонів українців, це місто несподівано постало символом нескореності України. Тут, під старою шовковицею, замість щасливих дітей і дорослих, що завжди із задоволенням ласували плодами цього поширеного на Півдні України дерева, лежать «РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети / Лежали акуратно складені в траві під деревом», а «Зграя чорних круків (з боку сонця – скривавлених) / з криком здійнялася в небо / Хоча можливо то так кричало ошмаття зораної / вибухами землі». Зрозуміло, що ці різнопланові «урбаністичні мотиви» й поетичні інтерпретації сонця як символу життя породжені реальними картинами історичного буття авторів (різниця між датами написання творів становить 19 років) та особистими відчуттями й враженнями, які за своєю суттю й сутністю – антонімічні; але обох митців об’єднує головне – це любов до єдиної соборної й нескореної України.
В одній із гострополемічних статей «Пора почуватись великими» (1997), написаній із приводу статті В. Базилевського «Холодний душ історії», Галина Гордасевич із притаманною їй самоіронією, але водночас із гірким щемом у душі розмірковує над своїм життям, творчими здобутками й доходить висновку, що вона належить до так званих «другорядних» українських письменників, яких «на премії не висовують, на міжнародні імпрези не посилають, в антології і хрестоматії не включають, в школах не вивчають, в історії української літератури не згадують», а її «матеріальне становище на межі злиднів», хоча мріялося про видання бодай ще однієї книжки. Дочекатися втілення в життя обіцянок наших політиків, що «через 50 років Україна може стати найбагатшою європейською державою», вважала (через свій вік) нереальним фактом. Визнавала, що не склалося й особисте життя, але все це ставила на віддалені позиції, бо загалом на свою Долю не скаржилася. Однак, коли йшлося про найдорожче – честь, гідність, любов до рідного слова, до української землі, то Галина Гордасевич завжди брала слово як Українка.
Упродовж нелегкого життя постійно думала «про свою державу, свій народ, його минуле, сучасне і майбутнє», а коли опівночі, зізнається письменниця, на закінчення радіопередач звучав гімн «Ще не вмерла Україна», то обов’язково вставала (хоча цього ніхто й не бачив!) й клала руку на серце. І тоді з острахом думала, що депутати можуть ухвалити постанову «про створення нового тексту гімну, бо ж їм мати не вклала в дитинстві цього в серце, і вони не розуміють, що гімн – це символ, а не економічна програма на найближчу п’ятирічку». Вона категорично не поділяла безпідставних тверджень, що «…Незалежність нам звалилася з неба, що ми її отримали без крові, без зусиль, без боротьби» (Революція Гідності ще раз це підтвердила!), що у нашій історії не було своєї Жанни Д’Арк, яка би стала взірцем відданого й незрадливого служіння рідному народові. Утім мала рацію Галина Гордасевич, що у нас така героїня була, – і не одна. До речі, Д. Павличко ще 1998 р. у статті «Веселка – від Сяну до Дону» слушно зауважив, що й сама Галина Гордасевич, ця «донецька дівчина, як Жанна д’Арк, чує голос вищої совісті й готова жертвувати собою во ім’я блага й спасіння не просто й не лише української мови, а самої правди буття українського народу».
Галина Гордасевич відстоювала свою теорію, за якою «древня держава Ізраїль загинула через те, що на неї накликали загибель її пророки». Цю думку підсилювали спостереження письменниці над життям та творами поетів В. Свідзинського, Олени Теліги, Л. Тереховича, які, наголошувала, фактично «запрограмували» собі смерть своїми віршами. Отож, полемізуючи із В. Базилевським, Галину Гордасевич найбільш непокоїло твердження автора, у якому висловлено «сумнів, що ми не здатні стати іншими», «не здатні на створення своєї держави», що «ми хвора нація» і в «нас рабська психологія». Цій проблемі присвятила вірш «Убиймо в собі раба!». Як поет, як людина, що вірила у матеріальну силу слова, у його космічне походження, Галина Гордасевич тривожилася тим, що такими словами з негативною енергетикою можна «ввімкнути відповідну космічну програму», яка активно «спрацює» і нас, українців, спіткає трагічна доля древньої держави Ізраїль. На противагу опонентові наводить надихані світлим оптимізмом поетичні рядки «чернігівського Стуса», в’язня радянських концтаборів Леоніда Тереховича (1941–1992), які, на її думку, мають стати «програмними» для українського народу, бо усім нам слід «…рости і зростати до чистих висот, / В повен зріст ми вставати покликані. / Ми – народ. Ми – великий народ. / І пора почуватись великими».
Галина Гордасевич глибоко вірила, що саме оці слова поета таки «…ввімкнуть ту таємничу космічну програму і стануть дійсністю», а вона, як громадянка незалежної України, радісно й трепетно-щасливо промовляла свою молитву до Всевишнього: «Дякую Тобі, Господи, що дав мені жити в такий прекрасний історичний час і не лише бачити все на власні очі, але й у міру моїх сил бути учасником цих великих подій. Дай мені ще вміння розповісти про це так, щоб наші правнуки зрозуміли, відчули і оцінили нас по заслугах наших». Часточку тої віри вона полишила у своїх гострополемічних статтях, талановитих творах, зокрема у віршах «Убиймо в собі раба!», «Ми – є!», «Яничарська балада», повісті «Ноїв ковчег», документальній розвідці «Степан Бандера : людина і міф» та ін.
11 березня 2001 року життя Галини Гордасевич передчасно обірвалося у старовинному Львові, куди перебралася з Донецька 1990 року. Вічний спокій знайшла, як і заповідала, на кладовищі в рідному Кременці, де її іменем названо одну зі шкіл міста, встановлено тут і меморіальну дошку. За чотири роки до цієї сумної події Галина Гордасевич після похорону літературної посестри Оксани Сенатович, яка померла 31 березня 1997 р. (саме в день її народження!), склала посмертний поетичний «Заповіт», який не показувала нікому, окрім сина Богдана:
Коли помру, –
колись-таки помру, –
Хоч вірю,
що це станеться не скоро, –
То дайте спокій сивому Дніпру,
Де кручі і високі осокори.
На Личаківський також
не несіть:
Там надто пишно і,
до того, тісно.
Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!
Сказала так –
хай буде нині й прісно.
На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні.
Нікому йти туди не бороніть,
Нехай то будуть кози або півні.
Вони зчиняти бійки мастаки,
І я малою трохи їх боялась.
Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила.
Плакала. Сміялась.
Саме таку Галину Гордасевич – оптимістку, сповнену любові до життя, до людей, до рідного слова, до України, талановиту, чесну й сміливу, нескорену й непідкупну – згадували у наших розмовах Емма Бабчук, Любов Голота, Іван Дзюба, Наталка Дзюбишин-Мейс, Світлана Йовенко, Тамара Коломієць, Микола Луків, Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький, Леся Степовичка, Галина Тарасюк, Марія Трегуб, Валерій Шевчук, Володимир Яворівський та багато інших людей, із якими спілкувалась ця видатна жінка в історії нашої культури. Отож закономірним є видання ґрунтовних наукових досліджень про письменницю, книг її статей (розпорошених в українській та зарубіжній періодиці) як талановитого літературного критика та майстерного публіциста, неопублікованих щоденників та листів, у яких зафіксовано чимало цікавих фактів та подій не лише з приватного життя Галини Гордасевич, а й тогочасної доби України.
Сидір КІРАЛЬ,
доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу національної бібліографії НБУВ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.