Заблукалі з волі Божої на Землю таланти не завжди живуть у
єдино сприйнятному для них часі. Прикладів цього доста і їхнє число не вичахає:
кожна обдарована людина – то відступ від норми, яка вимагає: будь, як усі!
Проте бути, як усі, талановито – це все-таки аномалія. Надто в часи грішні. І
безнадійно сірі що в царині соціальній, що творчій.
Леонід Миколайович Новиченко (свічкогасом його назвав Леонід
Миколайович Коваленко) мав нещастя народитися не лише за три роки до заміни
вінценосного тоталітаризму тоталітаризмом більшовицьким, а й з останнім із них
поріднитися. Утім, щодо нещастя є чимало підстав сумніватися: ним караються
люди совісні. Які критиками, на глибоке моє переконання, якщо й стають, то
випадково й ненадовго. Звісно, у нас: у країнах, які не перше вже століття
бавляться в конституційну демократію, це не професія, а прибуткове хобі. До того ж, поєднане з мистецькими всілякими
реалізаціями, яких Новиченко не мав. Чи мав, але давно-давно, коли духовно непосидючий М.Зеров
навіщось прочитав вірші студента Гадяцького педтехнікуму Новиченка і безжально
їх висміяв. Мені довелося спостерігати агонію пожиттєвої ненависті графомана
Новиченка (у радянській критиці він був не графоманом, а щонайвищої партійної
проби фахівцем) до людини, яка його, як на мене, врятувала від тавра
посередності. Це була ненависть не зовсім людська, з чіткою установкою на друге
після смерті у таборах знищення Зерова
як поета, літературознавця, літературного поціновувача. Треба було бачити, як і
без того малі Новиченкові зіниці буквально вигорали від жадоби мсти тому, про
кого в перебудовні роки почали спершу згадувати, а потім писати. Інститут літератури
у цій справі був, може, й заспівувачем, що диктувалося потребою у створенні
нових (одна з них, ще залізобетонно партійна, вийшла – як захисний варіант –
під редакцією саме Новиченка) історій нашого всіх холопства. Тогочасні
член-кореспонденти й академіки, яких набирали з людності передовсім
вірнопідданої, вже не могли апелювати до тих чи тих партійних документів як
наукової істини в останній інстанції. Влада втратила право літературного
голосу, який миттєво присвоїли собі її
критики, що спершу кинулись за партійними квитками і першими ж (найголоснішою у
цій справі була Соломія Павличко) від них відмовилися. Що не просунуло їх у
привладній науковій ієрархії ні на йоту: новими академіками незалежної України
стали випробувані й багатьма установами перевірені інтернаціоналісти. А згодом
(без зміни прізвищ) кравчуківці, кучмісти, рухівці. Як, власне, й належить
питомо державним науковим кадрам, серед яких не був забутий і Новиченко.
Парадокс його потрібности при сталінізмі, у роки «відлиги»,
брежнєвщини, перебудови і після розпаду СРСР не містить у собі й грама
алогічности: свічкогасів потребує як ілюзія денного світла, так і духовна
темрява, яку ілюмінують одні й ті ж ідеологічні приписи, головним серед яких
була й залишається служба. Леніну, Сталіну, партії, національній ідеї. Що буде
після того, як ця ідея самоусвідомиться і здійсниться – передбачити важко,
проте охочих не творити (до цього треба мати покликання й хист), а служити
завжди буде вдосталь. І саме тому особливо небезпечними серед них будуть не
Санови і навіть не академіки самостійницьки
розбалакувального кшталту, а Новиченки. Себто люди зі стилем, виразно
відчутним естетичним смаком, глибоко вкоріненою у чималий знаннєвий багаж
стратегією виживання і, звісно ж, стратегією нещадної боротьби з тими, хто
служить тільки фізиці, тільки біології, тільки філософії, тільки історії,
тільки літературі.
Досі не можу забути раптового внутрішнього позимніння при
погляді на велетенський розворот московської «Литературной газеты» з доповіддю
на якомусь там з’їзді Спілки письменників СРСР Леоніда Новиченка. Точно
пам’ятаю (але перевіряти заради непомильності дат не хочу), що було це влітку і
в Трускавці, де я двічі підробляв у різних піонерських таборах. З одного мене
після першого ж місяця вигнали (причина банальна – недостатня увага до
прикерівного жіноцтва), а в другому я на посаді фізкультурника царював. І тоді
ж, напевне, й купив ту газету з портретом довголицього й дрібноокого чолов’яги, який самотужки (про
це трохи пізніше) перевів у танкової сили абзаци тисяч сто слів про одне й те
саме – перейнятість літературного слова маршовою ходою до комунізму. Притаманні
партійному підлабузництву хвала й розноси
у тій доповіді були замінені важкою ходою високотренованого мислення,
яке ні на мить не забувало, що його аргументи
безальтернативні. І роблять літературі честь насамперед тим, що
прозирають у ній духовні обрії всеземного завтра, яке у нас (себто в СРСР моїх
студентських років) уже закільчилося. Я теж, маючи не мізки, а законсервовані у
партійно-кадебістському морозильнику суто емоційні рештки «відлиги», волів
думати саме так. Проте чувся людиною, що тримає в руках і нав’язує очам
страхітливо живого мертвяка, який вищезгадане усеземне завтра цілковито знеособив.
У Новиченка (рецидив страху і егоїзованої пильності) не було
учнів. Крім, здається, Ю.Коваліва, В.Неборака і
М.Кодака, хоч це стосується справ ситуативно дисертаційних. Я ж (а може
й ті, кого оце щойно згадав) перший урок
дегуманізованого оптимізму одержав саме від нього. При тому – на все подальше
життя, де поняття літературного моргу асоціювалося й досі асоціюється не з
писаннями М.Шамоти чи Є.Шабліовського, а саме Л.Новиченка, чиї високоталановиті
муляжі П.Тичини й М.Рильського є для
літературного мавзолею УРСР чи й не зразковими. Цікаво, що цей ряд не продовжив
М.Бажан, поет, безумовно, потужніший від багатьох і багатьох радянських
класиків і саме цим непідсильний для письма натхненно номенклатурного. Хоч,
кажуть, і Рильський тримав свого тлумача на відстані, що при чималій з ним
різниці у вазі і зрості виглядало кумедним: заходячи на подвір’я в Голосієво,
височенний Новиченко, кажуть, спершу придивлявся до погляду Максима Тадейовича,
і якби там сяйнула зневага – пішов би покірно геть. Але зневаги не було. Хіба –
іронія…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Аби слова про достатню естетизованість критичного письма
Новиченка не виглядали перебільшенням, вкажу на один (і в його рецензентській
практиці чи не єдиний) промовистий факт: перша (чи друга?) книжечка Івана
Царинного побачила світ зі вступною
статтею саме цього партійного Голіафа. Хто Царинного знав – з цього дивувався,
хоч дивуватися не було з чого. У цього поета (як і у Ю.Лишеги, М.Григоріва,
М.Воробйова) не було й натяку на ідеологізовану тезисність віршомислення: він
писав, як жив, а жив коли як… Одного разу ціла гвардія чаркувальників приїхала
серед ночі до мене. До речі, на поливальних машинах, чиї водії мою пропозицію
гайнути на Оболонь зустріли реготом. Але з площі перед Центральним поштамтом
(там вони чекали початку нічної роботи)
урешті-решт рушили. Як і годиться – колоною, що галасувала й сигналила
не згірше колони весільної. Так от,
Іван, переступивши поріг моєї хати, спершу спохмурнів, потім, сидячи в
глибокому кріслі, крізь стиснені зуби
запитав:
? Чого ти не сказав, що так живеш?
? Як так? – Я теж
миттєво закипів і по довгому мовчанні (решта компанії мостилася спати у
порожніх кімнатах синів і дружини) продовжив:
– Ти вважаєш, що ця стінка, диван і стіл – то розкіш? Ні – це я. Йди
спати.
? Не піду.
? Як хочеш. А я піду он туди. В кабінет. Його теж не повинно
бути?
Квартира була (і залишається) кооперативною, і будь-яке
посягання на соціальну її окремішність мене виводило з себе. Надто з натяком,
що незалежна людина має бути незалежною і від сякого-такого комфорту. Не думаю,
що Іван зі мною погодився, бо світанку дочекався сидьмом. Думаючи, напевне, про
двоїстість таких, як я, хрещатівських балакунів…
Мені особисто
Новиченко не присвятив би й рядка. А Івана не просто підтримав, а посвятив у
Поети. Зрозуміло, що це нічим йому не загрожувало. Але й не обіцяло схвалення
ні од влади, ні од літератури, де манера Івана Царинного, художній світ Івана
Царинного, зрештою, вірш Івана Царинного призабулися і мають всі шанси з
живолітературного життя зникнути. Як зник і Новиченко. Навіть той, яким він не
став, але стати міг. А може, й не міг…
На це натякнув Юрій Івакін, теж призабутий пародист, а
колись той, хто калібрував нашого брата з чималими авансами на майбутнє: всяк,
хто удостоївся його над собою «знущань», міг бути певним, принаймні, в одному:
наявності власного стилю. Покепкував Ю.Івакін і з моїх критичних екзерсисів,
тим самим узаконивши й доволі часті
стояння в Інституті літератури десь біля вікна. З одною і тою ж принукою:
Івакін читав, а я слухав чергову його пародію на хлопців і дівчат усе молодшого
й молодшого призову. І ось раптом він мене кидає і робить швидкий (на всяк
випадок нагадаю – на милицях) перехват
набурмосеного Новиченка, який не привітався б, напевно, і з нами, але цього разу
буркнув: «Добрий день».
? Навіщо ви це зробили?
? Що саме?
Івакін перестукнув кілька разів милицями, щоб стояти
певніше, і не сказав, а вистрілив:
? Для чого ви написали про Валерія Шевчука?
? Де?
Івакін назвав московський (здається, «Октябрь» чи «Дружба
народов») журнал і додав:
? Ви прекрасно
знаєте, що його довго не друкували. І після першої ж публікації вказуєте на
якісь хиби, вагання. Це ж донос.
? Ну, знаєте…
Новиченко чомусь поступився, речення не закінчив і втік до
кімнати відділу, а Івакін, ставши знову переді мною, задихано відкарбував:
? Нікчема. Його ж ніхто до цього не примушує…
Окрім, додам вже від себе,
імплантованого у власне мислення назирача з іменем «влада». Яка (так
думають десятки й десятки жебраків її милостей) за всім слідкує, усе читає. І
обов’язково відзначить невсипущу пильність того, хто від неї незрідка устократ розумніший. І настільки ж більш ниций.
Ще будучи у повоєнні роки (чи рік) на службі у Кагановича,
цей збережений од фронту могутній з виду
чолов’яга закарбував й інший життєвий принцип: звинувачуй, аби не звинуватили
тебе. Проте виключно іменем партії, яка (цим і славен сталінізм) не потребує адвокатів, але потребує риторичних на всі випадки зашморгів, стиски й
послаблення яких мав відчути кожен літературний талант. Смертельно звужував їх
у нічних «бесідах» з письменниками Каганович, а возив на ті бесіди Новиченко,
який, позабезсумнівно, багато чому свого
шефа вчив. Насамперед – безпомильному вгризанню в артерію літературного твору.
Не задля крові, а задля завтоматизованого страху перед нею, що й позбавляло ще
ненаписані твори навіть натяку на життєносну енергетику й силу. Анемія як стан
і заповідь літератури соцреалізму була не хворобою, а художньою нормою тих, хто
раз і назавше злякався самого себе і сам себе донищував. Щопорядково. А хто,
спитаєте, цього не робив? Ці переводилися у ранг класиків і бодай цим
закликалися до дисципліни. Меншої при Хрущові, більшої при багатотиражності й
багатопреміальності часів пізніших і
творчо відсутньої у класиків самоназваних, які служать не партії, а
постмодернізму.
Думати, що література може бути новою чи старою, поколіннєво
вигідно. Надто при свідомому чи ні нехтуванні вимогою куди більш нагальною –
література повинна бути живою. А для цього потрібне духовне здоров’я, що
дарується не віком, а традицією, яка в Україні зациклена на захисті інтересів
народу, котрий, треба урешті-решт визнати, літератури не потребує. Що модерної,
що постмодерної. Новиченко це, гадаю, розумів і ніколи не адресував свою працю,
скажемо так, людям. Тільки чиновництву, філологізованій гілці якого це,
безумовно, лестило. А найвищу його касту насторожувало. Без друзів, без учнів,
без рідноземних покровителів цей вічний слуга Москви (Київ при академіках Білецькому й Шамоті його
всього лиш мужньо терпів) зробив чи не найбільше для стерилізації понять
«літературний стиль» і «літературний талант». Нова історична спільність –
радянський народ – це і
його критичний виплід, хоч, буду відвертим, тою самою дорогою довший час прошкував
М.Ільницький, ставлячи радянськість (або дружбонародність) поетичного мислення
понад суто національні його ціхи й ознаки… Та новий час диктує нові пісні… На
жаль, лише тим, хто їх здатен співати. Новиченко упродовж вісімдесятих років це
робити пробував, але не вмів. Не мав ні таланту, ні талану…
Незадовго до того, як мені довелося з ним познайомитися
ближче, він очолив колектив збірника, що ним же й був пойменований по-общеруськи: «Бій ішов святий і правий…»
В.Моренець там переглянув воєнну поезію, а я – прозу. Новиченко собі запланував
лише п’ятисторінковий вступ. Про решту статей цього збірника (я його з певних
причин ніколи не брав до рук і, правду кажучи, навіть не бачив) нічого сказати
не можу. Але ми з Моренцем багато чого в суто змістовому сенсі літературного
руху 1941-1945 рр., як на мене, висвіжили. І були за це по-новиченківськи ошуканими: наш метр раптом
взяв і приніс сімдесятисторінковий свій заспів, куди перегнав все нами
означене, обережно висловлене, напіввідкрите. Брутальність цього кроку потребує
слів, які я позаковтував. Правда, не надовго: день за днем, тиждень за тижнем,
місяць за місяцем я мучився мрією про помсту. І врешті-решт зірвався. Не на
тверезу голову, але й не на п’яну. Головне ж – здитинілу, бо щось викрикував,
на щось натякав. А треба було… Та ні – нічого цим очам, що кожен день з тебе
сміються, не доведеш. Тим більше на засіданні партбюро, де Леонід
Миколайович радо повторював: «Товариші,
я ж говорив – це несерйозно. Таких звинувачень я знаєте скільки чув».
? А в чому я перед вами винен?
? А ви погляньте на себе.
Дивитися справді не було на що. Ігор Дзеверін, коли я
зателефонував до нього в понеділок, заклопотано наказав:
? Гріша, лягай в лікарню.
? Я вже в лікарні.
? От і добре. Днів десять щоб твоєї ноги в інституті не
було.
Струс мозку, виявляється, був насланий на мене з неба: за
два лікарняних тижні моєю справою займалися посланці (за наводкою, звісно,
Леоніда Миколайовича) ЦК М.Шульга і ним прихоплена Н. Черченко. Виручили вже
десь згадані вісімнадцять доган (мене, виходить, ніхто не балував) і виконані
(всі до одної) планові теми. І, звісно, Дзеверін з партайсекретарем Дончиком,
які боронили мене стратегічно безпомильно: кожен нашептаний Новиченком пункт
звинувачення був, виявляється, давно покараним. Не можу втриматися від спокуси
розповісти про те, як це робилося. Йду, приміром, коридором і бачу директора,
що глибокодумно вдивляється у дошку оголошень. Зупиняюся біля нього і читаю:
«За відсутність на роботі упродовж таких-то чисел такого-то місяця оголосити
старшому науковому співробітнику Штоню Г.М. сувору догану».
? Ігоре Олександровичу!
? Що?
? Ця догана вже,
здається, п’ята. А я
чув, що коли впродовж року їх
набирається більше чотирьох, з інституту можна виганяти.
? Серйозно?
? Абсолютно.
Через годину, виходячи з відділу на перекур, бачу директора
там саме і в такій самій глибокодумній позі. Підхожу, стаю поруч і читаю:
«Сувору догану старшому науковому співробітнику Штоню Г.М від сьомого січня такого то року зняти».
? Ну як?
? Дуже мудро.
? Ілі…
Новиченко на подібну службову «пильність» був просто не
здатним. Почасти через те, що сталінські часи його середину вихолодили, а
почасти й через вроджену неусміхненість його розуму, довкіл якого постійно
бігав сторожовий песик, що своїм гавкотом попереджав: «Бійся! Не вір! Утікай!».
Сімдесятиріччям Леоніда Миколайовича опікувався за «постановою» відділу я і
провів його (не на правах застільного балакуна, а закулісного диригента) далеко
не так собі. Пригощалися усі покликані у малому банкетному залі готелю
«Москва», мали що їсти, пити. Було й що послухати, бо жіноче тріо з хору ім.
Верьовки співало до щему гарно. А оскільки я сидів від нього неподалік, то
отримав ще одну насолоду: резонансне тремтіння підлоги і стін від фантастично
низького і фантастично повнозвучного контральто молодиці, яка, я так розумію,
співала не горлом, а тілом. Здивував
мене буквально на другий ранок і Новиченко словами:
? Я вам дякую, Григорію Максимовичу. Тільки не думайте, що
це дає вам право не здати вчасно планове навантаження.
Виявляється, є й таке поєднання розчулености з не знаю вже
чим. Напевне – з цілковитою етичною глухістю, на яку вказувало у характері Леоніда Миколайовича ще багато
чого. Приміром – упертість, з якою він бив і добивав тих, що не мали від
високовчених його нападок захисту. Хоч цей захист існував. У самому
Новиченкові, що проілюструю епізодом, де був задіяний безрукий і, здавалося,
безкостий докторант Полікарп Свідер. З Кам’янця-Подільського він приїздив ще на
світанні й одразу їхав до мене. Не в квартиру, а на подвір’я, де терпляче
вистоював навпроти моїх вікон, бува, по кілька годин.
? Чого ж ти не постукав?
? Незручно. Ви всі спите. Я привіз останній розділ.
Чому мені, а не комусь з тих, хто (Л.Коваленко, В.Дончик)
ним опікувався в якості читців, не надається поясненню. Я був Гринею, а старший
од мене на двадцять з гаком років Полікарп ? чудною й убивче доброю істотою, що
могла (готельні номери йому, як інвалідові й фронтовику, діставалися без жодних
утруднень) надміру розслабитися, опинитися у безвиході. Не буквальній, але й не
дуже простій. Скажімо, почати щось шукати в чотирьохстах сторінках дисертації і
ці сторінки з одної-єдиної руки випустити. Підлога номера після
того перетворювалася на
щось трепетно біле й шелестке, а
Полікарп – на чаплю, яка нагиналася за одною сторінкою, губила при тому іншу і
врешті-решт все кидала і їхала на Оболонь.
? Гриню, поможи.
Я й помагав. Навідріз відмовляючись від пригощення, після
чого чув:
? Гриню, пробач…
За що цього чоловіка Новиченко не терпів, я міг тільки
здогадуватись. За дрібність, за добрість, за безнадійну якусь покірливість. З
цим треба було щось робити. І тут сяйнуло – орден Леніна. Полікарп його одержав
по війні, не дуже ним хизувався, однак у день обговорення його дисертації я
наказав орден начепити і стати з ним на худеньких хлопчачих грудях так, щоб
Новиченка ним ошелешити. Це й сталося: Леонід Миколайович спершу побачив
філософськи втупленого у вікно мене, потім виструнченого Полікарпа, а потім… Є
речі, яких не опишеш. Удар був настільки прицільним і точним, що від Новиченка
лишилася тільки стокілограмова обгортка. А Дух втік. Разом із розумом, який
шукав і не знаходив пояснення тому, за що держава таких людей нагороджує? Але
коли нагороджує – нишкни і терпи. І роби те, що належить…
За відсутности (якою саме мірою – обміру не надається)
інгредієнта совісності людина стає керованою настільки, наскільки позбавлена
самокритичности. Совісне і куди більш могутнє вітальне її «я» перестають
взаємоконтролюватися, чим не гріх часом
скористатися. Саме це й сталося тоді, коли В.Шевчук дав до журналу «Дніпро»
рукопис роману «На полі смиренному». Моєї рецензії в очах головного редактора для друку було
замало: був потрібен відгук високоавторитетний, і я безпомильно вказав на
Новиченка. Він, пояснив я хлопцям, має щодо Шевчука один грішок, але головним
стане не це – а мої шість сторінок. Коли він їх прочитає, обов’язково
набундючиться і запропонує своїх п’ятнадцять. Безумовно, од моїх розумніших,
позаяк міркувальні ходи вже прокладені. При тому ходи, як на мене, переконливі.
Так що дерзайте.
Роман, зрозуміло, вийшов, Новиченко мене (і хіба тільки
мене) вкотре переміг, а час пошкандибав собі далі – до дев’яностих, через
дев’яності. Смерті Новиченка практично не помітивши, що мало б усіх нас чомусь
та навчити. Скажімо – гордости за кожен грам дарованого Природою і Богом
таланту, якому в державних запасниках не місце. Літературний хист належить
тільки літературі. А вона – безкінечно складним і далекоглядним нуртам
загальнолюдського Духу, поза яким ми ніщо. Що в професорських, що в
академічних, що в лавреатських тогах.
Завше, коли я бачив Леоніда Миколайовича на Хрещатику,
зринало одне й те ж бажання: зрозуміти, про що цей трохи згорблений чоловік
зараз думає? Що згадує? За чим шкодує? І хтось не дуже зичливий на вухо шептав:
«Ні за чим. Держава його випорожнила».
Печально, якщо це було саме так. Печально і лячно.
11, 15-16 березня 2010
р.
м. Київ
Леонід новиченко