Сучасна українська література у світовому контексті: з авторського досвіду

Велика циганська поетеса родом із Польщі Папуша (лялька), яку у свій час
помітив і благословив у культурно-інформаційні луги великий польський поет
Юліан Тувім, казала, що біля поезії треба збиратися, як біля високого та
іскристого вогнища.

Отож,
ми знову біля вогнищ предків і нащадків.

Як
медіуми між ними.

Поняття,
термін «Сучасна українська література» ми маркуємо вже навіть не роками
формальної незалежності України, навіть не Майданами, а початком війни. До неї
відбувався повільний, агоністичний розвал Радянського Союзу з усіма
філософськими, психологічними, ідеологічними рецидивами і дивами.

Тепер
почалося справжнє переформатування і творення України в економічній, духовній,
політичній та інформаційній сферах.

Говоритиму
про духовну, зокрема про одну з її віток (окрім церкви, театру, образотворчого
мистецтва, музики тощо) – літературу, яку, здається, найкраще знаю, бо сяк-так
примазуюся до неї ось уже майже тридцять років – з моменту виходу у світ моєї
першої книжки.

Мало
хто з нас, репрезентантів покоління останніх піонерів і комсомольців, був
навчений молитися до Всевишнього, більше того – червона влада і компартія
суворо карали за це безперспективністю… Сповна це відчув на собі.

Поза
тим лише віруюча людина може створити щось справжнє, природне, безсмертне. Тому
вважаю, що письменник-літописець більше особа сакральна, релігійна, ніж
політична, принаймні медіум між ними, між просторами і часами.

Тому
так мало із творів так званого соцреалізму радянського періоду цікаві попри все
і вся живому, пульсуючому всепланетарному світові. Тому так просто зауважити
подібності на історичних колах між, скажімо, епохою Данила Галицького з
ярликами від хана і короною від Папи та нашою, між подіями початку 20 століття
і теперішніми…

Справа
лише в тому, щоби взяти уроки у минулого і не повторити трагічних помилок у
комедійно-гротескному варіанті…

Майдан гідності і
війна з Росією виразно ідентифікували нас, українців, перед цим, таким жорстко
глобальним і таким маленьким, кришталево-ніжним світом.

Це
я також кажу, спираючись на власний чесний досвід світового паломника у реалі
та віртуалі; почав подорожувати світом ще у 1999 році і маю цілу не видану ще
книгу дорожніх спостережень і відчувань.

Не
раз доводилося вперто наполягати на різних рівнях на своїй українськості, коли
майже всі іноземці – від серйозних дипломатів до афроамериканців у нічних
сабвеях Нью-Йорка, – дивлячись мені в очі, упритул не пригадували, де та
Ukraine, де я народився і чиїм громадянином є.

У
кращому/гіршому разі нас сприймали як околицю, колонію, провінцію, маргінес… як
завгодно виразно ідентифікованої у світі Russia.

Кажу
це, наголошую, знову ж таки із власної екзистенційно-побутової практики, адже
три роки вчився і жив у Росії, рік жив і працював у США, об’їхавши ці країни
вздовж і впоперек, жив-був, брав участь у різних літературно-мистецьких
дифілядах у Польщі, Ірландії, Франції, Туреччині, Англії, Пакистані… Наразі
вийшли друком книги моєї лірики в Росії, Польщі, США, Англії¹,
перекладені їхніми поетами і таким чином хоч трохи мирячи їх між собою. Адже,
на моє глибоке переконання, поет у часи застою – бунтар, а в часи війни має
бути миротворцем, місіонером.

Кілька
днів тому після чотирнадцятирічної перерви аз грішний був у США. Правда, у 2000
році – як заробітчанин, тепер як поет і науковець (це, як кажуть, у принципово
нашій Одесі, дві великі різниці), запрошений на виступи, презентації, світовий
конгрес із нейроестетики лауреатом Нобелівської премії з літератури Мо Янем,
який написав передслово до моєї англомовної, виданої у Лондоні і премійованої
Британським ПЕН-клубом книги «A Flight Over the Black Sea» («Політ над Чорним
морем»), медіувавши таким чином підтримку двох культур: східної (Китай) і
європейської (Англія).

Отож,
маю купу матеріалу для аналізів і висновків на різних рівнях суспільних
ієрархій, текстів, контекстів, метатекстів і дискурсів разом узятих. Про це,
можливо, колись напишу роман… у віршах чи у прозі.

А наразі,
у форматі конференційного виступу, дозвольте кілька міркувань на цю тему.

•
Світ нас помітив, пожалів… і почав серйозно вивчати і використовувати… Чого
варті зарубіжні заяви про безплатне навчання наших кращих студентів в Оксфорді.
Діти у нас конкурентноздатні на світовому рівні, це незаперечний факт. Що ж до
країни і держави загалом, то як казав незабутній філософ, один із керівників та
ідеологів національно-визвольних рухів Індії Махатма Ганді, «спочатку вони тебе
не помічають, потім сміються над тобою, потім борються з тобою. А потім ти перемагаєш».
Цю максиму, як ми розуміємо, можна адресувати як окремій особистості, так і
цілій нації.

Отож,
нас, зокрема нашу літературу, помітили і зацікавились, помітно зацікавились.

Окрім
набуття власного досвіду, про який чи не найкраще написали найближчим часом
ірландський поет, бард Том Мур у статті «Спокуса доступності: Ігор Павлюк,
поезія і мова як постімперська заява»², відомий англійський поет та
есеїст, Наомі Фойл (одна із передмовників моєї книги), яка зараз на потужних
британських сайтах містить свої есеї про Україну³, маю творчу
радість від успіхів побратимів по перу і лептопу.

•
Так, у світі, як свідчить Вікіпедія, найбільше українських письменників, серед
яких Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, перекладають польською та
німецькою мовами. П’ятдесятьма мовами світу перекладені окремі твори Сергія і
Тетяни Дзюби. До найпродуктивніших перекладачів з української належать (як
правило, українці за походженням): Забіне Штер (німецька мова), Михайло Найдан,
Стів Комарницький (англійська мова), Віра Вовк (португальська мова), Рита
Кіндлерова (чеська мова), Лоренцо Помпео (італійська мова), Олена Марінічева,
Віталій Науменко, Завен Баблоян (російська мова), а також українсько-польські
перекладачі Оля Гнатюк, Анета Камінська, Богдан Задура, Тадеуш Карабович.
Українські письменники все частіше є учасниками міжнародних літературних
фестивалів та організовують свої фестивалі, запрошуючи іноземних гостей, як-от
міжнародний фестиваль на Форумі видавців у Львові, міжнародний поетичний
фестиваль «Terra Poetica» тощо.

•
Два українські письменники (Андрій Курков та Ігор Павлюк) представлені у книзі
«European writer Introduction»⁴. Твори Сергія Жадана і Тані Малярчук
надруковані у збірнику кращої європейської белетристики «BestEuropeanFiction»
2012 та 2013 років відповідно⁵. Два українські романи стали
лауреатами літературної нагороди Центральної Європи Angelus: «Дванадцять
обручів» Юрія Андруховича в 2006 р. та «Музей покинутих секретів» Оксани
Забужко в 2013 р.

•
Український поет, зазначає та ж Вікіпедія,  Ваш покірний слуга «вперше в історії
української літератури став лауреатом премії британського ПЕН-клубу в 2013
році»⁶.

•
Вийшли окремі антології української прози і поезії в перекладах, серед яких:
«Ukraineliteraturetoday (Українська література сьогодні) / Упорядкув. та вступ.
ст. В. Рубана; Пер. А. Бондар. – К.: Журналіст України, 2003; «VejsnoUkrainas»
(«Вітер з України»): Антологія української класичної та сучасної поезії
латиською мовою / Упорядники І.Аузінь, Р.Чілачава. – Рига, 2009. – 384 с.; «Нова
украинска поезия» («Нова українська поезія») болгарською мовою (Софія-Варна,
«Мультипринт», Словянська літературно-мистецька Академія, 2012, 144 с.,
переклад з української Димитра Христова); «Сонячні кларнети: антологія
української поезії / Упорядкування, переклади й переспіви, передмова і примітки
Дмитра Чистяка. – Париж: Інститут культури Солензара, 2013. – 110 с.».

•
Українські письменники почали все активніше одержувати міжнародні гранти як на
переклад своїх творів, так і на переклад творів інших літератур українською
мовою. Так-от, найсвіжіший грант, буквально кілька днів тому, за перекладацьку
премію Metaphora за 2013-2014 рік отримала Катерина Калитко.

Тобто
триває, набираючи обертів, літературний взаємообмін між Україною і світом.

Активно
співпрацюють на польсько-українському літературному лузі Маріанна Кіяновська,
Остап Сливинський, Олесь Гордон та інші.

Цьому
сприяє легендарний незалежний літературно-мистецький та громадсько-політичний
журнал іноземної літератури «Всесвіт», який редагує вже також легендарний
молодий літературознавець і письменник Дмитро Дроздовський.

Що ж до теоретичного осмислення видавничо-перекладацьких практик, то в минулому році
з’явилося фундаментальна робота Надії Поліщук «Переклади з української мови
англійською мовою з 1991 до 2012 дослідження фонду NextPage в рамках проекту
BookPlatform»⁷, в якій здійснено «загальний огляд перекладів
української літератури англійською мовою», який «дозволяє помітити певні
тенденції, відмінні від перекладацького процесу будь-якої іншої національної
літератури, що зумовлені насамперед історико-політичними факторами, які, своєю
чергою, визначили характер перекладів, який чітко визначається за географічним
принципом: англомовні переклади, здійснені на теренах європейського континенту
і поза його межами. При цьому можемо об’єктивно стверджувати про виразне
домінування останніх над першими. На нашу думку, це зумовлено об’єктивними
причинами, оскільки саме у Сполучених Штатах Америки, Канаді та Австралії
містяться потужні наукові центри і осередки україністики, що повстали завдяки
зусиллям ще повоєнної еміграції українських інтелектуалів»⁸.

З
тієї ж вербалізованої опери стаття Галини Бабак «Декілька слів про магнітне
поле сучасної поезії»⁹, в якій молода авторка, сама добротний поет,
аналізує стан сучасної української поезії у внутрішніх та зовнішніх
геополітичних та геокультурних координатах, завершуючи своє дослідження
симптоматичним пасажем: «Літератори, митці, культурні та громадські діячі
підтримали український народ й стали на захист людських прав та свободи слова з
вимогою відставки чинної  влади на чолі з
В. Януковичем».

Наші ж внутрішні
павукобанкові шляхетні і не дуже баталії на світовий рівень постараємося не
виносити, як сміття з хати. Досить із нас у цьому контексті недолугих
політиків.

Адже
нас підтримали своїми заявами і лауреати Нобелівської премії з літератури
німецька письменниця Герта Мюллер, австрійська письменниця Ельфріде Єлінек,
лауреат Нобелівської премії миру, духовний лідер Тібету Далай Лама XIV¹⁰…

Опублікували
відкриті листи про своє ставлення до окупаційної війни своєї країни і російські
письменники¹¹, деякі з них, як-от чудовий поет, колишній працівник
«Литературной газеты» Геннадій Калашников, з яким я близько познайомився на
Волошинському фестивалі кілька років тому, виклично-демонстративно читають
вірші українських поетів у Москві. Від відомого поета Євгена Чигрина я одержав
індивідуального відкритого листа з бажанням порозумітися, де він, зокрема,
пише: «Дорогой Игорь! Пишу тебе напрямую, учитывая всю сумбурную и крайне непростую
ситуацию, в которой находятся наши страны-соседи.. Что же мы, поэты, молчим?
Затаились, таимничаем, сомневаемся в нашей поэтической дружбе? А как же наша
любовь к Гоголю и Пушкину, Шевченко и Кулешу, Коцюбинскому и Гребенке, Блоку и
Волошину, Симоненко и Мандельштаму? Мы что, всё забыли? Мы забыли наши песни,
нашу литературу, наших великих художников? Мы забыли музыку наших сердец?Мы
теперь слушаем пропагандистов, которые оккупировали украинское и российское ТВ
и радио? Ради чего, ради кого?». І пропонує: «готов обратиться к русским
деятелям культуры (если будет взаимопонимание Украины) с призывом;
незамедлительно выехать на Украину, выступить на любых площадках, СМИ, в
провинции: с призывом к диалогу, обмену мнением, попыткой найти компромиссные
решения в данной ситуации.В том числе, на площадках твоего европейского Львова.
Хотелось бы, чтоб это обращение было прочитано мэром г. Львова Андреем Садовым,
учитывая его видеообращение к жителям Крыма и России. А также ко всем
политическим и культурным деятелями Киева».

Тобто
реакції письменників світу на інтервенцію Росії різні: від жорсткого осуду до
заклику до взаєморозуміння, слов’янської єдності і наївного нерозуміння
ситуації… аж до пацифістських ідеологем.

Час
і Всевишній, як кажуть, усім судді.

Більшість,
звичайно, диференціює російську літературу, людей-росіян і путінську
медвежо-агресивну владу. Тому я також як людина навіть співчуваю совісним
російським митцям. Їм, можливо, складніше, ніж нам… Але як порозумітися, коли
сусід нагло вибиває замки у моїй хаті, убиває моїх предків і нащадків?..

Сусідська
війна після громадянської і релігійної (або з елементами релігійної і
громадянської) – найжахливіший тип війни.

Хоча
саме в окопах твориться істинна література.

Де
є позиція, там нема пози.

Правда,
в окопах не напишеш роман…

Зате
можна створити пісню, яка може стати народною.

А
це найвища проба для письменника.

Хоча
зараз пригадуються слова класика радянської літератури, які ми вчили напам’ять:
«Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо», «Тише, ораторы! Ваше слово,  товарищ маузер» тощо.

Тут
уже кожен український і світовий, зарубіжний митець вибирає своє місце у цій
війні, яка вже в кожному з нас: одні йдуть воювати з автоматом, треті – як
Штірліц, інші – художнім чи публіцистичним словом, треті просто піаряться на
крові…

Так
було завжди в історії людства і в нашій зокрема, адже комусь і війна – рідна
мати, а комусь і література та церква – джерело матеріального прибутку.

Та ми зараз
не про це.

Ми
знову про кругообіг історії, як води у природі, тобто екскурсуємо в епоху
Данила Галицького, до ізборника «Галицько-Волинський літопис» (1201 рік), який
містить чарівливу легенду. Порівнюючи князя Романа з Володимиром Мономахом,
Літописець згадує, як цей князь розгромив половців, вигнав хана Отрока в Обези
за Залізні Ворота, а брата його  –
Сірчана  – за Дон: «Після ж смерті
Володимирової лишився у Сірчана один Співець 
– Орев, і послав він його в Обезя, кажучи: „Володимир умер уже, то ж
повертайся, брате, назад в землю свою». Перекажи ж ти йому ці слова мої,
заспівай йому пісень половецьких. А як не схоче послухати, то дай йому понюхати
зілля, яке зветься євшаном. А як той відмовився повертатись і слухати, дав він
йому зілля. І понюхавши, заплакав той і сказав: «Краще на своїй землі кістьми
лягти, ніж на чужині славному бути». І прийшов він у землю свою…»

  ——————————–

 

[1]IhorPavlyukandLouriLazirko:
CathingGossamers. A doubl hat trick in Poetry. – New York: Create Space, 2011.
– 164 p.; Павлюк Игорь. Исповедь последнего волхва: Лирика. – Санкт-Петербург:
Алетейя, 2012. – 172 с.; IhorPawluk. Męskiewróżby. – Lublin:
Wydawnictwo «Episteme», 2013. – 64 s.; IhorPavlyuk.A Flight over the BlackSea.
–London: WaterlooPress, 2014. – 126 p.

[2]Том
Мур. Спокуса доступності: Ігор Павлюк: мова як постімперська заява// Всесвіт. –
2010. –- №9-10. – С.242-244.

[3]Naomi
Foyle. If you can’t get your head around what’s happening in Ukraine perhaps a
poet can help…//
http://bridgetwhelan.com/2014/03/06/if-you-cant-get-your-head-around-whats-happening-in-ukraine-perhaps-a-poet-can-help/

[4]BARNES
& NOBLE. European writer Introduction: Gjergj Fishta, Nar-Dos, Marko
Cepenkov, Johannes Mario Simmel, Ihor Pavlyuk, Mit’hat Frash ri, Vartan Pasha.
– USA: General Books LLC. – 2011. – 122 р.

[5]Best
European Fiction 
http://www.amazon.com/Best-European-Fiction-Aleksandar-Hemon/dp/1564787923/

[6]http://worldbookshelf.englishpen.org/Writers-in-Translation-books-authors-Ihor-Pavlyuk

[7]http://www.bookplatform.org/images/activities/496/ukrainiantoswedishtranslationsstudy_ukr1.pdf

[8]Там
само.

[9]Бабак
Галина. Декілька слів про магнітне поле сучасної поезії//
http://kharkiv-nspu.org.ua/archives/2942

[10]Далай-лама
XIY: «Думай про благо інших. Думайте про Україну в цілому»
//http://ningma.org.ua/index.php/stati-i-intervyu/55-18/514-xiv-l-r

[11]Писатели
– о происходящем в Украине
//http://www.pisateli.co.ua/index.php/o-nas/401-pisateli-o-proiskhodyashchem-v-ukraine