Світло поезії Віслави Шимборської

1213

На 89-му році життя
відійшла у вічність видатна польська поетеса, лавреатка Нобелівської премії 1996 року Віслава
Шимборська. На цю сумну подію відгукнулося багато письменників, журналістів, учених,
політиків, громадських діячів.

«Пані Віслава Шимборська була нашим опікунським духом. У
написаних нею віршах ми знаходили чудові поради, завдячуючи яким світ
ставав  зрозумілішим», – зокрема,
написали польський президент Броніслав Комаровський та його дружина пані Анна.

«Була привабливо скромною, інтелігентною, з чудовим почуттям
гумору, наче ясна зірка нашої дійсності, – повідав голова польського ПЕН-клубу
Адам Поморський. – Найцікавіше в ній було – це поєднання  погляду на щоденне життя з дуже глибоким
відчуттям екзистенційної суті людської… Згасло велике світло польської
поезії». 

Професор відділу полоністики Ягеллонського університету
Тереза Валас   зокрема  відзначила: «Віслава Шимборська не була
ліричною поетесою в традиційному значенні цього слова. Не робила особисте життя
предметом своєї поезії, про що колись дуже добре написав Чеслав Мілош,
показуючи, що була поетесою дистанції, поетесою дуже сучасною».

  І справді, в її
біографії  не було чогось яскравого,
вражаючого нашу уяву, чи викличного. Пригадується в цьому плані дещо іронічний,
давній вірш «Надгробний камінь» (Хоча після смерті великої майстрині слова ці
рядки вже не здаються такими іронічними):

Тут лежить старосвітська, наче кома,

авторка пари віршів. Спочинок від утоми

врешті дала їй земля, хоча її труп

жодній не належить із мистецьких груп.

(переклад С. Ш.)

Вона справді не приєднувалась  до різних творчих угруповань, одначе не
уникала дружнього спілкування; не брала активної участі в творчих вечорах,  а все ж – дуже влучно, тонко-іронічно могла
їх показати зі своєї творчої дистанції: «Дванадцять осіб у залі… /Половина
прийшла, бо йде дощ, /а решта родичі».

Віслава Шимборська народилася 2 липня 1923 року. Навчалася в
Ягеллонському університеті в Кракові, працювала в літературних часописах.

Поетичний дебют її не був таким яскравим, як у поетів її
покоління: видатного сучасного польського поета і драматурга Тадеуша Ружевича
та не менше видатного, але вже померлого Збігнєва Герберта, народженого у
Львові, а ще – легендарних юних, загиблих у Варшавському повстанні 1944 року, –
Кшиштофа Каміля Бачинського і Тадеуша Гайцего.

Успіх до В. Шимборської прийшов з її третьою книгою «Волання
до Єті». У цій збірці і критики, і втаємничені в поезії читачі відчули
особливості стилю поетеси з притаманною афористичністю та парадоксальністю
мислення.

Коли Віслава Шимборська була вже висунута на Нобелівську
нагороду (але ще не отримала її), 
прийшов час, щоб зацікавити 
видавців перекладом її  віршів.
Автор цих рядків і Наталя Сидяченко звернулися з відповідною пропозицією до
директора видавництва «Каменяр» Дмитра Сапіги, а також надіслали листа на
адресу Віслави Шимборської з проханням дати згоду   на переклад її віршів і видання книжки.
Невдовзі ми таку згоду отримали. У відповіді містилось прохання, щоб
перекладачів було не більше двох. Це нас повністю влаштувало. Книжку вдалося
видати завдяки включенню пропозиції видавництва «Каменяр» у програму тодішнього
Державного комітету України у справах національностей та міграції.

Таким чином, побачила світ наша двомовна збірка перекладів
«Під однією зіркою» (1997). Вона 
складається з двох частин: книги В. Шимборської «Люди на мосту» (1986) і
вибраних  віршів поетеси з інших книжок.
Це було перше видання  перекладів її
поезій окремою книжкою в Україні. Також наші переклади, які ввійшли до збірки,
друкувались у часописах «Всесвіт», «Дніпро», «ArtLine», «Все¬світня література»
(в середніх навчальних закладах України), газеті «Зарубіжна література» та ін.
Було чимало відгуків у пресі й на радіо. 

Двотисячний наклад розійшовся дуже швидко, і нині мені
нелегко розшукувати окремі примірники для зацікавлених журналістів та ведучих
радіопередач. 

Як я дізнався пізніше, вірші пані Віслави, з ідеологічних
причин, не були включені навіть до ґрунтовної 
двотомної української антології польської поезії 1979 року. Тож  не побачили світ і переклади її віршів,
здійснені Ліною Костенко. Про це мені першою розповіла тоді відома славістка,
доктор філологічних наук Юлія Булаховська, яка була упорядником ІІ тому цієї
антології. Цілісно виданого перекладацького доробку творів видатної  польської поетеси тоді в нас ще не було…

Чому за основу нашого першого видання перекладів Віслави
Шимборської ми взяли її книжку «Люди на мосту»? Зокрема, це може прояснити
фрагмент рецензії Яна Пешчаховича (1988 р.) на згадану збірку:

«Шимборська привабливо рухається по закутках сьогодення і
реєструє його слабкі імпульси, зберігаючи широту бачення, перетворюючи те, що
вважається банальним, у знаки буття, чи навіть космосу. Можна було б те
окреслити як перспективу погляду на всесвіт через призму атому,  мікрочастинки. Є нею також людина, окреслена
за допомогою нетривких, одначе вражаюче вагомих слідів, які залишає в своїй
земній мандрівці. Повага до всіх форм існування стає для Шимборської важким
оптимізмом на березі ріки проминання, але без них, явлених у великих
кількостях, не було б самої ріки (…) Ця збірка діє, мов освіжаюча купіль у
плині часу, коли література стає нудною, не вміє і не хоче пропонувати «рецепти
для життя». Віслава Шимборська ще раз підтвердила: вона є найвидатнішою
поетесою, що живе в нашому часі, пильно споглядаючи з вершини Парнасу все, що є
на рівнині життя».

Цей роздум Я. Пешчаховича є справедливим щодо всієї й
подальшої творчості В. Шимборської. Ось, наприклад, думка звичайної людини, яка
відчуває свою малість порівняно з космосом, обрамлена лаконічною
парадоксальністю у вірші: «Відкрито нову зірку. /Це не означає, що стало
ясніше/ /й додалось, чого не вистачало/» («Надмір»). А в рядках вірша «Про
смерть без перебільшення» відчутний «важкий оптимізм на березі ріки
проминання»:

(…)

Немає такого життя,

котре хоча б мить

не мало безсмертя.

 

Смерть завше спізнюється

на ту мить.

 

Даремно шарпає клямку

дверей незримих.

Що встигла людина,

смерть забрати не зможе.

(переклад С. Ш.)

… У своїй промові під час церемонії вручення премії Нобеля
1996 року Віслава Шимборська, зокрема, сказала: «… будь-яке знання, коли воно
не народжує нових питань, невдовзі помирає, втрачаючи температуру, необхідну
для життя… Ось чому так високо я ціную два малі слова: «не знаю». Малі, але
крилаті». Далі цей роздум поетеси деталізується розгорнутою метафорою.  

В. Шимборська не намагалася звично проголошувати певні
істини – вона вразила читачів несподіваністю поетичних запитань! – на перший
погляд дуже простих, навіть наївних, але відповіді на які є несподіваними,
навіть парадоксальними. І скрізь для поетеси надійним інструментом творчого
дослідження стає непохитна логіка, обрамлена іронією і самоіронією. Своє
ставлення до таких «наївних» питань поетеса висловлює в останніх рядках  вірша «Схилок віку» (Збірка «Люди на мосту»,
1986):

(…)

Як жити? – спитав 
хтось у листі,

кого я спитати хотіла

те саме.

 

І знову, як завше,

(це бачимо вище)

нема питань важливіших

від питань наївних.      

(переклад С. Ш.) 

Кому спало б на думку вести дискусію з самим Еклезіастом? У
своїй нобелівській промові В. Шимборська зокрема говорить, що запитала б у
нього, коли б така зустріч справді була можливою: «Нічого нового під сонцем, –
написав Ти, Еклезіасте. Але ж Ти сам народився новий під сонцем. І поема,
автором якої Ти є, також є новою під сонцем, бо до Тебе її не  написав ніхто»…

І на цьому прикладі ми бачимо, що поетичні моделі таких
простих питань переносять нас у пласти і виміри складних, неоднозначних
відповідей, принаймні, магічно приваблюють читача якоюсь хвилюючою загадкою
буття. 

У вірші «Радість писання» В. Шимборська описує
досконалий,  ідеальний   світ, в якому все залежить від самої людини
– це світ творчості. Людина його будує своєю уявою, думкою, почуттями. У ньому
вона повний володар.

(…)

Тож є такий світ,

де вершить справи доля незалежна?

І час, що зв’язую цепами знаків,

на мій наказ існує безкінечно?

 

Радість писання.

Змога утвердження.

Помста руки смертної.

(Переклад С. Ш.)

Мені пощастило зустрітися з Віславою Шимборською 2005 року,
будучи запрошеним до Кракова на І Всесвітній конгрес перекладачів польської
літератури… На заключному вечорі конгресу німецькому перекладачеві Генрику
Бересці була вручена вперше започаткована літературна премія «TRANS¬ATLANTYK».
В. Шимборська  знаходилась у партері з
відомим польським поетом Адамом Загаєвським (він народжений у Львові, а рік
тому також був одним з кандидатів на Нобелівську премію). А. Загаєвський  на цьому вечорі виголосив промову. Після
закінчення вечора, у  фойє, я підійшов до
пані Віслави, яка стояла із Загаєвським і кількома літераторами. Спілкування
було коротким, адже багато хто проштовхувався до неї. Шимборська жваво і
приязно прореагувала на мої українські інтонації, підтвердила, що книжку наших
перекладів вона отримала, яку я колись вислав поштою – вона справила на неї
добре враження…   

   Самобутньої поетеси
Віслави Шимборської вже немає серед нас, живих, але залишається немеркнуче
світло її поезії. 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!