ТРИ РОКИ ЗВИТЯГИ, НЕЗЛАМНОСТІ ТА ГЕРОЇЗМУ У ВІЙНІ!
На світанку 24 лютого 2022 року, першого дня, важко було вірити, що це – всерйоз, хоча навколо чулися вибухи і горіли будинки, автомобілі, кіоски, магазини… Другого – стало зрозуміло, що це – війна… Рідні, родичі обдзвонювали одне одного із запитаннями: Невже війна, невже вони напали на нас, оце на світанку, як колись гітлерівські війська? Що робити? Як діяти? На третій день українці й українки та їхні родини вже не шукали відповідей, бо самі вони – стали головними відповідями… Почалася тривала боротьба за свою землю, за свої родини, майбутнє дітей, а, отже, – за Свободу і Незалежність країни…
Перший рік – і біль, і страх,
ракетіли в небі грізні громи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дух літав – наш вільний птах,
попри дужі нескінченні втоми.
Другий рік – вогонь в очах.
Лють пекла – розпечена як лезо.
Тримав воїн оборону на плечах,
стаючи твердішим за залізо.
Третій рік – видніше Сонце.
Рани гояться, Віра – міцніше.
Сонце бачать всі в віконце.
В боротьбі стають усі сильніше.
– Василь стояв біля окопу, вдивляючись у темряву перед собою. Було холодно, навіть крізь охолоджений бронік ніби пробирав сирий вітер. За ним – свої хлопці, попереду – ворог. Довелося щодоби більше десяти разів відбивати ворожі атаки та виловлювати РЕБом чужі дрони. А то – й збивати їх… – Минуло Три роки, як усе змінилося, – подумав він і зітхнув.
– Ей, друже-земляче, чуєш? – До нього підбіг старий товариш, Пашка. – Кажуть, на весну щось велике буде? Василь лише кивнув. – Весна – вона завжди приносить зміни, бо все у Природі оновлюється, – сам знаєш. А в голові постало цвітіння саду – 12 вишень, 7 абрикосів, 10 яблунь, 3 груші, 2 аличі, кущі ожини, 6 слив, ділянка малини і … рої бджіл…
Яка на світі – Благодать!
Коли уранці вийдеш з хати,
а вже на Ґанку – рідна мати.
Ідеш тихенько біля хати,
в садку стрічаєш свого тата.
О, Пресвятая Благодать!…
Йому згадалося, як на першому році Великої війни він писав у листі своїй сестрі: «Не хвилюйся, ми тримаємося». Другого року його слова змінилися лейтмотивом: «Ми б’ємо їх, як тільки можемо». А тепер він написав впевнено великими буквати: «МИ ПЕРЕМОЖЕМО, БО МИ ВЖЕ СТАЛИ ІНШИМИ – НЕЗДОЛАННИМИ І ОЗБРОЄНИМИ. МИ ВПЕВНЕНО ЗНАЄМО, ЗА ЩО МИ ВОЮЄМО».
Три роки звитяги, сили й надії.
Незламні серця – осяяні мрії.
Крізь темряву, біль, бурі та грози,
Поступ бажаний – до Миру й Свободи.
ТРИ роки… Такі довгі місяці/роки, наповнені болем, втратами, обстрілами, руйнуваннями, постійними «Тривогами», наступом і відступом на нові позиції, але завжди – неймовірною силою бойового Духу.
Невелике його містечко, яке колись було спокійним і затишним, тепер лежало почасти в руїнах. Але навіть серед цих руїн життя продовжувалося.
Василева сестра Олена, молода вчителька, як і рідний брат, втратила все: дім, чоловіка, дитину, батьків – родину, звичне життя. Таке сталося після потрапляння у будинок ракети. Сама вона тоді поїхала на базар. Але вона не втратила Віру. Кожного ранку, коли Сонце ледь пробивалося крізь похмурі хмари, вона виходила на вулицю і йшла до школи. Учні та школа – це все, що в неї залишилося. І, звісно, – брат. У школі завжди чекали її учні, маленькі герої, які, незважаючи на все, хотіли вчитися.
У темному підвалі клубу, який слугував їм і класом, і укриттям, вони читали книги, писали вірші, малювали, гралися, мріяли про хороше майбутнє. Свої малюнки вони передавали волонтерами на фронт. Олена Петрівна розповідала їм про героїв минулого: про про козаків, їхню мужність і стійкість; про теперішніх захисників і захисниць України. І казала: Ви теж – Герої, і нинішні, і – майбутні. Ви нічого й нікого не боїтеся, ходите в школу і вчитеся. І тому кожен з них знав, що вони – теж Герої.
Одного разу, коли вони читали вірш про нескорену Україну, до підвалу хутко зайшов військовий в однострої і з рюкзаком у руці. Він був брудний, втомлений, але в його очах горів вогонь. Він спішив ушколу. Навіть рідна сестра спершу не впізнала свого брата, а тоді вже кинулася його обіймати. Головний сержант Василь Бондаренко стояв і слухав, як діти читають щось у підручнику, і на його обличчі з’явилася усмішка і сльози. Але – це були сльози радості за таких дітей.
– “Ви – наше справжнє майбутнє”, – сказав він, і його голос тремтів від емоцій. – “Ви – ті, заради кого ми боремося з ворогом”.
– Читай, Катрусю, свого віршика, сказала вчителька:
Руїни міст, розбиті долі,
ворожа техніка на полі.
Нескорений народ стоїть.
бо землю рідну боронить.
Маленькі діти у підвалах,
щодня в Тривогах і авралах
малюють чисте мирне небо,
така нагальна – в нас потреба.
Військовий дістав із рюкзака шеврони свого бойового підрозділу і прикріпив їх на рукав кожному учневі і учениці, і вчительці.
І в той момент Олена Бондаренко зрозуміла, що вони були і є – не самотні. Що їхня сила – це стійкість, мужність і нескореність та боротьба всього
народу, і всієї країни. І що Світло, яке вони несуть щодня, ніколи не згасне…
ТРИ роки стійкості, незламності, болю. Три роки втрат, мужності, звитяги, терпіння, виживання, Нескоренності та Героїзму. Три роки Віри в Збройні Сили України, що в серцях не зникала, а лише зростала. Три роки Української Сили і Духу, що не знають меж… Не вщухав – він і не вщух, Український справжній Дух!
ПИСАВ, не витираючи мокрі щоки, які висихали від яскравого Світла ранку і … вже весняного Сонця – Валентин БУГРИМ.
24 лютого 2025 року. УКРАЇНА