Світ людини біля будинку

224

Душа обійстя — КВІТИ; мальви під вікнами, півонії й нарциси
перед колодязем, кущ довгостеблих жовтих квітів біля правого кута будинку,
неподалік нього — деревце п’янкого жасмину, а біля лівого кута — кущ червоних
троянд, що по стіні повилися аж під дах. Та поряд з квітами в мами живуть
молоді бурячки і рядок посаджених для насіння цибуль, капусти й червоних
буряків.

ДЕРЕВА — це вартові хати. У вашому городці росли груша і дві
щеплені сливи — біла й червона, липа над колодязем та молоденький горіх над
подвір’ям, а за хатою — дикий виноград і три розлогі яблуні.

ДВІР — це бурхлива ріка, яка тече під час раптових злив. Так
і хочеться сісти у велику алюмінієву миску, в якій перед сном миють ноги, і
попливти за водою. Та перед тобою суцільна стіна дощу, і тобі лячно в неї
заходити, щоб не роздусила.

ВОРОТА — це щит обійстя, який захищає від злого і
заздрісного ока. А ще це схованка і різні таємниці, про які знаєш тільки ти.

КОЛОДЯЗЬ — це порятунок для дитини. Бо не треба ходити під
час засухи по воду у глибокі звори. Та у вашому колодязі вода завжди мала
зеленуватий відтінок, а після злив миттєво прибувала і ставала каламутною.

Свіжопобілена ПІЧ — мов казка. Щосуботи мама пекла в ній
запашний хліб. Але перед тим відбувалося ціле дійство. Мама розпалювала піч
сухими дровами, а коли назбирувалося достатньо жару, вигрібала його кочергою і
хутко саджала всередину на дерев’яній лопаті братванки з білим тістом, відтак
щось шепотіла до печі, прикривала їй відкритого рота нержавіючим листом бляхи й
обгортала його потріскуючими жаринками. А згодом з печі викочувалися жовті
сонця духмяного хліба.

ВУЛИЦЯ — це свято. Нею неквапно йшли до церкви малими
гуртами або парами жінки з чоловіками, одягнені по-святковому, в ружастих
хустинах і фетрових капелюхах. Так само неквапно поверталися додому, і ти
виглядав серед них батька й маму. А як святили паску, то сливе бігли вулицею,
бо кожен хотів якомога швидше попробувати паску, щоб побільше щастя прибуло до
нього і його родини.

Закривши очі, і сьогодні бачиш усіх тих людей, хоча серед
живих уже залишилися одиниці.

ЗАПАХИ — це те, без чого не може жити людина біля хати. І
кожне обійстя має море своїх запахів. Вранці по-своєму пахнуть квіти і росяна
трава, а під вечір по-особливому п’янять жасмин, м’ята чи духмяне сіно, а
восени — стиглий виноград. Під вечір подвір’я наповнюється запахами страв та
свіжого молока. А з гір вітер наганяє запахи лісу.

НОВИНИ — це сороки на верхівці груші чи штахетині тину, які
приносили на хвості добрі новини. І тільки добрі новини завжди приходили до
вашої хати і збувалися. А якось ти почув, що для твоїх друзів побачити сороку —
поганий знак. Вони чекали на погані новини, і зазвичай з ними траплялися
неприємні події. То чи не краще налаштувати себе на щось добре?

ВОГОНЬ — це цигани в квітчастих спідницях і з золотозубими
усмішками, які, мов вітер, вривалися взимку до хати, заполонюючи її дзвінким
сміхом та хвилями зелених, білих і червоних матерій. Здавалося, що в хаті
хвилювалося зелене поле в барвистих квітах. І голоси навперебій: «Ґаздинько,
позолоти ручку і поворожу тобі, що чекає на тебе в майбутньому». — «Ліпше собі
кращу долю виворожіть, якщо такі великі чарівниці, бо молоді такі й здорові, а
все світом ходите і просите». — «Ґаздинько, ми мандрівний народ і помремо, якщо
будемо сидіти на одному місці».

Мати насипала циганкам у клунки то бульби, то квасолі або ж
давала кусень торішнього сала. Ті дякували за все і, побажавши доброго
здоров’я, з вітром вилітали з хати. І тоді тихо озивалася з ліжка бабуся:
«Небого Марічко, йди-но поглянь, чи не понесли чогось з коридору. І пильнуй,
щоб цигани дитину не вкрали!»

А ще вогонь — сивий дим ватри на городі восени, коли
спалювали бадилля та зрубані гілки, підкидуючи їх в яскраве полум’я
чотирирогими вилами. А одного дня пізно ввечері твій тато, із низько схиленою
головою над вогнищем, спалював одяг твого померлого дідуся.

СНИ — це п’янкі польоти. Як літав уві сні, мов птах, то мама
казала: «Ти сьогодні усю ніч сміявся». А як втікав від когось страшного, то
бідкалася: «Що за тобою гналося всю ніч, що спав так неспокійно?» Сон завжди
приходив з вулиці, бо блукав коло вікон.

 

РАДІСТЬ — це чекання, мов великого свята, першого снігу. А
коли випадав сніг, то батько прокидав його з двору, щоб можна дійти до хліва,
колодязя й вулиці, а ти, мов кріт, робив на городі снігові лабіринти і сніговий
замок.

СМУТОК — плач мами над братом. Вертаючись додому з
амбулаторії після уколів, він так втомлювався, що заходив до вас відпочити.
Сидів якось одного літнього дня на драбині, що вела на хлів, і тихо плакав, що
через дурне пиття втратив здоров’я і вже недовго буде жити. А мама обнімала
його за голову і голосила над ним на все подвір’я, мов на похоронах: «Любий
братику, любий Іванку, пак не кажи так, не кажи, ти ще довго будеш жити». Та
він не дочекався навіть осені.

ПЕРЕЛЯК — вигук мами, немов удар крил зляканого птаха, коли
побачила вужа, якого ти приніс із лісу у в’язанці хмизу. А ходити по воду і
хмиз були літніми обов’язками всіх дітей кутка.

ПОДИВ — це молода циганка. У теплу літню зливу без стуку
відчинилися двері, і ти побачив на порозі дівчину-циганку. Вона була трохи
старшою за тебе, мала великі палаючі очі, а мокрі пасма чорного волосся
змійками вилися і спадали на її плечі й обличчя. Легке плаття дівчини було
мокрим й тісно облягало її тіло: засмаглі ноги, тонкий стан і тугі, мов яблука,
груди. І ти вперше поглянув на дівчину як на звабливу жінку і мов
загіпнотизований не міг відірвати очей від неї і її пазухи вишневого цвіту.
Вона бачила, що приворожила тебе, і, грайливо усміхаючись, попросила дати їй
замість їжі грошей, і ти з легкістю віддав їй усі гроші, які мама залишила, щоб
купив хліба.

А ЗДИВУВАННЯ викликало те, як жінки з вашого кутка врятували
на вулиці п’яного чоловіка. Він упав перед вашою хатою, і йому з рота пішла
біла піна. І раптом хтось з жінок закричав: «Він горить! У ньому зайнялася
горілка!» І тут одна стара жінка забігла за ваші ворота і, трохи підсмикнувши
вгору спідницю, присіла над літровою банкою. Цією рідиною залили п’яного і так
врятували.

ДЗВІН — голос людської душі. Він кликав до церкви на службу
Божу і плакав сумно за покійниками, а як на село насувалися страшні бурі — з
розпачем бився поміж горами і тривожив небо надривними зойками, немовби руки
заламував, таким робом розганяючи темні хмари.

ГРІМ — страх для одних дітей, а для інших — ніби музика
небес. Ти не боявся грому, і коли блискавки розчахували небо навпіл, з
нетерпінням чекав, як десь вдалині озветься грім і зі зростаючим гуркотом
прокотиться над селом. «То святий Ілля котить небом вогняну колісницю», — казала
мама. Але тоді, коли грім з тріскотом ляскав над дахом вашої хати, аж все
всередині дзвеніло і деренчало, мама перелякано хрестилася і молилася вголос.
Під час бурі до вас часто прибігали сусідські діти і від страху ховалися під
ліжком.

А ВІТЕР — мандрівна душа; це роки, що минають безслідно; шум
листя в кронах дерев; тихе гупання яблук у садку. Вітер може сміятися,
бешкетувати, мов дитина, і сумно плакати взимку за вікном.

А ще вітер — дивний спогад. Під час похорону твоєї тітки
раптом з гір, наче запряжена бричка з голосними музиками на весіллі, налетів
вітер з рясним дощем і з шаленством закружляв довкола домовини, що стояла
посеред подвір’я. Люди ледве встигли накрити домовину і поховатися під стріху.
І тієї ж хвилини вітер стих, зупинився дощ, і навкруги стало тихо-тихо. Але
тебе довго не залишала думка, що, либонь, твоя тітка була чарівницею, і вітер
прилетів попрощатися з нею.

м. Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!