Світло непогасної зорі

Ми всі до неба сходить будем
По смерті при малій свічі.
Та щоб світити людям з неба
Зірками станьмо живучи.
Олексій Довгий
 
Дві вікопомні для мене дати – 8 жовтня 1995-го і 8 жовтня 2006 року – це дні, коли Олексій Прокопович із дружиною Марією Іванівною і сином Станіславом брали участь у двох знаменних подіях: перша – освячення церкви святого Івана Богослова владикою Філаретом в моєму рідному селі Пустовійтах Миронівського району Київської області, і друга – відкриття там же пам’ятника Іванові Франкові.
 
Як рідного батька його любили не лише співаки хору «Родень», яким він опікувався багато років і який виконував чимало пісень на слова Олексія Довгого. Композитор Василь Лелека і диригент Валерій Лупанов дали його поезії нове мелодійне звучання. Якось у Миронівці на Київщині на урочистому багатолюдному зібранні в присутності поета виконали пісню на його слова як народну. А це – найвища нагорода, про яку може мріяти будь-який поет.
 
Олексій Довгий ініціював неодноразові наші поїздки в Шевченкові Моринці й свої Моринці – село біля Корсуня-Шевченківського, де він купив звичайну сільську хату, яку гарно упорядкувала турботлива Марія Іванівна – заслужена вчителька України. А Олексій Прокопович був невтомним працівником на городі і в садку, а я вголос дивувався, для чого йому, літньому чоловікові (батькові таких синів!) боротися із колорадськими жуками за врожай картоплі.
 
– Зате діти і внуки їстимуть екологічно чисті продукти, – відповідав невтомний городник.
 
А ще ми любили їздити в його рідне село Городище на Чернігівщині, де бували у батьківській хаті на краю села, ходили до Прокопової криниці (теж батьківської) аж за селом, щоб напитися цілющої води.
 
Кільканадцять разів ми приїжджали і в мої рідні Пустовійти на Миронівщині, де його полюбили мої земляки і обрали почесним жителем села. А він написав пісню про село, яку часто виконував наш народний хоровий колектив «Радість». Це був своєрідний гімн села, яке в минулому славилося ткацтвом, а в нелегкому сьогоденні – подіями, які дивували й дивують істориків сучасності: у травні 1990 р. тут було відкрито (вперше в Україні!) пам’ятник жертвам голодомору і сталінських репресій; у жовтні 2006 р. завдяки синові поета Станіславу Довгому відкрито пам’ятник Іванові Франкові (єдиний в центральній Україні!) роботи львівського скульптора Івана Самотоса. А ще тут, у цьому селі, впродовж п’ятнадцяти років діяла єдина в Миронівському районі церква Київського патріархату.
 
Пригадую, як Олексій Прокопович із найближчими своїми друзями приїжджав у село на огляд унікальної пам’ятки архітектури – дерев’яного вітряка, збудованого нашим односельцем Кузьмою Дригою у 1902 році. Він радів, що ось-ось побачить цього млина у робочому стані, коли закрутяться крила, запрацюють усі механізми і посиплеться свіжезмелене борошно із золотих миронівських пшениць. І це сталося 3 листопада 2017 р. – на двадцять сьомий день після смерті поета. Можливо, він ще бачив із піднебесся, як махав своїми жовтоблакитними крилами пустовійтівський вітряк…
До його рідних Городищ їздили письменники, співаки, композитори. Григір Тютюнник міг цілу ніч проговорити, а точніше – слухати його матір, нотуючи її слова і вислови. Жива говірка Чернігівщини зачаровувала Тютюнника своєю мелодикою, діалектами, які вже нівелювалися в центральних областях України.
 
Подорожувати з Олексієм Прокоповичем завжди було безпечно, і навіть перші сотні кілометрів за кермом я наїздив у його присутності. Він був інженером-механіком за професією, і тому будь-які неполадки в автомобілі міг швидко усунути. Він мав золоті руки майстра-механіка, і свою майстерність міг проявити навіть у ремонті годинника. Очевидно, це він успадкував від батька, знаного майстра виготовлення музичних інструментів, особливо бандури. Жорстокі обставини початку тридцятих років змусили Прокопа Довгого одірватися від землі і влаштуватися на роботу на Чернігівську фабрику музичних інструментів. А у вихідний день, долаючи пішки десятки кілометрів, приносити дружині і дітям чернігівського хліба і щось до хліба.
 
О. Довгий був інженером-механіком за професією і справді, як свідчать сучасники, мав золоті руки. Траплялося іноді, що навіть досвідчені водії не могли десь під час подорожі запустити двигун автомобіля, а Олексій Довгий буквально за якусь мить знаходив причину поломки і невдовзі рух продовжувався. Так бувало і в людських стосунках: де Олексій Прокопович – там завжди мир і злагода.
 
Впродовж багатьох років О. Довгий був художнім керівником народного хору «Родень», а я його помічником і адміністратором. Регулярні співанки хору в присутності батька Довгого (так його називали хористи) завжди проходили злагоджено, і тому концерти завжди були успішними. Ну, а концертні поїздки – це завжди і цікаві виступи, і зустрічі, і подорожні пригоди. Його усі любили справжньою синівською любов’ю і називали батьком.
 
Одного разу Олекса Прокопович розповів мені про те, як не вийшла в світ у видавництві «Дніпро» підготовлена до друку нова збірка поезій Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», і як він приховав оригінал вичитаної авторкою верстки і віддав на зберігання той унікальний примірник лікарю Миколі Демидовичу Фененку, показавши перед цим Григорію Кочуру, Миколі Лукашу і ще кільком найближчим друзям. За копією цього примірника верстки «Зоряний інтеграл» був опублікований за кордоном, а оригінал віднайдено нещодавно на дачі покійного лікаря, і нині цей раритет зберігається у фондах відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
 
Один молодий і ще неоперений літературознавець-вискочка, не маючи навіть загального уявлення про творчість Олексія Довгого, «вкусив» в одній газетці сивочолого поета за те, що той колись навчався у Вищій партійній школі, мовляв, оце ж і є типовий компартійний літератор. Мені ж Олексій Прокопович розповідав, що якби не те навчання, то ніде за радянської влади він не зміг би перечитати силу-силенну забороненої української літератури, яка була у вільному доступі для слухачів цього вишу. Напевно, мало хто із його сучасників мав таку можливість здобувати знання не з компартійної підручної літератури, а з тих першоджерел української духовності, які були заборонені для власного народу. До речі, у поетичних збірках О. Довгого, виданих у ті роки, немає жодного вірша, так званого «паровоза», про КПРС чи її вождів.
 
О. Довгий умів цінувати людей, бачити в них прекрасне і нібито зовсім не помічати цілком очевидних недоліків. Але цим він давав шанс позбутися тих ганжів, притаманних декому із його оточення. Він міг сказати в вічі і жорстку правду, не принижуючи своїх опонентів. В його присутності дехто змушував стримувати себе і ставати кращим.
 
Я не раз був присутнім на зустрічах Олексія Прокоповича із читачами, здебільшого простими людьми, вихованими на класичній українській літературі, закоханими у творчість Тараса Шевченка.
Слухачів зачаровувала лірика поета, в якій звучали і фольклорні мотиви, і ніжність, і любов до жінки-матері, і до природи. Короткі поетичні мініатюри вражали глибиною філософської думки, а іноді й нещадністю в оцінці потворств сучасної доби. Ось один приклад:
 
Поезія – це завжди мова крові.
Лише її слова не випадкові.
Талант, глухий до нації і роду,
Народжує рядочки тимчасові.
 
Мене й досі зворушують епізоди спілкування Олексія Прокоповича із моїм батьком, старшим за нього на вісімнадцять років, але вони говорили як ровесники, яким довелося пережити події страшних передвоєнних років. Мій батько працював довгий час трактористом, але ще мав декілька професій: мурував у сільських хатах печі і груби, будував капітальні фундаменти і кам’яні мости, але що найбільше зворушувало О. Довгого, це те, що цей сільський дядько із величезними натрудженими руками був першокласним ткачем – ткав тонке полотно, рушники, рядна і всіляку мануфактуру, необхідну в селянському побуті, де був у тяжкі роки дефіцит звичайної ситцевої матерії. Із батьковою молодшою сестрою, моєю тіткою Харитою, яка виховала без чоловіка п’ятеро дітей, він говорив як із найріднішою людиною, а коли ми в неї заночували, то вони не могли наговоритися впродовж усієї ночі.
 
Остання наша зустріч із Олексієм Прокоповичем відбувалася у його київській квартирі за декілька днів перед його раптовим відходом у вічність. Я запитав, над чим йому працюється, і почув уже не вперше ряд імен людей, спогади про яких він має написати. Я не раз чув від нього прецікаві розповіді про Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Григора Тютюнника та ще кількох неординарних особистостей – співаків, композиторів, поетів. Я навіть радив вдатися до диктофона і не відкладати цієї справи на майбутнє, але він любив працювати із записничками, і його дрібний почерк, яким він записував свої вірші, втрачав свою ювелірну філігранність навіть на аркуші паперу формату А-4.
Наша зустріч на київській квартирі поета Олексія Довгого не була останньою. Я маю можливість звертатися до його поетично-пісенного доробку у своїй квартирі, де серед багатьох книжок є чимало збірок поезій із теплими по-батьківськи написами. А ще є диски із записами пісень на його слова. Він умів любити і шанувати людей, які віддячували йому тією ж щирою любов’ю. І не лише співаки із його «Роденя» називали Олексія Прокоповича батьком. Є багато людей молодшого покоління, яких він зігрівав любов’ю свого великого й гарячого батьківського серця.
Сергій Гальченко
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019