Світ, який зникає…

145

НЕБЕЗПЕЧНА ВОДА

Ти заходиш у воду, і вона очищає тебе, змиває з твого тіла
бруд і умиротворює душу. Але вода може бути й небезпечною, руйнівною та вселяти
в людські душі невимовний страх. Особливо в тих, які не вміють плавати, а
глибину моря, річки чи озера вимірюють ногами, і завжди бояться провалитися у
глибоку вирву. Якщо ж ти тримаєш на руках ще й дитину і разом з нею раптово
занурюєшся з головою у воду, але ніхто цього не зауважує, весело хлюпаючись
поряд, – тоді твоє тіло й розум сковує панічний жах.

Бог тоді був милостивим до мене, бо я тільки-но навчився
плавати на мілкій воді й сміло зайшов у море з онуком на руках і за декілька метрів
від берега несподівано провалився у глибоку воду. Жах, що через мою
необачність, дурну голову втопиться й невин¬на дитина, світ зникне для нас
обидвох, додав мені стільки сили, що я відкинув від себе онука близько до
берега: перелякану дитину підхопив дядько, що плив неподалік, і виніс на берег.
Згодом я не міг йому надякуватися, а він байдуже махнув рукою, мовляв, це
дрібниця, не варта уваги…

 

ЗНАЙОМСТВО НА ДЕРЕВІ

Всі весело сміялися, коли ворожка сказала бабці, як вона
була ще маленькою дівчинкою, що зустрінеться зі своїм майбутнім чоловіком на
дереві. Саме так і сталося.

А наш дідьо, був тоді вже парубком, випадково побачив у
сусідньому селі маленьку дівчинку біля свіжовибіленої хати неподалік цвинтаря,
і вона глибоко запала йому в душу. Це й була наша бабця. Відтоді, їдучи ровером
через село, він непомітно приглядався до дівчинки, яку всі ніжно звали
Паранькою, і думав, що вона могла б стати йому гарною дружиною. А коли дівчина
підросла, то вирішив познайомитися з нею. Святково одягнений, він приїхав на
ровері в сусіднє село і спитав знайомих, де можна б знайти Параньку, котра живе
неподалік цвинтаря.

– Та Паранька гондечки помагає сусідам рвати вишні! –
сказали знайомі й показали дорогу.

Привітавшись до господарів, дідьо побачив на вишні свою
Параньку й одразу ж поліз на дерево, щоб нарешті познайомитися з нею.

– Доброго дня тобі, Паранько, – привітався до дівчини і
запитав: – Чи можна допомогти тобі рвати вишні?

А вона страшенно зашарілася і не могла вимовити й слова.

З тієї хвилини і до останнього свого подиху він був з нею
разом.

Ось так і збулося віщування ворожки.

 

ДВОЄ ПРИЄМНИХ ЛЮДЕЙ

Я часто згадую двох приємних людей, чоловіка і жінку, які
радо, немов до рідного, віталися до мене й розпитували, чи надовго приїхав до
батьків, і як мені ведеться у місті. Те подружжя завжди було разом, чи то
поралося на грядках ранньою весною, чи підв’язували на початку літа помідори,
чи зривали пізньої осені стиглий виноград. У них було двоє дітей, хлопець і
дівчина, дуже чемних і світлих. Либонь, тепер вони жили окремо від батьків,
мали свої справи й клопоти, тому рідко провідували їх.

А одного року я не побачив на подвір’ї чоловіка і жінки.
Їхні ворота були закручені заржавілим дротом, а неперекопані грядки заросли
буйною травою. Від батьків довідався: жінка померла якось раптово, а чоловік,
засумувавши за нею, пішов на той світ через декілька тижнів.

Чоловіка того звали Петром, а жінку – Цилею (Василиною),
кликали їх по-сільському Коньошевими, за батьком чоловіка, дідом Коньошем*, а
справжнє їхнє прізвище було Церкуник.

_________

* Коньош – конюх.

 

ВИПАЛІ ІЗ ГНІЗДА
ПТАШЕНЯТА

Перелітаючи з дерева на дерево, у парку голосно кричала
сойка, а поміж деревами, по свіжоскошеній траві, бігали чоловік і жінка й
намагалися впіймати випалих із гнізда неоперених пташенят. Зловлених пташок
чоловік та жінка примощували на різних деревах між широкими стовбурами.
Напевне, вони не знали, де сойчине гніздо, тож вибирали розлогіші дерева, на
яких пташенятам було б безпечніше, адже ті могли стати на землі легкою поживою
для бездомних котів.

Нерідко такими ж безпомічними й беззахисними видаються й
люди, шукаючи свого розлогого дерева.

 

СВІТ НЕЩАСНИХ ЛЮДЕЙ

Я часто бачу їх трьох: похилого віку чоловіка і жінку, які
гуляють із хворим сином. Він іде поміж ними, похилений, з відсутнім поглядом і
відкритим ротом, з якого тоненькою цівкою стікає слина, що її час від часу
витирає хустинкою жінка. Хлопцеві це не подобається, і він роздратовано фиркає
і мотає головою. Йому, напевно, за сорок, але виглядає передчасно зістарілим,
майже як його батьки.

Вони бідно одягнені і мають дуже бліді обличчя. Завжди йдуть
повільно, постійно зупиняються перепочити, спираються на стіну якогось будинку
і важко дихають.

«Що він буде робити, як не стане батьків? Напевно, помре з
голоду чи замерзне від холоду, – думаю іноді про хлопця. – Що ж стане в його
житті стіною, на яку він міг би спертися?…»

 

ПРО ПОТАЄМНІ РЕЧІ

Проживши все життя, людина раптом довідується про
багатолітню таємницю своєї родини. Дізнається, що в неї був старший брат, про
якого ніколи нічого не чула. Їй прийшов лист, у якому повідомлялося про його
кончину. І людина поїхала на похорон, і потрапила в будинок для душевнохворих у
глухому селі. У цій лікарні, обгородженій високою сіткою, її старший брат
провів усе життя. І тоді людина згадала, що допоки жив батько, то завжди кудись
їхав на свята, казав, що до далекої родини, а виявляється, він провідував
хворого сина.

А далі були похорони, все, мов у жахливому сні. Був похмурий
осінній день, тонкими нитками лив холодний дощ, і тільки одна жива душа – душа
цієї людини – йшла за труною, яку віз на фірі сільський дядько, закутаний з
головою у брезентовий плащ, а за їхньою сумною траурною процесією дріботів
бездомний пес.

«Священик під’їде на цвинтар, священик під’їде на цвинтар…»
– людина подумки повторяла почуті від когось з лікарів слова.

Холодні сльози дощу скрапували на соснову труну…

 

ПЕРЕЙТИ НА ІНШИЙ БЕРЕГ

Нам не хотілося переходити річку через брід і ми вирішили
завернути до моста. Та щоб перейти через нього, треба було зайти у тісну будку
сторожа і попросити дозволу. І ми повільно піднялися сходами до будки, яка
нагадувала шпаківню, і почали стукати у двері. Але їх ніхто не поспішав
відчиняти. Здавалося, що сторожа й нема в будці. Та коли ми наважилися
відчинити двері, то побачили таки сторожа. Він чимось нагадав мені когось із
сельчан, та я не міг пригадати, кого саме.

Сторож сидів нерухомо й сумно дивився на нас. Ми почали
просити в нього дозволу перейти через міст, але він зовсім не реаґував на наші
слова, ніби не чув нас, або вдавав, що не чує. Але тут мені здалося, що сторож
хотів своєю мовчанкою щось сказати мені, та не мав права. На цьому місці я раптом
прокинувся і одразу ж згадав, кого нагадував мені сторож. Нагадав сусіда, який
давно вже помер, і тільки тепер я зрозумів, чому він мовчки дивився на нас і не
хотів відповідати. Бо не хотів, щоб ми перейшли на інший берег.

м. Львів

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!