Стримана енергетика перехресть

148

«Кров – велике діло», – чомусь саме ці слова з
булгаківського «Майстра і Маргарити», весело сказані Воландом про вроджений
аристократизм Маргарити, приходять на думку, в асоціації з образом давно мені
знайомої і вічно загадкової Лани Перлулайнен, яка видимими лише небові України
шляхами духу так делікатно і серйозно увійшла в українську літературу, адже
вона – Світлана Романівна  Жемчужина –
народилася і жила в Росії (місто В’ятка). Навчалася в Казанському та
Харківському університетах. Мандрувала. Із розпадом Союзу і переродженням
України – разом із покійним уже українським поетом із вірменською кров’ю
Євгеном Запекою та сином Богданом (нині вченим-фізиком) – у Львові… По чужих
квартирах, гуртожитках,  підвалах,
нарешті в карлсонській якійсь піддаховій кімнатці на площі Ринок – у самому
серці легендарного міста: «Вечірній чай. Варення з райських яблук. // Останній
поверх з вікнами в туман. // По підвіконню барабанять ямби. // Це може бути
Лондон чи Мілан»… Хто кого вибрав? Чому саме тут?.. Легенда у легенді.

А Львів – мій дім. І майстерня – Львів.

Пастка моя. Омана.

Столиця блазнів і королів,

пліток і політиканів.

 

Як він, заплутаний мій маршрут:

без ладу іду і плану.

Побачите лавочку – знайте: тут

вірші писала Лана, –

читаю ці по-дівочому, навіть по-дитячому безпосередні і
по-класичному досконалі Ланині строфи – і антитезово, але парадоксально
суголосно за ритмом і всім, що називаємо поезією, асоціюю їх із відомим Марини
Цвєтаєвої:

Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст,

И всё – равно, и всё – едино.

Но если по дороге – куст

Встает, особенно – рябина…

Справжні митці завжди традиційні, як підземні ріки, якщо
навіть експериментатори, адже відчувають душевно-духовні вітри, як птахи, що
летять із вирію чи у вирій, ловлять легкими серцями єдино істинні магнітні
потоки Землі.

Звідси (від строгого відчуття своїх слідів на Чумацькому
Шляху) уся зовнішня (в одязі, в жестах…) і внутрішня кришталево-органічна
акуратність Лани Перлулайнен як жінки і як поета, скупого на слова (на відміну
від «многопишущих слабодухів»), але багатого на енергетично місткі Образи,
образИ,  принципова інструментальна
соціальна українськість якого буде хіба розкодована часом, або й ніколи не буде,
як таємниця усмішки Джоконди, бо ж у Поезії, як і в Жінки, має бути вічна,
задумана Універсумом загадка. У жінки-поета ця загадка стає легендою –
сумно-красивим міфом, який, як відомо, не вмирає.

Перлулайнен же – ключове вербалізоване поняття твореного нею
(свідомо, підсвідомо, надсвідомо) міфу Поета, в основі якого – правда духу,
який (за євангельською аксіомою) «дише, де хоче», і правда крові: за
походженням Лана інгерманландка, тобто репрезентантка субетнічної групи фінів,
яка фатально швидко чисельно зменшується… як і українців. Здається, звідси
зовнішня стриманість Лани і тонкомережаність, різкорізьбленість її ліричних,
ліро-епічних візерунків, часом покритих флером ранимої іронічності, як-от:

Пішли щедрівки, пішли колядки.

Святий Миколай спорожнив мішок.

Народ прокинувся після свята

і позіхає:

– Шо?

 

Сучасність із гаслами колобродить.

Сучасність не ловить ґав.

Кричить з-під Шевченка:

 – Агов, народе!

А той у відповідь:

– Га?

Це також звідси – від північних предків, які довгими
зимовими вечорами вишивали сніг і вітер, а дехто й північне сяйво…

Це все інкрустовано, відчутне і на українському, вишитому
словом-хрестиком полотні поета, яке постає то інтимно-домашніми сучасними
львівськими вуличками, то якимись степовими часово-просторовими
психологічно-філософськими 
ретроспекціями: як-от  у трагедії
«Автограф на Україні (Іван Мазепа)», де, зокрема, читаємо:

Північ бавилась сигаретами.

З підвіконня тягло віками.

 

– Я чекала Вас, пане гетьмане.

Відпочиньте з дороги. Кави?

Час був стислим, як епітафія.

Він мовчав, що було нечемно.

Певно, та Петрова анафема

не минула таки даремно.

— За життя Ви були галантнішим.

Звідки зараз — з пекла чи з раю?

Запитав:

— Я для тебе зрадник чи…?

Я сказала:

– Іще не знаю.

Такі-от приблизно обриси тієї дороги духу, на якій гени Лани
Перлулайнен витанцьовують, вирізьблюють для неї і для всіх нас той, саме
український, пісенно-епічний орнамент, який вічний, бо запитальний,
спектральний, репродуктивний, як світло, що спочиває у її вже виданих книжках:
«Звіримо дзвони», «Вживані», «Кличний відмінок», «Між історій всесвітніх»,
«Посмішки ходять пішки», «Варення з райських яблук», «Точка нестійкої
рівноваги», «Поема чорного ходу», «Нотатки на полях долі», помічених відомими
сучасниками Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, відзначених премією журналу «Сучасність»
та громадською премією імені Василя Стуса.

Попри всі загальносвітові та питомо українські культурні
контексти, вагомо, тонко, зримо явлені у творчості Лани (див. хоча б «Два вірші
Йосифу Бродському», присвяти Павлові Федюку, Ігорю Римаруку…) Львів у всій
Книзі Долі поета чомусь став і зостається точкою спостереження над цвітом,
світом, Всесвітом («Ще з легенд і провінцій, // із горищ і льохів // сходяться
поодинці. // Орієнтир – Львів»), а можливо, нехай це сумнівно знає лише Лана,
точкою відліку, звідки в окулярах чи з біноклем, під мікроскопом чи з-під руки
опоетизовуються характерним харАктерним виразним стилем-голосом навіть невидимі
притупленому зору аборигенів деталі побуту, сучасної історії та сакральної,
ужиткової, по-європейськи матеріалізованої та по-азійськи абстрактної культури:

По вулиці Дудаєва

прогулюється лютий,

студенти повертаються

усталеним маршрутом.

 Далеко до Ічкерії,

далеко до Росії.

По різних кафетеріях

розходяться месії.

На вулиці Дудаєва

будинки, як фортеці.

За віденською кавою

сидить інтелігенція.

Тут – Каїни, там – Авелі

сидять і розмовляють.

На вулиці Дудаєва

поки що не стріляють.

 

* * *

Україна гуде, як Хортиця,

міріадом своїх кав’ярень.

Світ мене споживає порціями,

як морозиво в «Кастелярі».

Споживає собі, не давиться,

розкладає на магній-кальцій.

Не спіймають мене обставини:

я – повітря, пройду крізь пальці.

Поза межами і кордонами

позбираю себе – і знову

повернуся – разом із Полтвою –

в береги твої рідні, Львове.

Тобто у поезії Лани Перлулайнен дивним чином поєднані
тремтливо-ностальгійні інтонації, знаки, запахи, дотики «теплоти родинного
інтиму» (за Станіславом Чернілевським) та впертої, майже войовничої, але щирої,
некрикливої, недекларативної ідейності, патріотичності, соціальності, які
історіософськи та предметно єдині, взаємоперехідні, взаємо не- та за-лежні.
Слово готове стати тілом, ділом…

До речі, у важкі, перехресні роки зламів тисячоліть саме
Лана Перлулайнен і її чоловік Євген Запека були серед тих небагатьох поетів
України, які худо-бідно жили за поезію: продавали на вулицях Львова і деінде
свої поетичні збірки…

Зараз Лана працює в архіві.

Де ж іще заробляти на життя Поетові у такий час, коли поетів
не купують, але продають, за вірші не платять, але й не розстрілюють?..

Пише і прозу.

Вже сама назва її не друкованої ще повісті «Правила ходіння
проти вітру» інтригує.

Люблю прозу поетів…

До речі, вже після прочитання цієї статті Лана сказала мені,
що ім’я Маргарита, яку я асоціативно згадав на початку статті, по-латині
означає «перлина»… Я цього не знав. Так що інтуїція не підвела: метафізика
тут присутня.

А наразі, як пише наша інгерманландка у цій своїй книзі
вибраних поезій «Вітер часу»:

Умощуйся, закурюй сигарету.

Хай вогником нагадує камін.

Це – затишок осінній в стилі ретро

в одній із європейських Україн…

…І читай вірші Лани Перлулайнен.

Геніально прості.

Молитовно відверті.

Естетично смачні.

Затишні.

Дивовижно справжні.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!