Стус і Стусівські читання

На Вінниччині традиційно пройшли Стусівські читання. Завершальна частина їх відбулася в обласній бібліотеці імені Тімірязєва. Прикметно, що цього разу до Вінниці прибули син Василя Стуса – Дмитро, колишній політв’язень, спікамерник поета Василь Овсієнко та Володимир Шовкошитний – один з ініціаторів перезаховання Василя Стуса на Байковому кладовищі, нині – заступник голови НСПУ.

Центральною подією цього свята стала презентація книги «Василь Стус і Вінниччина», в заголовку якої стоять слова поета «І в смерті з рідним краєм поріднюсь». Упорядниками цього видання є поетеса Ніна Гнатюк та її син Тарас Ковальський.

Робота проведена значна. Треба було перегорнути чимало періодичних видань, журналів, книг, щоб скласти достовірний портрет Василя Стуса. Завдання ускладнювалося ще й тим, що в останні роки з’явилося чимало публікацій людей, мало причетних до цього великого імені.

Однак збірник більш як на п’ятсот сторінок побачив світ. У своєму виступі на Стусівських читаннях Ніна Гнатюк обмовилась, що матеріалів виявилось так багато, що довелось скорочуватись. Нам невідомо, що було опущено. Бачимо лише те, що вийшло. Тут і поезії Василя Стуса, і вірші, присвячені йому, спогади, кореспонденції про відзначення Стусівських днів.

Однак збірник не набув широкого обговорення, оскільки потрапив у зал, де відбувались читання, перед самим їх початком. Отож недарма Василь Овсієнко у своєму виступі зробив зауваження, що упоряднки використали його застарілі спогади, в той час, як він видав нову книгу, яка багато в чому відрізняється від попередньої. На те Ніна Гнатюк відреагувала так: вона використала матеріали, які в неї були під руками.

Автор цих рядків, товариш Василя Стуса по армійській слубі, підтримав Василя Овсієнка. Я ніскільки не заперечую мого спогаду про Василя Стуса. Але через десять років після його написання я багато чого переосмислив, поставив цілий ряд проблем, вніс доповнення до спогадів. Зрештою, я показав присутнім останній номер журналу «Перевал», що виходить в Івано-Франківську, де вміщено новий текст моїх спогадів про Василя Стуса. Про це упорядники знали, але щось поправляти в укладеному збірнику не побажали.

І якщо вже говорити, що увійшло до цього збірника, а що ні, то моя думка така: його можна було б скоротити ще на третину. Дуже багато повторень в кореспонденціях, зловживання одними і тими ж іменами, декларативними віршами, присвяченими Василю Стусу. Зате викинуто ті місця, де згадується моє прізвище. А між тим, в Україні є лише дві людини, які близько знали Василя Стуса під час його служби в Радянській армії. Це я та Микола Сенчило, який нині проживає в зросійщеному Луганську. Повірте, це не так багато, щоб про нас «забували».

Збірник грішить багатьма іншими помилками. Це претензія не лише до упорядників збірника. Це претензія скоріше до нашої влади. Подібні видання про людей з світовими іменами повинна здійснювати саме держава, а не приватні особи. А це значить, що потрібно було б створити редакційну колегію, розподілити між нею обов’язки. Тоді це видання претендувало б на об’єктивність. На моє переконання, цього замало, що книгу видано за сприяння обласної державної адміністрації та обласної Ради.

Насамкінець хочу сказати, що, попри деякі прорахунки, видання стане корисною книгою перш за все для вчителів, бібліотек та всіх шанувальників творчості Василя Стуса. На жаль, тираж у тисячу примірників надто обме­жує це коло.

Дмитро Пічкур,

однополчанин Василя Стуса, член нспу

м. Вінниця

Залишити коментар