У час воєнної інтервенції, коли маємо такий потужний спротив геноциду українців, праця Людмили Тарнашинської про масове утвердження духу нації – «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» – має стати підручником. Орієнтиром для реконструкції матриці нашої історичної пам’яті. Джерелом сили. Бо усвідомити свою ідентичність і ту потугу, яка дієва тепер, ми не зможемо без розуміння феномену українського шістдесятництва.
Цей виклик тоталітаризму, це протистояння антиукраїнському натиску системи, цей бунт, відомий більшості надто звужено / фрагментарно (зрозуміло ж бо, чому замовчували, ігнорували, забували…) – він був настільки потужним, що одне його вивчення мало би сформувати в Україні цілі наукові школи. Принаймні літературознавчі, мистецтвознавчі. Принаймні за 30 років незалежності. Але всі ці три десятки років, коли ще можна було спілкуватися з самими шістдесятниками, науковий ентузіазм дослідників був скерований у першу чергу на модерні розмаїті -ізми. Причому настільки активно, що не раз доводилося згадувати Шевченка, який кипів гнівом із-за комплексу меншовартості у співвітчизників. «Чем они увлеклись, забыв свое родное, не знаю» – писав до П. Гессе, відзначаючи, що творчість українських композиторів, художників, поетів ніхто не явив на очі Західному світові. Ситуація і тепер не набагато покращилася – зокрема, унікальний феномен шістдесятництва, який міг бути брендом України на Заході, вагомою заявкою на нашу неординарність у світовій культурі, досліджується практично одноосібно. Чим не парадокс?
Тож викликає високу повагу титанічний труд Людмили Тарнашинської, котра більше трьох десятиліть транскрибує творчість значної кількості письменників. Це і численні розмови та інтерв’ю з ними, і праця в архівах, і комплексний підхід до культурних явищ епохи. Це – копітке багаторічне збирання пазлів з тим, щоби, власне, викласти перед очима громадськості як інтегрований художній простір питомо національного явища, так і персональну картину світу шістдесятників.
Код національної культури особливо виразний якраз у висунутій Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України на здобуття Шевченківської премії монографії Л. Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)» (К.: Смолоскип, 2019. 592 с.). Вона доповнює / розширює персоналіями і увиразнює додатковими сенсами її попередню міждисциплінарну працю «Сюжет Доби: Дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття (К.: Академперіодика, 2013. 678 c.), яку мій знайомий мистецтвознавець з ІМФЕ Олексій Зарецький, син Алли Горської і Віктора Зарецького, дослідник творчості шістдесятників, визначив як «дуже високого рівня книгу». Його персональний вердикт: «Можна з впевненістю вважати, що це найфундаментальніше дослідження шістдесятництва. Причому в майбутньому всім доведеться на нього спиратись» – є абсолютно об’єктивною оцінкою роботи такого рівня і масштабу.
Вагомим є й інше концептуальне дослідження Л. Тарнашинської, яке свого часу я рецензувала з великою приємністю – «Шевченко – поет сучасний»: Прочитання крізь призму шістдесятництва (К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.). Шевченко, показує вона, став для поетів шістдесятих зразком у багатьох сенсах, і не лише імпонував їм програмами духовного очищення нації, а «говорив» про нестандартний підхід до творчості, про необхідність експерименту в естетичному вимірі. Саме такий сміливий шлях модернізації художньо-естетичних засобів і зробив це покоління письменників резонансним, приніс їм популярність і визнання, спонукав до нових творчих пошуків нову генерацію поетів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Лінія спадкоємності / інноваційності української культури на широкому тлі епохи чи інших культур особливо важлива для Людмили Тарнашинської. Вона її упевнено веде від своєї першої праці про українських шістдесятників – абсолютно новаторської компаративістської книжки «Художня галактика Валерія Шевчука: Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури» (К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2001. 223 с.). Ця робота вражає (у той час взагалі була несподіваною) не тільки тому, що зверталася до замовчуваної й тоді ще не досліджуваної у вітчизняному літературознавстві теми екзистенціалізму, а й тому, що була першою і напрочуд успішною спробою вписати доробок письменника-шістдесятника Нобелівського рівня у європейський контекст. Водночас науковці та поціновувачі поезії у Європі винятково прихильно сприймають доробок цього покоління наших літераторів та й саме соціокультурне явище, яке п. Людмила тривалі роки репрезентує в Німеччині, Чехії, Польщі. Назву лише один із останніх спільних проектів Л. Тарнашинської з професоркою Агнєшкою Матусяк, завідувачкою Центру транскультурних посттоталітарних студій на Філологічному факультеті Вроцлавського університету. Це збірник на пошану Ліни Костенко «Dusza szybuje w poświacie epok…» / «Душа летить у посвіті епох…» (Tom jubileuszowy ofiarowany Linie Kostenko / red. nauk. Agnieszka Matusiak i Ludmyła Tarnaszyńska. Współpraca Oxana Pachlovska. «Miscellanea Posttotalitariana Wratislaviensia». Wroclaw, 2021).
Отже, підкреслю: особливо цінним у всіх працях Людмили Тарнашинської як науковця є не лише їхня україноцентричність, національна заангажованість, глибоке розуміння духовних вимірів української культури, намагання показати її неординарність серед інших культур, а й уміння представити цілісний дискурс нашого культурного поступу. Адже, висновує вона, шістдесятники з їхньою установкою на ламання стереотипів, модернізацію художніх засобів, суголосних із світовими тенденціями, тонко відчували традицію, орієнтувалися на Шевченка й інших попередників. Так дослідниця показує цілісність тканини вітчизняної культури. Що важливо саме тепер, коли перед суспільством стоїть нагальна потреба представити світові свою унікальність, свій національний код. У цьому контексті мені особливо імпонують есеїстична книжка Л. Тарнашинської «Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї» / Передм. П.Загребельного. К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2001. 264 с.), де значне місце займають інтерв’ю з письменниками-шістдесятниками та її ґрунтовна праця «Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології» (К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 534 с.). Не можу не згадати і її авторську серію біобібліографічних літературознавчих нарисів «Шістдесятництво: профілі на тлі покоління» (2001-2019), які дослідниця виконала у співавторстві з бібліографами Національної Парламентської бібліотеки України (Національної б-ки ім. Ярослава Мудрого), чи її численні передмови до книг українських письменників, чи її співавторство у суспільно важливих колективних проектах «Українки в історії» (2004), «Українки в історії. Нові сторінки» (2010), «Шевченківська енциклопедія» тощо.
Великий пієтет (передусім у мене особисто) викликає і її пошанування свого учителя. Масивне, упорядковане Л. Тарнашинською видання «Іван Кошелівець. «Можна одверто? або Туга за катарсисом (статті, огляди, рецензії, інтерв’ю)» (Харків, 2018. 648 с.), супроводжується ґрунтовними передмовами, коментарями, теплими спогадами. Не можу не згадати і антологію «Крим, який ми любимо» (авторська ідея, упорядк., вст. стаття Л. Тарнашинської) (К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2016. 600 c.) – реакцію гуманітарія-гуманіста на раптову інтервенцію й окупацію Росією українського Криму. Також у доробку Людмили Тарнашинської – літературно-критична книжка «Сезон вічності: Літературно-критичні тексти» (Львів-Париж-Цвікау, 2001. 128 с.) та кілька книг поезії й прози: «Сходження на Фудзіяму» (новели, Л., 1999), «Луна мовчань» (лірика, К., 2005), «Парасоля на кожен дощ» (проза, К., 2008). Збірка «Його Величність Час. Варіації на (філосо)тему/ His Majesty Time. Variations on a (philoso)theme» (поетичні мініатюри; мініатюри-імпровізації українського художника Пилипа Таралевича, передмова С. Кримського, текст парал. укр. та англ. мовами; К., 2010) є абсолютно безцінним словесно-візуальним проектом. У ній крізь візуальну нестійкість форм, крізь поетичні медитації постає незабутній образ часу – дивного відтинку, дарованого всьому живому. Це гостре відчуття часу, його плинності, його специфіки для епохи й людини вповні відчувається у написаних Л. Тарнашинською текстах – усіх. І найперше – у текстах, присвячених шістдесятникам. Бо саме завдяки об’ємній інтертекстуально насиченій репрезентації шістдесятництва, залученні перегуків та зв’язків, проявленні самого духу доби дослідниця змінює шкалу оцінок національної культури. Завдяки таким працям, як названі вище, ми здатні усвідомлювати не тільки багатство й унікальність окремих явищ, котрі були свого часу проривом, але й саму інтенцію українського поступу, вітальну силу нашої культури, яка, без сумніву, інвольтує сьогоднішні тектонічні перетворення. І треба думати, моделює майбутнє народу та країни.
Тому так важливо, що саме зусиллями доктора філологічних наук, професора Л. Тарнашинської та з її ініціативи при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України було створено науковий Центр дослідження проблематики українського шістдесятництва (2017 р.), який за її керівництва та мінімальними засобами, тобто, сучасним сленгом, на волонтерських засадах, провів чимало цікавих наукових і публічних заходів. Заходи Центру – дискусії, зустрічі, семінари, презентації завжди збирають широку аудиторію учасників і слухачів. І це вчергове тільки підтверджує потребу в актуалізації культурного феномену «Плеяди нескорених» в українському та світовому просторі. Окрім того, геополітичні процеси нашого часу живлять надію на розширення Центру, на його активне функціонування, на залучення національно свідомих молодих дослідників, зокрема й для пропагування феномену шістдесятництва у світі.
Отже, абсолютно закономірно, що Людмила Тарнашинська, знана в Україні та за її межами як глибока й продуктивна дослідниця, котра поєднує плідну наукову роботу з активним поширенням проблематики українського шістдесятництва у різного роду заходах та в мас-медіа (газети «Дзеркало тижня», «День», «Українська літературна газета» та ін.), номінована у цьому році на Шевченківську премію.
Леся Генералюк,
доктор філологічних наук,
провідний науковий співробітник
Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.