Стріла, випущена з лука одіссеєвого

214

Літературний ландшафт України, дякувати Богу, є рясним і
багатобарвним, але трапляються в ньому такі яскраві явища, які просто гріх
оминати увагою, надто – якщо ви небайдужі до літературознавства і до
гуманітаристики взагалі. Кажу нині про поетичну антологію «Стріла», про цей
започаткований «Словом Просвіти» амбітний проект, до якого видавець Любов
Голота залучила одного з найпомітніших наших критиків і есеїстів – Володимира
Базилевського.

Написала «критик і есеїст»… але ж насамперед Базилевський
– поет, поет живий і харизматичний, зі своїм виразно індивідуальним, завжди
впізнаваним обличчям. Шекспір сказав: щоб поцінувати чиюсь якість, треба мати
дещицю її й у собі. «Стріла» Базилевського демонструє, як поет може розуміти і
поціновувати інших поетів: елегійного Рильського і міднодзвонного Маланюка,
зухвалого по-молодечому Влизька і гіркувато-скептичного Плужника,
непередбачуваного Антонича і тонкого Свідзінського…

Охоплений в антології масив інформації – велетенський,
діапазон залучених персоналій – від Миколи Вороного до Леоніда Талалая (разом –
понад чотири десятки поетів). Об’єднує героїв цієї критичної прози хронологія:
усім їм випало жити і творити у ХХ столітті, найкривавішому в історії людства і
глибоко трагічному для України. «…Українська поезія XX століття вийшла з
пекла», – говорить Володимир Базилевський у вступному слові. Та всупереч цьому
(а може, й не всупереч…) – саме це століття лишило нам найдов¬ший ряд
прекрасних поетів. Саме на початку ХХ ст. українське письменство, приречене,
мов той третій із братів Озівських, піший пішаниця, вічно доганяти інших, –
нарешті дістало умови і стимули для інтенсивного розвитку й осідлало свого
Пегаса.

Однак упродовж наступних десятиліть чи не найцінніше з нашої
літературної спадщини лишалося замовчаним і забутим. Після здобуття
Незалежності здавалося: впадуть усі загати і правда хлине широким потоком. Де
там! Сочиться, але вузеньким струмочком. Те, що вже знають філологи, для
посполитого люду й досі є таємницею за сімома замками. І сьогодні тим, хто не раз
причащався коштовними винами поезії, буває вкрай прикро чути від профанів,
зокрема на Сході України: мовляв, українська література меншовартісна, а мова
придатна лише для низьких жанрів… Повалити цей образливий міф, підживлюваний
україноненависниками, – одна з цілей Володимира Базилевського.

Перепадає від нього й нашим доморослим літературознавцям: їх
він шпетить за «вайлуватість думки і механічну повторюваність зужитого», за
«неповороткість чи й закостенілість критичного інструментарію», за «підміну естетичного
аналізу публіцистикою». «Стріла» – антологія суто авторська, в повному значенні
цього слова: і з літературно-критичних коментарів, і з дібраних віршів, і
навіть з епіграфів до кожного розділу ми вгадуємо, чим саме упорядникові
дорогий той чи інший поет. Базилевський надійно захищений від звинувачень у
суб’єктивності, бо ж саме її, суб’єктивність, декларує як свій творчий підхід.
Що ж, критик – не безсторонній робот і не зверхнє божество; критик передусім –
жива людина зі своїм власним світоглядом, комплексом естетичних уявлень та
життєвим досвідом. Я навіть зважуся припустити: що більше в ньому цього живого
і людського, то цікавіше його читати.

До речі, щодо досвіду: у розділах «Стріли» Базилевський
використовує й напрацювання з давніших своїх записів – уже знаних читачеві
«Імпресій та медитацій», надзвичайно захопливого літературного щоденника,
провадженого протягом довгих літ. Кожна з таких авторських самоцитацій
покликана знову відтворити безпосередність першого враження і свіжість першого
осмислення, яке часто буває найвлучнішим.

Базилевський виявляє широку обізнаність із доробком
критиків-попередників, таких різнопланових, як М.Зеров і Ю.Шерех, О.Білецький
та В.Державин, І.Качуровський і Ю.Лавріненко, Л.Новиченко та І.Дзюба. Втім,
попри таке солідне літературознавче запліччя, перед нами зовсім не суха наукова
праця. Стиль автора – підкреслено інтелектуальний і водночас легкий, не
переобтяжений маловідомою загалові термінологією. У кожному твердженні, в
кожному акценті бринить емоція («емоційно наснажене раціо» – так колись
схарактеризував Базилевського Іван Дзюба). Незрідка в Базилевському
прокидається полеміст, і цей полеміст не втрачає нагоди пройтися і по вбогих
духом державних очільниках, і по «так званій новій естетиці», по «модерністах ХХІ
століття», вказавши при цьому на їхню духовну неспівмірність із попередниками.

Сподіваймося, що невзабарі антологія «Стріла», «оперившись»
у видавничих стінах як годиться, вийде окремою книжкою. Вона логічно продовжить
серію літературно-філософської есеїстики Володимира Базилевського, розпочату
«Луком Одіссеєвим» (Ярославів Вал, 2005) та «Холодним душем історії»  (Ярославів Вал, 2008). Назва першого з цих
масштабних видань, «Лук Одіссеїв», обіграє давньогрецький сюжет про дивовижну
зброю, підважити й застосувати яку міг лише її законний власник. Сьогодні ж
мені хочеться привітати з новою творчою перемогою Володимира Базилевського,
нашого невтомного Одіссея, який досхочу мандрує думкою у неосяжному океані
української та світової духовної культури, щоразу все-таки вертаючи до своєї
Ітаки – поезії.

 

м. Харків

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!