16 травня виповнюється 60 років найбільшому повстанню за
всю криваву історію московського ГУЛАГу. Так-так, саме московського, бо всі посилання
на те, що то, мовляв, був інший період – радянський, що від нього потерпав і
російський люд, то від лукавого. ГУЛАГ, як і вся совітська імперія – породження
імперії російської – двоголової до безголовості, людиноненависницької до
людожерства, словом такої ж, якою вона себе являє світові і в ХХІ столітті. А
тоді на безмежних просторах архіпелагу то тут, то там прокотилася потужна хвиля
спротиву українців-повстанців, що не збиралися жити рабами. До них приєдналися
й представники інших поневолених народів, але першу скрипку грали саме
українці, яких у кожному з таборів ГУЛАГу було до 80%.
40
днів і ночей у піщаній пустелі Казахстану 12 тисяч каторжан кривавої Московії
стояли на барикадах Кенгіра – віч-на-віч з озброєними до зубів москалями. Ці
сорок діб Кенгірської республіки продемонстрували незламний дух Українців і
Українок, зробили їх безсмертними в їхніх героїчних смертях. Навіть вишколені в
люті й ненависті до всякого прояву свободи кати з військ НКВС відступили перед
небувалою стійкістю українських дівчат, які взявшись попід руки, закрили собою
своїх побратимів. Але згодом не відступили московські танки, втоптуючи в пісок
український цвіт в українських вишиванках…
Я
нині думаю, що якби ці 60 років після Кенгіра українці зі Сходу і Півдня читали
не російську блекоту про подвиги Павліка Морозова й кривавого Жукова, а власну
українську історію, таку як «На барикадах Кенгіра» Володимира Караташа – живого
учасника тих подій, то ніколи б параноя московського царка путіна не дала б
сходів на ґрунті ганебного малоросійства. Отож, пропоную читачеві два фрагменти
з цієї книги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Володимир Шовкошитний,
директор видавництва «Український
пріоритет».
МОЯ ДОЛЯ
Замість вступного слова
Мій
батько і я були засуджені гестапівцями до розстрілу. Батька німці розстріляли в
Голованівську на польському цвинтарі, мене ж їм не вдалося упіймати і я
залишився живий. Та пізніше був заарештований московською владою,
контррозвідкою СМЕРШу і заочно засуджений ОСО на 8 років позбавлення волі,
тюрем і концтаборів «за актівноє участіє в націоналістічєском двіженіі на
Украінє».
Після
11-ти місячного перебування в Горьківській тюрмі №1 етапований до
лісоповального табору «Бурєполом». П’ять років важкої фізичної праці лісоруба.
На дуже поганих харчах. За роботу не платили ані копійки. Дуже багато в’язнів
гинуло з голоду. 1949 року перевезли в табір суворого режиму для політв’язнів
на Воркуту. Важка праця в шахті №7. Там 1951 року в концтаборі «Рєчлаг» знову
був заарештований і після важкого, довгого слідства був засуджений військовим трибуналом
Біломорського військового округу до розстрілу за «організацію і керівництво
антирадянською повстанською групою українських націоналістів». Закованого
перевезли до міста Вологда, де провів 5 місяців в одиночній камері смертників.
За цей час вісім разів опівночі в камеру заходили та забирали, довго водили
темними коридорами, а потім замикали в іншій камері.
Після
смерті люципера Сталіна нова влада Малєнкова і Хрущова замінила розстріл на 25
років тюрем і концтаборів. По цій заміні був етапований з Вологди до Казахстану
в табір суворого режиму «Стєплаг», «посьолок» Кенгір. Там в травні-червні 1954
р. брав активну участь в Кенгірському повстанні 12-ти тисяч політв’язнів, де
лише в одній могилі після останнього бою, коли на повсталих були кинуті танки, залишилося
навіки 570 чоловік.
Після
розгрому повстання мене в групі 303 в’язнів було вивезено на Колиму в табір
суворого режиму «Бєрлаг». В усіх концтаборах, де мені доводилося бути,
найбільше утримувалося українців. Тут нас примушували безплатно будувати
житлові будинки, виготовляти драги-комбайни для видобування золота. Мільйони
українців, безплатна рабська сила, працювали для Росії в шахтах, на
лісоповалах, в рудниках, на будівництві гребель, залізниць тощо. І при тому
Україна завжди чомусь в боргу перед Росією.
А
скільки нас, українців, розстріляно і замордовано по Сибіру, Колимі та у вічній
мерзлоті далекої Півночі, на Соловках, Біломор-каналах та Сахаліні!
В
квітні 1956 р. при розгляді справ політв’язнів на місці ув’язнення Комісією
Президії Верховної ради Союзу РСР (на Колимі Комісію очолював Л.І.Брежнєв) був
звільнений з ув’язнення зі зняттям судимості. Так, після 12-ти років
поневірянь, я опинився «на волі».
Екстерном
склав екзамени на шофера, а потім і на мотоцикліста у місті Якутську. Працюючи
водієм і вантажником одночасно, закінчив середню вечірню школу. Влітку 1958 р.,
в час хрущовської відлиги, вступив до Одеського університету на факультет
іноземних мов (стаціонар, англійське відділення).
1963
року з дипломом учителя англійської мови приїхав у рідний Голованівський район.
Біля 25 років працював учителем. Навчав дітей англійської мови. За принципом «і
чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Одружений,
дружина Караташ-Людкевич Анна. Навчаючись у Львівському університеті, була
заарештована і засуджена на 25 років неволі як учасниця визвольного руху на
Україні. Вісім років провела в тюрмах і концтаборах ГУЛАГу. Була активною
учасницею Кенгірського повстання. Там ми і зустрілися «під танками».
Уся
її родина була репресована, майно пограбоване комуністами. Неповнолітню
сестру-десятикласницю засудили на 10 років тюрми і концтаборів. А хвору маму
вивезли в Якутію на довічне поселення. Батька засудили на 25 років каторжних
робіт, а потім замордували в Тайшетських концтаборах.
Маємо
гарних дітей – сина Михайла і дочку Оксану. Вони лікарі. Живуть в Одесі. Онуки
Оля і Володик – учні. Виховуються в дусі українського патріотизму. Тепер ми
пенсіонери. Щасливі і горді тим, що маємо свою незалежну Українську Державу.
Ведемо активне політичне життя.
«ПОЛУМ’ЯНИЙ ЗРИВ
ПОВСТАННЯ…»
Розповідає Анна Людкевич-Караташ:
–
Хочу розказати про один епізод, що найбільше закарбувався в моїй пам’яті. Це
було на початку нашого повстання.
В
жіночій зоні також була невелика тюрма. Сюди іноді закидали хлопців з чоловічої
зони. Недалеко тюрми був новозбудований барак, обнесений таким же муром, як і
загальна концтабірна зона, в тому мурі була одна залізна фіртка, яка на ніч
замикалася. В основному тут знаходилися каторжанки та двадцятип’ятилітниці. На
той час ми знали, що в тюрмі знаходиться декілька політв’язнів з чоловічої
зони.
Ранком
17 травня біля нашого бараку почалося заворушення. Під час ранішньої перевірки
трьом хлопцям якось вдалося втекти за зону тюрми. За ними почалася погоня. З
вахти ще підійшла підмога.
Дівчата
зрозуміли ситуацію, скоренько повибігали з барака і зробили живу загорожу
напроти фіртки, бо хлопці вже були в зоні нашого бараку, озброєні автоматники
уже наближалися. Ми стали щільними рядами, взялися попід руки, а на грудях –
долоні в замок.
Дорога
чекістам була перекрита. Підійшовши ближче, автоматники наказали нам негайно
розійтись. Але ж ми вийшли, щоб захистити хлопців-втікачів, а не виконувати
накази наших гнобителів. Побачивши нашу непохитність, вони почали гидко
матюкатися, обзивати нас непристойними словами, на які такий багатий «вєлікій
русскій язик».
Направили
на нас автомати і сказали: «Єслі не разайдьотєсь – всєх пеєрєстреляєм!» А ми
стояли. Тоді вони почали стріляти поверх наших голів. Стало страшно. Чую, позад
мене Оля Климкович (з Черче) шепче: «Нуся, мені страшно». Не повертаючись
відповідаю: «Стій! Не бійся! Всім страшно. Але ж нас багато».
Нарешті
автоматники трохи відступили, а на їхнє місце під’їхали дві пожежні машини.
Направивши брандспойти на зімкнену стіну дівчат, пожежники почали поливати нас
холодною водою. Напруга велика. Потужний струмінь води. Ми аж похитнулися. Але
нас підтримували ззаду другі ряди дівчат. І ми витримали більше десяти хвилин
такого душу.
Стояли
зі мною такі дівчата: праворуч – Єва Монсо, колишня студентка Таллінського університету,
гарна, струнка дівчина-націоналістка; дальше – Зонька Замрій, Марійка Дембіцька
(тепер у Львові), Оля Лукащук (з Ново-Волинська) та інші дівчата.
Ліворуч
– моя сестра Марійка міцно тримала мене за руку, сама невеличка, худенька
дівчинка, недавня учениця десятого класу, Івунця, Марійка Кушпета (тепер у Сокалі), Теклюня (якій при розгромі нашого
повстання гусениці танка відрізали обидві ноги), Оля Хорунжукевич (загинула в
останньому бою), Ліда Охрімович, сестра Степана Охрімовича, друга і наставника
Степана Бандери. Обидва училися в Стрийській гімназії. Охрімовича закатували
поляки. А Василя Охрімовича, кузена Ліди, крайового провідника ОУН, розстріляли
комуністи в Києві в 1953 році.
Стояла з нами Нуся Сушко та Оля Бондаренко (тепер живе в
Луганську, має дочку Олену – депутата Верховної Ради України) та багато інших
дівчат, прізвищ яких уже не пам’ятаю.
Десь біля сотні нас було, а може й більше. Страх скоро
відходив, бо кожна з нас уже пройшла випробування у важкій боротьбі за волю
України. А потім – арешти, важке слідство з нічними безсонними допитами і
тортурами. Та найбільше сил і витривалості додавала нам, молодим, свята любов
до рідної, поневоленої України. Вона гріла наші серця.
На крики чекістів: «Кто вийдєт, – останєтся жівим і
свободним. Остальних – перестріляєм!» ні одна дівчина не вийшла з рядів. Не
пішла з автоматниками за браму концтабору, не зрадила своїх посестер.
Пожежні машини розвернулися і поїхали в сторону вахти. За
ними пішли автоматники. Може, тому вони відступили, бо на той час в чоловічу
зону прибуло високе начальство. Ми з полегшенням зітхнули. Ця маленька перемога
додала нам сил, віри, надії і ще більше об’єднала усіх дівчат. Ми вистояли, бо
мріяли про волю, про зустріч з рідними, з друзями, про повернення на свою святу
землю, – на Україну.
Повстанців, що
були вбиті під час попереднього штурму, ранених, що померли в лікарні, дівчата
гарно прибрали, позмивали кров з облич, одягнули у вишиті українські сорочки.
Між убитими був один узбек і один кримінальний, їм також знайшли українські
вишиванки, щоб не мали вигляду бідніших. За це усі мусульмани та кримінальні
табору були дуже вдячні українським дівчатам. Священики, як годиться,
відправили заупокійний молебень. А побратими, на носилках, що знайшлися в
лікарні, віднесли покійних до прохідної і передали охоронцям для поховання на
цвинтарі, що був у піщаному степу за концтабором. Вічна їм пам’ять і слава!
Зранку 18-го травня 1954-го року повсталий,
розбурханий і войовничий гурт в’язнів зруйнував браму тюрми, розбив камерні і карцерні замки і випустив
«на волю» усіх, кого там було замкнено.