Світ людини в кімнаті

                                                                                                                                         Наталі

Світ, у який входиш, і світ, з якого виходиш, – це ДВЕРІ.
Великі білі двері, на яких можна крадькома повозитися, трохи звисши і міцно
тримаючись за тьмяні мосяжні ручки. Можна спостерігати за своїм ростом за
відмітками, зробленими хімічним олівцем на одному з одвірків. Але перед тим, як
провести нову риску, дідусь щедро слинив хімічній олівець у роті, від чого на
його губах залишалися фіолетові кружчека. Він страшенно хотів, щоб його онук
пошвидше виріс, тому часто міряв його, прикладаючи до голови й одвірка лінійку,
і робив олівцем нові фіолетові «зарубинки». А ще двері захищали й
відгороджували від усього злого і зберігали тепло у хаті. І вже згодом до тебе
прийде гірке усвідомлення, що двері, хоч як це сумно звучить, стають і
останньою брамою людини, через яку її виносять з цього світу. Але ногами
вперед, щоб бодай таким робом виходила і залишала земне життя.

А світ нових відкриттів і пізнання – це ВІКНО. У вікно
заглядало сонце і будило тебе, у вікно стукала гілка старої груші, що росла у
городці перед хатою, і кликала на вулицю погратися, вікно плакало під час дощу
восени і зачаровувало химерним плетивом срібних візерунків узимку. Це була
казка, від якої не можна було відірвати очей. Але її можна було й відчути,
доторкнувшись пальцем до срібного узору. На запотілих вікнах можна було
малювати птахів та звірів. Влітку ти любив щоранку виглядати у вікно, щоб
побачити, як багато грушок нападало за ніч між рядки буряків. Іноді ярки між
ними були аж жовтими від грушок, немов залиті жовтою водою під час повені.

А тепер світ багатьох дітей став іншим. Вони змалку прикуті
до телевізорів і не бачать, і не відчувають реального Божого світу.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Донедавна вікно було також оберегом людського помешкання.
Його перехрестя нагадувало хрест, який оберігав людину від нечистої сили і не
впускав злих духів до її житла. Але тобі часто, особливо під вечір, як заходило
сонце і затоплювало червоним промінням усю кімнату, віконне перехрестя
нагадувало розп’яття і на ньому навіть ввижалися людські обриси з похиленою на
бік головою, обриси Ісуса Христа.

А СТІНА – це запах синьки. Щовесни перед Паскою мама білила
стіни синькою, і тоді хата немовби наповнювалася синім небом, чи точніше
кажучи, синє небо сходило до вашої хати, і твою душу переповнювало очікування
великого свята, Божого Воскресіння. Щастям наповнювався навіть пташиний спів. А
ще ти вслухався, як надворі дерли горлянки півні і весело гавкали собаки, а в
хліві протяжно мукали корови.

Стіна ніколи не видавалася тобі символом безвиходдя. Це не
тупик. Це рідне пристанище і спомин про дитинство. І якось ти був приємно
здивований, що про подібні речі, коли тебе ще й на світі не було, думала інша
людина. В часи війни непривітна доля вирвала її з рідного міста і закинула в
далекі світи. Та людина знала, що вже більше ніколи не повернеться до свого
міста і писала, що хотіла б перед смертю лише одного: відчинити двері до свого
помешкання і побачити стіну, і тоді б стала щасливою. Звали того чоловіка
Богдан Нижанківський. Він до безтями любив своє місто і з ностальгією писав про
нього. Але тільки після смерті вернувся до свого міста. У своїх творах.

А СТЕЛЯ – це небо. Взимку небо у ваших краях особливе: густо
всіяне зорями і так низько нависає над землею, що можна простягнути руку і
доторкнутися до найяскравішої зорі, яка нагадує налиту соками жовту грушку.

У старих будинках стелі високі й ніколи не тиснуть на
людину. А в нових такі низькі, що можна задихнутися.

А світ музики – це ПІДЛОГА. Соснові навощені дошки
переливаються на сонці золотом і нагадують клавіші піаніно. Щоправда, в нього
клавіші чергуються білі з чорними і народжують різні звуки, а на підлозі всі
дошки одинакові, але також видають різні голоси. Наступав на якусь дошку і
вслухався в її протяжно-жалісливе рипіння або тихий схлип, або
несподівано-лоскітливе «Ой-ой-йой!», або ж стримано-болюче «Ой». А особливо ти
любив спостерігати, як реаґували на ці звуки дорослі, коли заходили до вас
посидіти. Дехто від несподіванки аж скрикував і відсахувався убік, немовби
наступив на щось живе. А дехто навпаки із задоволенням прислухався до мелодійного
рипіння. Коли ж ти сам залишався у кімнаті, то любив ходити дошками на
пальчиках, наступав на кожну, мов на білу або чорну клавішу піаніно, і тоді
вони починали розповідати тобі про ті часи, як росли у лісі, купалися щоранку в
рясній росі та вигрівалися на лагідному сонечку, а взимку вдягали білі кожухи,
щоб їм було тепло.

Обабіч вікон у кімнаті висять два ОБРАЗИ – намальовані на
склі три дівочі постаті з кучерявим написом під кожною: Віра, Надія і Любов.
Кожна з сердечком, а довкола них – червоні квіти і дві жар-птиці з розпущеними
червоними хвостами. Ті два образи усе життя немов казали тобі: живи з вірою,
надією і любов’ю, і ти так і намагався робити, і це часто рятувало тебе. «А що
тепер порятує твоїх дітей і онуків у цьому надмірно загроженому і зневіреному
світі?» – часом думаєш і не знаходиш відповіді.

СТІЛ – як вічне свято. Застелений домотканим обрусом, з
паскою, яка нагадує сонце, переповнений простими і смачними стравами. І
запаленою свічкою, яка тихо палахкотить, коли родина молиться і просить Бога
бути ласкавим і милостивим до всіх добрих людей у світі.

ГРУБКА зігріває всіх, притягує до себе теплом і об’єднує
родину. Довгими зимовими вечорами всі сидять довкола неї, гріють змерзлі руки,
а мама любить пекти на її чавунних плитах, розкалених аж до червоного жару,
різники бульби. Вони швидко рум’яніли, а якщо мама на хвильку відверталася, то
одразу ж пригоряли, але саме ці, пригорілі, ти найбільше любив їсти, вмочуючи
їх у пахучу олію, присипану грубою сіллю.

Біля теплої грубки дорослі розповідали казки і страшні
історії, і показували на пальцях різні фігури диких звірів, які відбивалися на
стіні на фоні привідчинених дверок і яскравого палахкотіння вогню. Ті звірі
гавкали, протяжно вили, кукурікали, мукали та мекали, і всі весело сміялися. Це
було як справжнє кіно. А про існування телевізора ви навіть і не здогадувалися.

А ЛАДА в кутку кімнати – це корабель, яким плив, слухаючи
розповіді чи казки дорослих. Усередині ж лади жили зачаєні теємниці й приємні
запахи свіжовипраної білизни, старих домотканих рушників, квітчастих покривал,
обрусів та святкового одягу.

А свої ЗАПАХИ має не лише кожна кімната, а й кожна хата, і
людина звикає до них, як до чогось живого. Для тебе по-особливому пахли
голубці, які варила на неділю мати; тушена квашена капуста з вудженим м’ясом;
смажена кружальцями бульба; росіл чи борщ; мамалига з бринзою; тісто, яке тихо
росло у братванках біля грубки, а згодом у напаленій печі перетворювалося на
великі колеса печеного хліба; парене молоко з жовтою шкоринкою; воно іноді
вибігало на чавунну плиту грубки, і тоді гіркуватий дим заполонював всю
кімнату, і її доводилося провітрювати, а мати ще й присипала те місце сіллю; та
щоразу в хаті панували інші запахи; як тільки занесеш взимку із пивниці миску
яблук чи груш – то враз потрапляєш в осінній сад.

Для тебе КУТ – це відсутність чогось поганого. Можливо тому,
що батьки ніколи не ставили тебе в кут. Лишень одного разу ти чимось розізлив
матір, і вона, насипавши посеред хати на підлогу кукурудзяного зерна, хотіла
поставити тебе на нього на коліна. А ти так гірко розплакався, що ледве тебе
заспокоїли. І всю ніч спав неспокійно, часто зривався уві сні на плач. Тому на
відміну від інших дітей, ти ніколи не боявся кутів. Тобі ніколи не здавалося,
що в них щось чорнілося, щось зачаїлося і чигало на тебе.

ПОРІГ – це як застереження. Будь уважним, дитино, дивися під
ноги, бо в житті дороги часто нерівні, на них можна легко спіткнутися і впасти
й побитися. А поряд не буде мами, яка готова прихилити тобі небо, і якби знала,
де впадеш, – то постелила б тобі перину.

ЛІЖКО, застелене білим покривалом з червоними квітами, – це
біле засніжене поле з червоними плямами крові. Саме крові. Маленьким ти ходив
біля ліжка, на якому сиділа бабуся і тепло дивилася на тебе, і повторяв вірша,
а мама перевіряла, тримаючи книжку в руках. Тут бабуся попросила горнятко води
і раптом їй потекла з носа кров. Вона стримувала її руками, але кров не
зупинялася, червоними рожами почало вкриватися біле простирадло, і щохвилі рожі
ставали все більшими і більшими; знявся крик у хаті, метушня, всі перестрашено
забігали. «Оцту! Оцту дайте! Боже, кров уже йде горлом!» – кричали всі. Відтак
пролунав надривний голос мами: «Заберіть дитину! Заберіть дитину в іншу
кімнату!» Бабусю так і не врятували, й для тебе найстрашнішим прокльоном на все
життя залишилися слова: «А най тебе нагла кров заллє!» Нікому і ніколи такого
не бажайте.

 

м. Львів