Сучасна українська література у пошуках національної гармонії

242

У місті Бихів Могильовської області Республіки Білорусь відбувся
міжнародний круглий стіл «Співзвучність. Мова й література в контексті
історико-культурної спадщини», присвячений тенденціям та проблемам розвитку
пострадянських  літератур, у  якому 
взяли участь письменники з Білорусії, Грузії, Казахстану, Литви, Росії,
України. Від України з доповіддю «Сучасна українська література у пошуках
національної гармонії» виступив прозаїк, заступник голови Київської міської
організації НСПУ Володимир Даниленко. Подаємо текст його виступу.

Після падіння Радянського Союзу та створення незалежної
держави українська література опинилася в абсолютно інших умовах розвитку. Для
багатьох літераторів цензура, ідеологічне цькування, вигнання зі Спілки письменників
спочатку здавалися сержантськими витівками апостола Петра в радянському Едемі,
до яких можна було якось призвичаїтися.

Після 1991 року зі зникненням тоталітарної ідеології у нової
держави відпала необхідність у письменницькій пропаганді. За короткий проміжок
часу зникла державна книготорговельна організація Укркнига, яка займалася
постачанням літератури в книгарні, було продано та перепрофільовано багато
книгарень, на межі зникнення опинилися великі видавництва, зник клас
професійних письменників, які жили за рахунок літературної творчості. У
незалежній українській державі був зруйнований добре налагоджений механізм
взаємозв’язку між письменником, видавництвом, торгівлею і читачем. Та лишилося
дві важливі суб’єктивні причини, завдяки яким відбулося перезавантаження
літературного процесу: в українському суспільстві зберігся читацький попит і
виявилося досить багато людей, схильних до літературної творчості.

У нашій країні щороку в середньому з’являється близько сотні
нових авторів з письменницькими амбіціями, які намагаються писати і видавати
свої твори. Більшість із них не витримує конкуренції та байдужості читачів і
критики, розчаровуються і відмовляються від літератури, розуміючи, що на
літературній творчості в Україні не виживеш. Чимало здібних початківців, що
кинули літературу, могли б повторити услід за молодою письменницею зі Львова
Ганною Хомою: «Життя молодої жінки цікавіше за життя молодої письменниці».

Але в тому, що в нас зник клас професійних письменників,
Україна не унікальна. У країнах Євросоюзу, на відміну від США, більшість
письменників займається творчістю у вільний від основної роботи час. Під час
виступу в київській книгарні «Є» менеджер французького видавництва «Ґалімар»
Жан Маттерн зізнався, що більшість авторів у Франції заробляє на життя
журналістикою або викладацькою роботою, а літературна творчість для них – лише
нерегулярні підробітки.

За роки незалежності в Україні з’явилися нові видавництва з
українським і зарубіжним капіталом, книжкові мережі, літературні газети,
інтернет-видання. Щороку у Львові проходить великий міжнародний книжковий
форум, а в Києві – літературні ярмарки «Медвін», «Арсенал» і книжковий форум,
присвячений Дню незалежності України.

Понад дванадцять років у нашій країні проходить конкурс
«Коронація слова», який відкриває нові таланти і підносить на вищі щаблі
популярності українських авторів. Вручається щорічна нагорода «Золотий
письменник України» авторам, наклади книжок яких досягли 100 тисяч примірників.
Щорічно проходить велика акція центру рейтингових досліджень «Еліт-Профі» під
орудою Костянтина і Галини Родиків, яка визначає кращі видання року, свої
рейтинги проводять українська служба Бі-Бі-Сі, сайт «ЛітАкцент» та Національна
Спілка письменників України. А видавництво «Смолоскип» організовує щорічні семінари
молодих письменників, видає кращі твори молодих авторів і вручає премії за
кращі книжки року серед початківців. Цього року в Кіровограді пройде Фестиваль
новели.

Сьогодні в Україні існують три основні літературні
організації – Національна Спілка письменників України, Асоціація українських
письменників і ПЕН-клуб.

За часів Радянського Союзу успішному письменникові треба
було обов’язково жити в Києві, тому що всі зв’язки та центри впливу знаходяться
у столиці. В сучасній Україні цей принцип зруйновано, і далеко не всі успішні
українські письменники сьогодні живуть у Києві. Так, Юрій Андрухович живе в
Івано-Франківську, Сергій Жадан – у Харкові, Мирослав Дочинець – у Мукачевому
на Закарпатті, Володимир Лис – у Луцьку. А найавторитетніший український
літературний журнал «Кур’єр Кривбасу» виходить у райцентрі. Звісно, всі великі
літературні події проходять у двох українських столицях – Києві та Львові, як
вони проходять у Варшаві та Кракові, Москві і Санкт-Петербурзі. Але
децентралізація українського літературного життя запущена і дає свої
результати. І хоча великі книжкові видавництва знаходяться в Києві, Львові і
Харкові, в Україні з’явилися успішні видавництва, які заробляють гроші, не
виходячи за межі своїх областей.

У містечку Городок Хмельницької області є успішне
видавництво «Бедрихів Край», що спеціалізується на творах письменників, що
живуть в  українській глибинці. Директору
видавництва Валерію Куфльовському вдалося створити книжкову мережу в селах і
містечках Хмельницької області та в прилеглих районах сусідніх областей. Він
скористався тим, що великі книжкові мережі в Україні працюють лише у великих
містах і почав шукати авторів у селах і містечках, які знають будні української
глибинки і добре її описують. А відтак сільські й містечкові вчителі, лікарі,
агрономи, що почувають покликання до літератури, стають регіональними авторами,
яких люблять місцеві читачі, бо вони описують їхнє життя. 

При великій кількості письменників і насиченості
літературного життя в українському суспільстві звучить постійна критика, що
держава погано підтримує національне книговидання, що в Україні найнижчі в
Європі показники видання книжок на душу населення, що український книжковий
ринок не захищений від експансії потужніших російських видавництв, що засоби
масової інформації приділяють недостатньо уваги сучасній українській літературі
і книговиданню, що команда Віктора Януковича, прогинаючись під Москвою,  стримує впровадження української мови у всі
сфери життя і допомагає загнати Україну в сплетений у кремлівських кабінетах
ятер російського світу. І ця критика цілком справедлива.

В Україні, на відміну від США, Російської Федерації,
Франції, Польщі, в якій Інститут книги фінансується з державного бюджету,
завдяки чому польська література активно перекладається і видається за
кордоном, відсутній державний протекціонізм у книговиданні. Україна не має
державної політики в літературі. Держава не підтримує літературні газети,
журнали і сайти. Все, що у нас з’явилося нового у книговидавництві та
літературному побуті за роки незалежності, створено громадською і приватною
ініціативою. У нашій країні влада перетинається з письменником раз на рік, 9
березня, коли вручає йому найбільшу в українській літературі Національну премію
імені Тараса Шевченка.

Дев’яності роки в Україні пройшли під знаком деколонізації.
У цей час в українській літературі бурхливо розвивалися оповідання, есеїстика,
антиколоніальний роман, а українські письменники зводили рахунки з радянським
минулим, писали про голод 1933 року, Українську Народну Республіку, боротьбу
УПА, про дисидентів, русифікацію, знищення радянським режимом прогресивної
української інтелігенції.

Образ втраченого покоління і антиколоніальний пафос стають
магістральними в українській літературі дев’яностих. У романі Ярослава Павлюка
«Сад п’яних вишень» головний герой роману у радянські часи заходить до львівської
бібліотеки, і йому зі спецхранів дістають заборонену літературу – твори
Володимира Винниченка, Михайла Грушевського, а в часи незалежності він йде в ту
ж бібліотеку і йому з тих же спецхранів дістають праці Леоніда Брежнєва. Він
читає Брежнєва і, як у радянські часи, відчуває себе чужим у цій країні і цьому
місті. Тема ізгоїв звучить у романах Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка,
повістях Михалка Скаліцкі.

Після двохтисячного року українське суспільство з
пострадянського трансформувалося в суспільство державного капіталізму. Купка
олігархів та державних чиновників приватизували найприбутковіші шматки  державної власності, а в українській
літературі з’явилася критика не тільки великої буржуазії, але й деградованої та
аморальної частини суспільства. Ось який присуд сучасному українському
суспільству висуває  Наталка
Білоцерківець:

 

Нещасна земле підневільних снів!

Мерзенних слів, одрубаних голів,

обпаленої кислотою шкіри!

Твій солов’їний вирвано язик,

і тільки мат, і свист, і п’яний крик

доносяться з-під княжої порфири.

 

Моя княгине, жоно риб и жаб!

Твій кожен син – негіднік або раб!

Кому віддатись і кого любити?

Над берегами вічної ріки –

бухгалтери, майори, їх жінки …

І в закордонних школах їхні діти.

 

Оповідання Галини Тарасюк «Повість про останнього
колгоспника» звучить як іронічний реквієм радянській епосі. Герой її оповідання
– український Форрест Ґамп, який через свій інтелектуальний рівень не зміг
закінчити школу, і самотня мати дала йому мішка й наказала йти на колгоспні
поля, заробляючи на життя, і хлопець пішов красти. Так він годував себе і
матір, доки не зник Радянський Союз, а слідом за ним – колгоспна система.
Хлопця побили нові власники землі, і він помер. Вся оповідь тримається на
півтонах, і в ній немає межі, що розділяє добро і зло. Останнього колгоспника
знищують не люди, а нова система.

Жорстока ревізія сучасного українського суспільства звучить
в оповіданні Василя Трубая «Яма», в якому диявол вилазить із пекла, щоб знайти
ліки для своєї вмираючої доньки. Але ні міський голова, ні успішний буржуа, ні
священик, ні сам оповідач не дали йому ні копійки, хвора дівчинка помирає, і
диявол знищує місто.

Героїня оповідання Марії Капиніс «Що ти знаєш про
Філіппіни?» – філіппінка Вені, яка приїхала в Україну і найнялася служницею в
багатій родині, щоб заробити гроші й відбудувати будинок, знищений повінню. В
оповіданні показано, як знущаються в багатому домі з філіппінки, до якої
господарі та українські слуги ставилися, як до мавпи. У Вені двоє маленьких
дітей, і вона мріє до них повернутися, але ніколи не повернеться, бо її збиває
на автомобілі дочка господині.

В оповіданні Олега Коцарева «Канатна дорога» студентка Женя
Поляченко приїжджає з Сімферополя на літні канікули до себе в Алупку. У сім’ї
Жені симпатизують кримським татарам і підтримують їхнє право на статус
господарів Криму. В Алупці дівчина йде на фотовиставку і дізнається, що
будинок, в якому вона живе, побудований до війни. Дівчина розуміє, що в цьому
будинку жили до депортації кримські татари, а це означає, що вона живе в
помешканні, яке відібрала у якоїсь сім’ї радянська влада. Але бунт дівчини
проти системи вичерпується, і Женя усвідомлює, що нічого не може змінити у
своєму минулому і в своїй країні.

За роки незалежності виріс художній рівень українського
оповідання. Якщо Україна сьогодні може пишатися якістю своєї літератури, то
завдяки поезії та оповіданню. Сьогодні українське оповідання одне з кращих у
Європі. Я впорядкував не одну антологію оповідання, порівнюючи, як пишуть малу
прозу в різних країнах. У 1997 році я підготував збірку сучасного оповідання
«Квіти в темній кімнаті», яка перекладалася німецькою та японською мовами. До
збірки увійшли оповідання більше тридцяти письменників нового покоління, що
сформувало свої погляди і естетику під час перебудовчої кризи радянської системи
та після 1991 року. Це була література нових авторів, що не знали соцреалізму,
сміливих у своїх почуттях і поглядах, людей з іншою філософією та культурою.

У сучасному українському оповіданні вражає глибина
проникнення в таємниці людської душі та пошук нових форм і мовних засобів.

Так, в оповіданні Василя Портяка «Гуцульський рік» історія
викладена як побутові записки на берегах календаря, і після прочитання нотаток
про погоду, свята і сільські події, як у калейдоскопі з окремих скелець,
відтворюється драматична історія західноукраїнської сім’ї після Другої світової
війни з арештами, розстрілами та вивезенням до Сибіру.

У книжці оповідань «Про що думає людина» Василь Ґабор
досліджує, про що думає людина протягом однієї доби.

У масовій українській свідомості ідеальна Україна – це
незалежна держава з сильним середнім класом, без олігархів, з європейськими
життєвими стандартами і християнською мораллю. У свідомості героїв української
літератури ідеальна країна – це така, яка не заважає людям жити, а порядки в
ній співзвучні національним традиціям, ідеалам і допомагають максимально
розкрити потенціал кожної людини. Більшість українців, незалежно від регіону
проживання, хоче жити в Євросоюзі. І кожна політична команда, яка приходить до
влади, обіцяє громадянам вступ України до Євросоюзу.

У свідомості українського суспільства завжди існувало
переконання, що справжній письменник повинен бути в опозиції до влади.
Найбільші українські письменники Тарас Шевченко, Іван Франко, Володимир Винниченко,
Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Микола Руденко та інші добре знали, що
таке арешти і в’язниця. Протестні настрої в українському письменницькому
середовищі – давня національна традиція, і сучасні українські письменники
свідомо це використовують для підняття рейтингів і тиражів своїх видань.

Після відмови Василя Шкляра від одержання Національної
премії України імені Тараса Шевченка з офіційною заявою про небажання
одержувати державну премію, доки на посаді міністра освіти перебуває Дмитро Табачник,
наклад роману «Чорний ворон» про національно-визвольні змагання сягнув за 100
тисяч примірників, а по Україні пройшла хвиля збирання грошей автору, які
вручили йому в історичній місцевості Холодний Яр, звідки у ХVІІІ столітті
розпочалося антифеодальне повстання під назвою Коліївщина, а в ХХ –
партизанський рух проти денікінців і більшовиків.

В Україні письменники відкрито критикують Президента,
міністрів, депутатів Верховної Ради, і це дозволяє їм підтримувати свій імідж.
На ювілеї авторитетної сучасної української поетеси Ліни Костенко відбувся
казус, коли донецький криміналітет привітав її з днем народження.

Традиційно українські письменники в авангарді найважливіших
суспільно-політичних подій, які відбуваються в країні. У ХІХ столітті Тарас
Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш створили таємну організацію
Кирило-Мефодіївське братство, яке виношувало плани демонтажу Російської імперії
та створення на її руїнах федерації слов’янських народів. На початку ХХ
століття українські літератори були серед ініціаторів створення Центральної
Ради та Української Народної Республіки, в шістдесяті роки українські
письменники були серед ініціаторів створення найпотужнішого в Центральній та
Східній Європі дисидентського руху проти тоталітарної системи, в кінці ХХ
століття в Спілці письменників України виник Рух, який підштовхнув український
партапарат до виходу України з Радянського Союзу, а в 2004 році письменники
були в авангарді Помаранчевої революції.

Унікальність нашого світу – в його різноманітті. Але весь
світ сьогодні дивиться американське кіно і слухає американську музику.
Європейський кінематограф, музика, література безсилі перед добре організованою
і капіталізованою експансією американської масової культури.

Сьогодні під тиском глобалізації всі без винятку
пострадянські літератури виявилися однаково ізольованими від світу і один від
одного. Про сучасні білоруську, грузинську, литовську, естонську літератури ми
знаємо менше, ніж про польську, німецьку, французьку, американську. А в Росії
зі смертю Олександра Руденка-Десняка та з падінням авторитету журналу «Дружба
народов»  втрачено міст, який з’єднував
літератури пострадянських країн. 

Розмовляючи з французькими видавцями, сучасна українська
письменниця Євгенія Кононенко дізналася, що хотіли б читати про нас у Франції.
«Напишіть роман про те, як в Україні чоловіки знущаються з жінок, і ми
гарантуємо вам великий наклад», – 
порадили їй. «Але в Україні, насправді, немає того, про що ви мені
радите написати», – несміливо відповіла письменниця. «Можливо, але ми б хотіли,
щоб ви написали саме так», –  відповіли
французькі видавці.

Західна Європа, як і Америка, живляться голлівудськими
міфами. Щоб видавати успішні романи для західного читача, японцям слід писати
про якудзу і самураїв, росіянам – про російську мафію, українцям –  про дике патріархальне суспільство, яке в
масовій свідомості західного світу сформоване значним чином  під впливом фільму Джея Лі Томпсона «Тарас
Бульба».

Сьогодні всі без винятку літератури пострадянських народів
опинилися в одному ковчезі. Навколо нас світ, який нами мало цікавиться, але
пострадянські  країни можуть змінити
ситуацію, якщо почнуть проявляти більший інтерес одна до одної, активізуючи,
зокрема,  літературний обмін між
країнами. За два десятиліття після падіння Радянського Союзу в наших країнах
виросло нове покоління, яке не знає страху і мислить перспективою, а не
категоріями холодної війни.

Протиставляючи високу літературу масовій, ми відстоюємо
високу місію художнього слова. Адже, на відміну від масової, висока література
не розважає, а досліджує життя, відкриваючи нові грані величі й падіння людини.

Прокоментуєте?