Світло з висоти серця

 
Аделя ГРИГОРУК,
член НСПУ,
літературний критик, літературознавець,
заслужений працівник освіти України
 
Якби ж то знав: кохання гріх чи ні,
якби знаття, що нас чекають справді
і що обіймам нашим завжди раді, —
світив би серцем у височині.
Ярослав Ткачівський.
 
Так у щирому пориві висловив свій внутрішній сумнів, непевність, роздум поет Ярослав Ткачівський, торкаючись найтоншої теми мистецтва поетичного слова — кохання. Ця тема назавжди «прописалася» в літературі, однак повсякчас залишається великим випробуванням для кожного автора. Чому? Тому що є не лише екзаменом на професійність, але й на людську сутність письменника. Розкриваючи сокровенні почуття, ця вічна тема, наче під променем чарівного ліхтаря, водночас висвітлює найпотаємніші закутки душі автора.
Випуклими, рельєфними постають благородство і шляхетність, палітровочистою — ніжність, гаряче-вогнистою — самопожертва.
Коли ж у душі поета їх немає, навіть майстерно викладені рядки не знаходять відголоску в серці читача і його опановує розчарування.
Любов — першопричина поезії, тієї поезії, яка, за словами Я. Ткачівського, здатна «зорею світити колись, бо життя — безкінечне і вічне».
Ярослав Ткачівський написав кілька сотень віршів інтимної тематики. Лише у двотомнику вибраного «Ренети з маминого саду» вмістив їх близько трьохсот (якщо точно — 273). Почуттям закоханості, любові, вірності присвячені його книги «Сяєво сьомого неба» (2009), «Медовий місяць» (2009), «Чари Афродіти» (2014), «Острів кохання» (2016). Багато ліричних віршів поета покладено на музику, і вони живуть у нашій свідомості, як пісні, деякі, як, наприклад, «Волошки», давно перейшли у статус народних. Це засвідчує думку, що поезія Ткачівського не могла не доторкнутися до глибоко інтимних сердечних струн композиторів. Це говорить і про те, що будучи немовбито відтворенням індивідуальних емоційних ситуацій і приватних стосунків, поезії Ткачівського властива вражаюча всеохопність. Згадаймо: тією ж якістю вирізняється любовна лірика Володимира Сосюри і ця ж закономірність лежить в основі того, що почуття до жінки (його першої дружини Віри Берзіної) — подія чисто одинична — чарівною силою мистецтва трансформувалася у класичне:
 
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
 
Своє особистісне ставлення до жінки Ярослав Ткачівський сформулював такими словами: «Диво неземне — це небесне створіння, що є уособленням незбагненного світу на ймення Жінка». Звідси — чистота й романтичність почуття ліричного героя й означення — епітет до образу коханої, нареченої, дружини та й самої любові як «святої». Саме тому і для автора «кохання сяє німбом», його герої певні, що їх «вінчало Небо для кохання» і що «кохання Неба вище». Поєднаний зі своєю судженою таким почуттям, ліричний герой щасливий іти з нею в парі все життя і звертається з проханням:
 
Немов святу, тебе молю:
«Не відцвітай без мене».
 
У трактуванні почуття любові Ярослав Ткачівський насамперед акцентує на гармонії душ закоханих, яка облагороджує їх, вселяє духовну силу, наділяє красою стосунки:
 
Той вечір цвів
рубіновими вишнями,
нам ніч була
чарівна і свята…
пелюстками
вишневими й безгрішними,
манили
неціловані уста.
Розвиднилося…
Ніч пішла за хмарою,
Нам веселково
день світив обом.
На долі рушничку
ми стали парою —
вогонь сердець
роздмухала любов…
 
У його ліричних рядках і терпкий біль за тим, що вже ніколи не повернеться:
 
білий танець
біле личко
білі руки білі ночі
білий місяць угорі
білі хмари
біле тіло
біль — не звичка
біль розпуки
біль розлуки
біль горів
бігли хмари
бігли миті
бігли ночі
бігла річка
біг за обрій
білий день
бігли поглядом
за мною твої очі
білим воском
бігла гірко
чорна свічка
бігло срібло
на лице твоє бліде
 
Поезія Ярослава Ткачівського земна, реалістична, вона виростає із побаченого і почутого ним у повсякденному житті. Але ця наближеність до прозаїчної повсякденності не позбавляє її живого і безпосереднього відчуття шляхетності, почуття вірності й обов’язку, але не нав’язаного кимсь із зовні, а — внутрішнього, органічного, іманентно властивого людині.
Змістовий регістр любовної лірики Ярослава Ткачівського достатньо широкий, він охоплює людські почуття від юності аж до зрілої мудрості, що звичайно ж, надає їм такої різної модальності.
У його ліричних текстах знаходить виявлення гаряче юнацьке кохання, пристрасність емоцій, схвильованість вислову:
 
У ніч святу,
незнану й теплу,
у твій полон,
любове, йду
дорогою спокус
і терня,
де не божественне,
а темне —
я в таїну
гріха бреду.
 
Не оминув Ярослав Ткачівський і такої поширеної в любовній ліриці та фольклорі теми, як зраджене кохання, і відтворення психологічного стану ліричного героя, що переживає емоційний стрес.
Сюжетна колізія поезії «Танцювали вітри осінні…» через її життєву ординарність є однаково зрозумілою для всіх читачів, проте від цього вона не стає менш драматичною. Як переживає зраду юнак, якого запросили на весілля до його ж коханої? Чи витримає шепотіння за спиною? Чи не припуститься відчайдушного вчинку?
Хлопець (вірш написаний від першої особи) розповідає свою історію болю:
 
Танцювали вітри осінні…
Під фатою обличчя сумне.
Нащо ти на своєму весіллі
поміж хлопців шукаєш мене?
 
Поза плечі шепталися люди
(плітка рано чи пізно мине).
Ти клялась, що повік не забудеш,
а невдовзі забула мене.
 
Присяглась і йому, молодому,
що кохання твоє неземне…
Ти з весілля потрапиш до дому,
де ніколи не буде мене.
 
Крадьки схлипнеш в недремну пору,
як минулого смутком війне.
Та мене вже не буде поруч,
біля тебе не буде мене.
 
Почуття втрати заповнює все єство ліричного героя, і він, як не намагається, не може забути рис коханої:
 
Іду від тебе, мов на смерть іду.
несу вінець терновий, не лавровий.
Йду на Голгофу молитов і дум.
…О карі очі, о пречорні брови.
 
Алюзія зі Святого письма підкреслює емоційний стан героя, вводить його переживання у вселюдський контекст. Спогади про втрачену кохану позбавляють спокою і сну:
 
Ти і є, і нема.
Тільки пустка німа.
Уночі свою тугу колишу…
Ні спокою, ні сну —
виглядаю весну,
веселкову, п’янку
і …колишню.
 
Ця риса Ткачівського-поета — вміння розпізнати душевну бурю в серці людини, яка зовні нічим не виказує свого сум’яття, — помічена й Володимиром Качканом, письменником-академіком. З цього приводу він пише, що Ярослав Ткачівський «має обдарування підмітити, побачити й саме уздріти у людських взаєминах, долях саме те непоказне, «верхоплавне», через яке, наче крізь міні-вушко голки, просилюється нитка сюжетотворення, начеркування характерів».
Марія Влад, називаючи поезію Ткачівського дивовижною, говорить, що «вона зіткана серцем, а в ній болючим виразним узором виступає велика, справжня любов. Вона волає: любімо і щадімо одне одного, бо так заповів наш неосяжний Творець, що і Сам є Любов’ю».
Цей вислів відомої поетеси якнайкраще достосовується до вірша «Молитва до тебе», якому автор надає форми заклинання:
 
Життя — мереживо пісень,
відомих, безіменних…
Молю весь вік тебе лишень:
«Ні дня не будь без мене…»
 
Серця палають на віку
любов’ю неземною.
Молю тебе в цю мить стрімку:
«Розквітни лиш зі мною…»
 
Без тебе — долю погублю,
з тобою — все знаменне.
Немов святу, тебе молю:
«Не відцвіти без мене…»
 
Інтимна лірика Ярослава Ткачівського містить немало текстів, позначених сумом за втраченим юнацьким коханням, що поселило в серці ліричного героя елегійну зажуру на довгі роки. Діапазон його спогадів означений різною колористикою і тональним забарвленням. У вірші «Грішу в думках, грішу щомиті…» ліричний герой зізнається в своїх переживаннях, гріховних помислах, в тому, що це почуття стало для нього не найсвітлішою порою життя, а вічним гріхом і покутою, що їх він добровільно взяв на плечі.
Ярослав Ткачівський малює свого героя як натуру цілісну, романтичну. Постійність його почуттів одночасно ушляхетнює його і приносить душевні страждання. Проте письменник уникає нудної одноплановості зображення, його вірші різнонастроєві, а почуття ліричного героя інколи діаметрально протилежні, про що, зрештою, свідчать і заголовки: «Прости за те, що я у тебе є…», «Ти мигцем відреклася мене…», «Пізнай, прийми й признай…», «Не благаю тебе: — Зупинись!..», «Не така ти, як всі…», «Залиши мене, вже залиши…», «Ти вчора знову вибрала мене…», «Серце чомусь знов поколює…», «Ти не чекай на промінь мого серця…», «Не втікай од мене, зачекай!..»
Непідробна щирість почуття, камерність звіряння, таїна сердечних одкровень єдиній і тому неповторній, що стала сенсом життя та його найбільшою коштовністю, ословлена автором у поезії: «Не така ти, як всі»:
 
Ти така, як усі. Але жити без тебе не варто.
Ти така, як усі, та без тебе сади не цвітуть…
Ти така, як усі, лиш кохання жаркіше, ніж ватра.
Не така ти, як всі…
Ти — мій скарб і життя мого суть.
 
Цей твір надихнув уже п’ятьох відомих композиторів до написання музики — створено пісні та романси.
Автор творить різноманітні варіації на тему кохання, в складній симфонії цього почуття — численні партії й різноманітне оркестрування. Тут переживання миттєвостей і спогади про минуле, зміни настроїв і зчеплення подій, розважливий ямбічний п’ятистопник і скупий лаконізм короткого рядка:
 
Вечір
і Ніч.
Коси
до пліч.
Погляд —
вогонь.
Доторк
долонь…
Далі —
межа:
Ранок!
Чужа?
 
Завдяки цій та іншим поезіям автор став переможцем всеукраїнських конкурсів інтимної лірики, проведених журналом «Дніпро» в 2009 та 2010 роках.
Ткачівського-поета впізнаємо по найтонших відтінках любовного почуття, невтомному пошукові моральної чистоти, відстоюванні власних авторських естетичних засад і поєднанні та взаємодії конкретних життєвих і романтичних елементів.
Ярослав Ткачівський продовжує традицію української літератури, розпочату О. Олесем, М. Вороним, «молодомузівцями», а потім продовжену І. Драчем, Б. Олійником, Д. Павличком, М. Вінграновським, Д. Кременем, С. Йовенко, — традицію творчого переживання, а не просто зображення любовного почуття.
При цьому поет органічно зберігає власну людську природність, адже не був ніколи уражений бацилами радянської сексофобії, тому тепер не має найменшої потреби впадати в іншу крайність.
Йому вдається не просто декларувати інтимний дискурс — і в мові, і в поетичних метрах, і в емоціях. Ярослав Ткачівський виявляє, так би мовити, сучасний естетичний гедонізм в любовній ліриці.
Певна кількість текстів, означена ним самим як еротичні, видана окремою книжкою під назвою «Сяєво сьомого неба». Поезія цього тематичного плану міститься і в збірці «Чари Афродіти». Я. Ткачівський відкидає святенницьку відразу до еротичного, використовуючи право літератури на зображення інтиму. Звичайно, еротика завжди тілесна, однак в поета пристрасність жаги, природного потягу чоловіка до жінки облагороджена гармонією стосунків закоханих, делікатністю поетичного вислову, як, до прикладу, в «Поцілунках дощу»:
 
Як теплий дощ, твої нічні цілунки,
мов блискавка, шалена хіть моя.
І найніжніші ці уста, ці руки,
і найсолодші в любощах ці рухи —
двох грішних тіл гармонія своя.
Жадана мить, п’янкіша, ніж раніше,
бо ти мені така свята і грішна.
Прив’яли квіти перс лише на мент,
щоби, зворушені, здійнятись ще гарніше,
щоби в сназі розбухнути раніше,
а ніжне слово стало ще рідніше —
Господь, Аллах чи Будда, може, Крішна
зіпнув над світом небозір намет.
 
Зросив пелюстки губ твоїх жагою,
шалений жар по тілу знов блука…
Спаде одежа, обніму нагою,
миттєвий стид твій солодом загою —
проснувся душ розбурханий вулкан.
Й моє пірнає серце в твій капкан.
 
Літературна практика Ярослава Ткачівського саме в цьому напрямку вартує на продовження, адже творить як нове тематичне поле в поезії, так і новий ракурс у зображенні людських почуттів. Його ліричний герой  — інтелігентний і тонкий, з високою душевною організацією, виразно відрізняється від стурбованих сексоманів.
В еротичних віршах Ярослава Ткачівського домінують не груба сила й розгнуздана фізіологія, а краса, естетика, тому вони здатні активно опонувати вульгарності й аморальності, що брудним потоком заполонили світ. Бо ж хочеться чистого і світлого, як про це говорить поет у вірші «Таїна»:
 
Ох, медова пора, молода, весняна, вечорова,
коли мила і ти під Чумацьким Шляхом віч-на-віч.
Таїна… От і все… Солов’ят заколише діброва,
щоб в обіймах завжди зустрічали хмільну диво-ніч.
 
Цілий пласт лірики Ярослава Ткачівського складають вірші, в яких розкриті найрізноманітніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов, яка пройшла крізь випробування, зазнала злетів і падінь, супроводжує людину все життя і робить її щасливою і духовно багатою.
 
…Звела нас доля.
Тепер — єдине ціле я і ти.
Шляхи безмірні стопи аж мозолять,
та хочеться йти разом до мети,
до мрії, до жагучої любові,
весні назустріч, осені й зимі,
спізнати все у парі ми готові,
коли удвох — це, значить, не самі.
 
Ярослав Ткачівський, за словами Євгена Барана, «наповнює інтимну лірику особистісним щемом-радістю, ліричний герой якого любить, йому відповідають взаємністю, і він готовий берегти й захищати цю довірливу й світлу любов».
Ліричний герой Ярослава Ткачівського все життя леліє саме таку, світлу любов. Адже вона дає йому змогу відчути сенс власного буття, «тяжіння вгору» (М.Бердяєв), віднайдення жаданої цілісності, котрої він прагне, однак не може добути у своєму внутрішньому бутті. Якщо йти за легендою про андрогінів (Платон, «Бенкет»), таке щастя цілісності дасть тільки неповторна, тільки тобі призначена «половинка», знайшовши яку, досягнеш повноти власного існування і відчуття блаженства, подарованого небом.
Філософське розуміння ліричним героєм найсокровенніших почуттів наводить його на думку про цінність сім’ї, теплоту взаємин у ній, продовження себе в дітях:
 
Спіймаймо дивну осінь за селом
за павутинку бабиного літа.
Хоч весни жовтим листом замело, —
в їх чарах щастям хочу перемліти.
Розквітни ще раз, потім знов і знов
кохай мене, чаклуй весь вік, як досі.
Зоріє осінь, мила — я впізнав! —
цвіте весна в очах моєї доці.
 
Медитаційність інтимної лірики Ярослава Ткачівського висновується із світоглядних застанов автора, який намагається віднайти гармонію між вічним і минущим, людиною і світом, високим і гріховним, щастям прожитих років і сумом за молодістю, що відлетіла назавжди. Надзвичайно проникливо звучать рядки його віршів, набувають глибинного змісту, коли зображена в них любов стає виміром людської долі, органічною частинкою її буття.
 
Із багряних садів віє сум восени:
промайнули літа наші юні та скромні.
Павутинкою ліг перший сніг сивини,
наче іній зацвів, посріблив мої скроні.
 
На Чумацькім Шляху час ніхто не спинив…
Нас вінчала весна в позолоті світанку.
…Раннім променем впав
перший блиск сивини
і заплівся в косу, щоб цвісти до останку.
 
Із далеких доріг знов мене замани
в світ шалених ночей, у гарячі обійми…
Хоч стривожив обох перший сніг сивини,
зустрічаймо любов — долю старість обійде!
 
Любов — це рай земний, стверджує ліричний герой, і щасливий з того, що йшов «до того раю, де тебе зустрів, щоб вже не розлучатися ніколи».
Весна, літо, осінь, зима — не просто часові відтинки, це символи з притаманними їм характеристиками, які невід’ємно приявні в образно — художній структурі віршів Ярослава Ткачівського.
Поет доповнює звичну семантику значеннями, які не тільки показують природу в її самочинному перебігові, але й рух людських почуттів, переживань, сприймання чи неприймання об’єктивної волі часу як універсальної категорії. Тому його ліричний герой живе багатим внутрішнім життям: він відчуває, переживає, переймається почуттями інших — співпереживає, сумує, радіє, усвідомлює власну конечність на земних теренах і вічність у космічному безмежжі. Автор приводить свого героя до розуміння вселенської любові — без найменшої пози чи надуманості. Все звичайно й органічно — лиш вічний рух, холодний вітер, світіння далеких галактик. Пізнати любов за життя і бути з нею завжди — ось чого він прагне:
 
Не знаю, де ти, унизу чи вище.
Лечу метеоритом поміж зір.
Тебе нема — холодний вітер свище
і кришталево сіється мій зір.
Чи віднайду тебе поміж галактик,
чому ж без тебе полетів у вись?
Згадай мій погляд — в ньому неба клаптик,
згадай мене… І вгору подивись:
 
як буде ніч — тобі засвічу зорі,
а вдень, під сонцем, хай цвіте життя.
Мороз малює на вікні узори —
між двох світів розлуки вишиття?
 
Літературний критик Віталій Коваль далекого 1993-го року розповів про свою зустріч з Марією Гаврилівною Сосюрою і про вірш Поета, присвячений їй, який до того ніде не друкувався. Сосюрині слова — саме про таку вічну й незгасну любов навіть у далеких засвітах. В. Коваль пише у статті: «Хтозна, оці рядки для неї, для всіх нас чи не найрятівніші за будь-які ліки проти байдужості, самотності, забуття, тягаря пережитого, знецінення на новому базарі коштовностей неперебутніх».
Щемні й пронизливі поезії в доробку Ткачівського надають почуттю любові справді неземного ореолу, піднесеності й божественної містичності.
Апостол Павло в Першому посланні до коринтян так говорить про любов: «Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає».
У наведеному «гімні про любов» знаходимо надзвичайно ємне осмислення цього світлого почуття, так само, як в поезії Ярослава Ткачівського — не тільки відповідну емоційну тональність, але й художнє втілення концептів любові, колізій, образів, деталей, характеристик ліричного героя — від конкретно-чуттєвого до життєво узагальненого.
…Любов щаслива, любов нещасна, любов прониклива, любов як шлях у невідомість, любов зраджена, любов-прощення, любов до гордих, любов до ніжних, любов-спогад, любов як рай земний, любов як вічність — хто зміг би передати відтінки цих складних почувань? Ярослав Ткачівський зумів випроменити, висвітлити, оспівати чистоту думок і почуттів закоханої людини. Він звеличив у вірші серця, піднісши їх до небесних сфер, й увінчав золотопромінним ореолом Божественного благословення.
І хоча світова й вітчизняна любовна поезія багата на імена та яскрава на справжні шедеври, слово Ярослава Ткачівського талановито й упевнено звучить у цій багатоголосій симфонії й не залишається непоміченим завдяки майстерній художній партитурі, ніжним і схвильованим інтонаціям автора.
 

№18 (206) 8 вересня 2017