Сучасні критики про сучасну літературу

1015

У Будинку письменників України в Києві відбулося засідання Творчого
об’єднання критиків столичної письменницької організації, які зібралися під
керівництвом голови об’єднання Михайла Наєнка обговорити питання «Діагноз:
злиденність критики чи літератури?»

Розпочав
засідання Михайло Наєнко коротким оглядом історії, традицій і сучасного стану
критики. Він, зокрема, сказав: «У звітній
доповіді минулого письменницького з’їзду 
прозвучало, що нині всі літературні жанри успішно розвиваються, а от
критики, особливо фундаментальної, ніц-нема. Подібну думку і ще хтось підхопив
із виступаючих. У підтексті можна було вловити: вони (критики) «про нас» не
пишуть, то навіщо вони й здалися. У міжз’їздівський період, як знаємо, не
функціонувало і творче об’єднання критиків. Ніхто не погоджувався його
очолювати. Хоч за плечима цього об’єднання відомі традиції. Пригадується, якими
жвавими були його зібрання на рубежі 80-90-х років, коли головував у критиків
Григорій Сивокінь. Пізніше пробував підтримати ту активність Володимир
Панченко; відбулося кілька цікавих 
критичних засідань, коли їх очолювала (в 2002-2006 рр.) Олена
Логвиненко. А потім – аж до сьогоднішнього дня – люфт чи інтервал. І – вердикт
на з’їзді у Пущі, що критики немає.

Нарікання на критиків ледве чи не
традиційне в українській літературі. Тарас Шевченко, як знаємо, свого часу аж
ображався, що протягом десяти років «ніхто не гавкне й не лайне» про його
творчість; Михайло Коцюбинський скаржився, що трудно йти без критики (бо не
знаєш, що даєш – зерно чи полову), в часи М. Євшана вона була розперезалася і
почала «гулюлюкати» на своїх Стефаників і Коцюбинських, а в часи «розстріляного
відродження» почала виконувати роль політичного доносительства, аж поки сама не
перетворилася на цілковиту нікчемність. Принаймні в 50-х роках минулого
століття, як з гіркотою згадує І. Дзюба у своїх «Спогадах і роздумах на
фінішній прямій», «стан поточної літературної критики був… в Україні просто
жалюгідний» (с. 481).  У 60-70-х роках,
як знаємо, кращі критичні сили шістдесятників опинилися за ґратами (І. Дзюба,
І. Світличний, Є. Сверстюк), певний шарм у ній підтримували тоді Л. Коваленко,
В. Дончик, Г. Сивокінь, В. Фащенко, М. Ільницький і деякі молодші (Г. Клочек,
Т. Салига й ін.); у 70-80-х (особливо – маланчуківських) роках дехто пробував
відродити (з рубежу 20-30-х років) жанр критичного доносу на письменників.
Принаймні, в пресі з’явилися публікації щонайменше «трьох мушкетерів» від
літературознавчої науки, які строчили доноси на Гончарів «Собор», Іваничукові
«Мальви», новели Гр. Тютюнника і Є. Гуцала, «Катастрофу» В. Дрозда й ін. Вони
за це чекали більших посад (як, царство небесне, «жандарм у палітурках» М. Шамота
чи його заступник А. Гордієнко з книжкою пасквілів «Магістралі прогресу і
тупики деідеологізації», 1975); сподівалися й на відрядження від КаДеБе в
«кубло націоналістів» до Канади чи США, або й тут, на місці, просто так
«наїдалися ласо», як казав Іван Франко в «Мойсеї». Вони не думали тоді, що їм
(за тим же Франком) «відригатися буде повік те єгипетське (кадебістське)
м’ясо».

Зі здобуттям Україною незалежності
значна частина критиків через специфічні умови (переважно – економічного
порядку) «перейшла» в «чисте» літературознавство і лише в останнє
десятиліття  вже стало можливим говорити
не про відсутність (як у згаданому звіті на з’їзді), а таки про наявність
серйозної, навіть фундаментальної критики. Оскільки співдоповіді з критичного
жанру на тому з’їзді не було, то назву хоча б найпримітніші книжки останньої
п’ятирічки справді фундаментального аналізу сучасного стану в літературі. Може,
серед них нема таких, як колись у була в В. Брюховецького («Силове поле
критики»), але все таки: «Навздогін дев’яностим» Є. Барана, «Артеґраунд.
Український літературний істеблішмент» Я. Голобородька, «Український
літературний постмодерн» Т. Гундорової, «Лісоруб у пустелі» В. Даниленка,
«Неубієнна література» В. Панченка, «Сучасна українська проза» Роксани Харчук,
різного типу критичні публікації Р. Гром’яка, І. Дзюби, В. Дончика, М.
Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, В. і Я. Поліщуків, Т. Салиги, М.
Слабошпицького, А. Ткаченка… Може, вони не про те й не про тих пишуть? Думаю,
що про тих і про те. Можна підтвердити цю думку недавніми книжками «вибраного»
В. Дончика («Доля української літератури – доля України»), тритомниками І.
Дзюби й М. Ільницького, чи присудженням премій імені Білецького в галузі
критики наймолодшим у критичному цеху авторам: Р. Харчук, Д. Дроздовському, О.
Стусенкові. Жваво функціонує, зокрема, кіберкритика; маю на увазі
інтернетвидання (за редакцією В. Панченка) «ЛітАкцент». Проблемам критики певну
увагу приділяють і науковці України. Зовсім недавно (в рамках постійно діючих
семінарів філологічного профілю, якими опікуються у Львові Л. Сеник у
Львівському університеті  і смертний аз у
Київському) відбулися наукові конференції з такими темами: «Літературна критика
і критерії художності» (Київський університет, 2008), «Спокуси і пастки
літературної критики чи Криза жанру?» (Львівський університет, 2009). Учасники
цих заходів (доктори філології Н. Бернадська, Р. Гром’як, Т. Гундорова, І.
Денисюк, В. Дончик, Н. Зборовська, М. Ільницький, Н. Над’ярних, В. Панченко, Т.
Салига, Л. Сеник, А. Ткаченко, Н. Шляхова та ін.) показали і розмаїту картину
функціонування сучасної критики як «рухомої естетики», і водночас наголосили на
«больових точках» її розвитку.

Це не означає, звичайно, що не
хотілося б більшого. Перше: критика мала б бути по-справжньому критичною. На
жаль, є і в сьогоднішній літературі каста «недоторканних» письменників. Колись
була «недоторканною» так звана «секретарська» (у Спілці письменників)
література; нині спілчанських функціонерів чи їхніх ближніх теж не дуже чіпають
критики. Здебільшого тому, що «не хочуть вв’язуватись», але й тому, що не
впевнені: вдасться чи не вдасться опублікувати серйозну критику на такого чи й
іншого типу авторів. Скажімо, одна газета опублікувала серію есейних матеріалів
про різних письменників, є там дуже приблизні насамнаклепницькі міркування, але
вони залишаються ніби не поміченими, бо хтось, мабуть, знову ж «не хоче
вв’язуватись».

Інша проблема: на книжковому ринку
з’являються твори, що видаються аж надто постмодернючими і (за здоровим
глуздом) підлягають по-справжньому крутій критиці, але їх певні кола
літераторів і періодичних видань почали вважати майже класиками і тому
вирішують… краще їх не чіпати. Хоч у них, як колись казав Тарас Григорович, «і
тут, і всюди – скрізь погано». Мабуть же недарма «ЛітАкцент» у минулому році
висунув на антипремію «Золоту Бульку» «Лексикон інтимних міст» Ю. Андруховича,
а В. Панченко сказав на одній із презентацій, що Андрухович пише все гірше та
гірше; у свої 50 років загрався в літературу ледве чи не по-дитячому. А скільки
було шуму навколо тих «інтимів» на різних літературних базарах та
інтернетпарканах…

Деякі видання мають точно
визначених своїх критиків-оглядачів і суто своїх письменників чи театралів,
яких, їм здається, мають «обслуговувати» тільки вони. Така тенденція спостерігається
в часописі «Критика», в газеті «Дзеркало тижня» 
і ще деяких. Часопис «Критика» майже «не бачить» сучасного літературного
процесу, а в «Дзеркалі тижня» тривалий час фігурував із своїми «ні про що»
бесідами Ю. Андрухович; коли в  нього
остаточно «сіла батарейка», там став головним критиком (на всі випадки життя)
Вергеліс. Від його нудних інтерпретацій сучасного культурного процесу
відвернулися практично всі читачі, хто в цьому щось тямить чи тямився.
Перестали куплять газету.

Критика, даруйте за банальність,
похідна від літератури. Яка література – така й критика. Якщо з’являються
«Чорний Ворон», «Записки українського самашедшого», «Час смертохристів», нові
твори старших А. Дімарова чи Ю. Мушкетика – то активізується і критика. Навколо
імен Забужко чи Жадана щось, бува, 
«заворушиться», а то й зовсім стихає, бо, в кінцевому наслідку,
серйозному критикові там писати немає про що. Один бідкався, що зробив безліч
нотаток, читаючи «Музей покинутих секретів», а коли взявся усе це звести
докупи, нічого не виходить: немає там літератури.  (Це дивне твердження,
оскільки, на наш погляд, цей роман – один із кращих в новітній українській
літературі і є незрівнянно потужнішим від книжок деяких вище згадуваних авторів
Ред.).

Учасники засідання активно включилися
в обговорення, було висловлено багато цікавих пропозицій щодо пожвалення роботи
творчого об’єднання, згадано кращі традиції з минулого, намічено плани на
перспективу.

Так, Лариса Мороз пригадала, як
вона ще зовсім юною брала участь у семінарі молодих критиків в Ірпені, де
виступали перед молоддю маститі автори, і такі семінари дуже результативні, їх
потрібно було б відновити, бо якщо поет і прозаїк – це обдарування, то критиків
можна навчити.                                                           
                                                     

Голова Творчого об’єднання
перекладачів Всеволод Ткаченко закликав критиків до співпраці, особливо в
оцінці  сучасних тенденцій
експериментування в перекладних творах, де, на його думку, мало залишається  від оригіналу. Поставив запитання, чи можна
так вільно поводитися з перекладами, як це зробили В. Шкляр з «Декамероном» чи
Ю. Андрухович з «Гамлетом»?

Сергій Гальченко акцентував увагу
на безумовності обережного ставлення до художніх текстів, особливо класики, до
авторської думки, на відповідальності видавців, які беруть до видання класичні
твори. Наприклад, видаються тексти Рильського, Тичини, але видавництва
послуговуються радянськими виданнями, в яких були зроблені ідеологічні
скорочення, правки, хоч нині вже є тексти, максимально звірені з авторськими
оригіналами.

Анатолій Білошицький пригадав свої
студентські роки, коли Іван Зуб створив зі студентів групу «Літературна
критика», і якими цікавими і повчальними були їхні зустрічі. Вочевидь, було б
доцільно в Інституті філології Київського національного університету імені
Тараса Шевченка на відділенні «Літературна творчість» ввести спеціалізацію
«Літературна критика».

В’ячеслав Левицький відзначив, що,
на його думку, на зв’язок між станом літератури і критикою впливають крайнощі
редакційної політики, властиві більшості українських періодичних видань.
Сьогодні, попри попереднє схвалення редактора, рецензія може роками чекати
черги на публікацію. За таких умов критика втрачає одну з найголовніших рис –
оперативність, хоча динамічних дослідників сучасної літератури не бракує.
Водночас, редактори не завжди дбають про паритет між критиками, свідомо
виводячи на передній план вузьке коло оглядачів. У результаті рецензуванню
текстів дістається суто декоративний статус, наприклад, у рамках прихованої
реклами видавництв. Якщо згадані проблеми не вирішуватимуться, критика
цілковито зникне в друкованих ЗМІ та перекочує в кібер-простір. Також В’ячеслав
Левицький запропонував провести конференцію, присвячену поетиці критики, і
закликав до співпраці в межах підготовки університетської спеціальності
«Літературна творчість».

Олександр Стусенко висловив свої
міркування таким чином: «Що ж у нас гірше – критика чи література? Це запитання
таке ж нове й актуальне, як і сама література та критика літератури. Літкритик
– він як скарабей: ліпить свої тексти-кульки з матеріалу (чи то пак – на
матеріалі) літератури. А взагалі, в усі часи і критика, й письменство
нагадували, як на мене, жаб’ячий хор: усі намагались одне одного перекричати. В
історію літератури увійшли одиниці. Ті, яким пощастило мати свого уважного й
сумлінного читача, добре обізнаного з літературним контекстом. Тобто критика!

І не треба казати, що професійний
читач, себто критик, неодмінно має заробляти своїм пером. Не плутайте критику з
журналістикою, з копірайтинґом, а грубо кажучи – з джинсою. Критик МОЖЕ
ПРЕТЕНДУВАТИ на гідні гонорари, але так само, як і поет, прозаїк, драматург… І
тільки журналіст має пером ЗАРОБЛЯТИ.

Чим же критик-станочник
відрізняється від будь-якого блоґера? Тим, що критик, повторюся, знає
літературний контекст і невтомно поглиблює свої знання, а блоґер висловлює
особисті враження від принагідної книжки. Хоч іноді й не безталанно… А часом
буває так, як у випадку з однією публікацією в «Українській літературній
газеті»: добродій висловив свої думки з приводу творчості Любка Дереша як
«дзеркала молодіжної прози», але явно не завдав собі труду поцікавитися, що про
цього літературного шарлатана писали раніше. В результаті його стаття
сприймається в кращому разі як наївна, у гіршому – як дилетантська.

Коротше кажучи, і критика, й
література в нас одна одної варті. І в тій, і в іншій царині є як таланти,
професіонали (тобто обрані), а є й… просто покликані. Бенкет триває!»

Тетяна Конончук підтвердила ефективність зустрічей митців
одного творчого цеху, пригадала круглі столи, які проводилися критиками в пору
керівництва Літературним об’єднанням Володимиром Панченком, коли, наприклад,
обговорювалися твори одного автора, як було, зокрема, з текстами Павла Загребельного
«Стовпо-творіння» та «Брухт». Запропонувала такі напрями діяльності як
проведення круглих столів з обговоренням найбільш резонансних творів, залучення
до роботи об’єднання критиків із областей, виїзні засідання, запрошення на
спільні обговорення колег з інших об’єднань, творчої молоді з метою залучення
її до уважного прочитання сучасної української літератури.

Рустем Жангожа привернув увагу колег
по об‘єднанню до того, що необхідно було б комплексно поглянути на здобутки
української літератури, створюваної з 90-х років минулого століття,
проаналізувати її. Справді, напрацьовано багато, є велика література.
Українські письменники себе погано знають. Сьогодні Європа перестала бути тим
духовним центром, яким була колись. А українська література, як і нація, несе в
собі дуже здоровий генетичний код. Не можна погодитися з тим, що одні твори так
широко представляються в Україні і світі, хоча вони не є такими, що можуть
вважатися найвищими зразками сучасної української літератури. Почасти факти
активного просування окремих письменників є або потужна авторська самореклама,
або ж організована реклама. Отже, тут потрібна уважна робота критиків, бо в
Україні є з чим виходити до світу, але потрібен об’єктивний погляд, об’єктивне
представлення справді найкращих текстів.

Насамкінець засідання учасники прийшли до визначення теми
наступного зібрання, яке відбудеться 26 березня: «Сучасний роман чи антироман».
Отже, читаймо і приходьмо на щиру професійну розмову.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!