«…Стою у літа на межі»

260

За поетичним рядком «Ронделів» Миколи Боровка

Ось книжка Миколи Боровка «Ронделі». Прочитавши з неї кілька
віршів – «ронделів», одразу захотів більше довідатися про цю доволі рідкісну в
поезії, як на наш переважно верлібрований час, віршову форму. Бо – соромно
зізнатися – ямби з хореями і анапести з амфібрахіями в університеті вивчали, а
от про ронделі щось не пам’ятаю.

Так от, рондель – це «давньофранцузька віршова форма, яка
набула поширення в новочасних європейських літературах; вірш з тринадцяти
рядків, де обов’язкові римовані повтори з двох наскрізних рим».

Власне, дуже небагато українських поетів писали ронделі.
Звертався до цієї форми Павло Тичина. Із зарубіжних – француз Малларме,
російський поет Ігор Северянін…

І ось – Микола Боровко.

Чи не ризиковано? Адже, скажімо, у верлібрі можна
заховатися; теперішній, затурканий таблоїдним сміттям читач не завжди й
зрозуміє, що насправді за глибокодумним мереживом «складносурядних» фраз часто
криється графоманська пустота, естетична глухота і претензії на оригінальність.
Таке віршування мертвонароджене, приречене… А от рондель – зобов’язує. Тут
заховатися нікуди. Жорстка дисципліна рими і ритму. Наскрізний – з першого до
останнього рядка – мотив. Лаконічність слова, образність думки… Випадковий,
доточений «задля рими» рядок видно одразу, на нього наштовхується око,
спотикається думка. Безперечно, рондель Миколи Боровка – витончений,
відшліфований, органічний. Кожен рядок семантично навантажений, багато
асоціативних вирішень, автор використовує алюзії, чудово володіє «технікою»
підтексту. Він надзвичайно ощадливий зі словом. (Власне, до цього зобов’язує
жанр ронделя, але, певно, не лише).

Вражає палітра: від глибин історії до інтимної лірики.

Так, автор звертається до історичної тематики, вирізьблюючи
з її сторінок якісь зблиски, фрагменти; такі собі навіть не «зоряні часи
людства» (за Цвейгом), а – лиш миттєвості, спалахи-сполохи, що пронизують товщу
часів, висвітлюючи (пронизуючи променем світла сьогодення) той чи той момент
історії. Ось мідійський цар Кіаксар запрошує скіфських вождів на бенкет, щоб,
напоївши, стратити їх – «Мідійський цар Кіаксар поспіша – // Ковші для вин у
накрапах отрути.// Нікого б із вождів не проминути – // І Скіфія – його. Радій,
душа»; ось «варязький конунг роль дограв: // В купців переодягши військо, //
Підступно вдерся в княже місто // І кинув Київ – в шал заграв»; ось «ніч
Вишгорода в зашморзі кона – // Великий князь заслаб і помирає. // Борис в
покорі. Він іще не зна, // Що вигра битву, та двобій програє…».

Історія в тканині поезії Миколи Боровка нерідко вторгається
з минулого в день сьогоднішній; якийсь поодинокий історичний образ чи факт
розтинає століття, щоб замкнути спіраль часу і постати в новітньому світлі, але
в контексті того, що відбулося («забувся Володимира тріумф: // Пасуть хозари,
орють сіверяни, // І стали ми – продувані вітрами // Й відкриті навстіж для
страждань і мук»). Або «вичитуєм: «…Були-жили хозари. // Та зжер їх мор чи мо’
голодний мавр. // Розпродав кров підкуплений корчмар, // А черепи в намиста
пов’язали…» // Зробились душі, як нічні базари». Чи «над Трубежем – небачені
ключі: // Орлани, грифи і банькаті сови // Злетілись кровожерливі на лови, //
Аж поночіє неба височінь».

Тема Трубежа присутня і в інших поезіях Миколи Боровка. І це
невипадково: неширока притока Дніпра з загадково-величною праслов’янською
назвою протікає в краях його малої батьківщини на Київщині.

 

День вижина осоки, мов небіж,

Між них  ковбані –
воєн ближніх тавра.

Високе сонце. Тінь прозора Лаври.

І яблуком – Земля. Бери і їж.

 

Лежить Трубіж – немов двосічний ніж.

 

Пригадаймо в Ліни Костенко:

 

О скільки нам, Боже, ти степу одміряв!

Долини і кручі, – якби навпростець!

Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів…

– Невже я не встигну? Невже це кінець?!

У Бориса Олійника:

 

Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж!

 

…Вчитуюсь у рядки ронделів Миколи Боровка далі, і – камо
грядеші, людино? На якій – на чиїй – землі житимуть діти наші, внуки і
правнуки? Адже «сад зароста отруйними плодами» і «безкриліють пташата у
гнізді», і вже «хрестами пустки забиває дід // Останні вікна родової брами»…
«Печально над Дніпровими горбами»,  –
гірко висновує автор. Печально над Дніпровими горбами – слідом за ним скажемо й
ми, бо щоденна марнота, яка поглинає людину, облуда, що в ній потопаємо, буяння
чортополоху лицемірства, брехні, продажності («рута… рута… // Волі нашої
отрута»), нескінченна гонитва за примарами спопеляють наші душі, обертають у
камінь серця і паралізують мозок. Гріх безпам’ятства мокрим рядном накриває цю
землю, і це населення, і цю країну… Забули про славу прадідів; наплювали в
дідівські криниці; повідверталися від знесилених виснажливим століттям батьків
– і ще сподіваємось, що Господь не бачить цього і не гнівається? («В суботовах
могили люті пси // Ненавистю опричників розрили, // Що їлось – зжерли, що
пеклось – спалили, // А душі запроторили в ясир»). Надіємося, що уникнемо кари;
затуляємо очі, і вуха, і серця наші – чи ж спасемося?.. («То й не орати? Хай
бур’ян росте // І пустирями дичавіють душі? // Як ми, святі, впокорені й
байдужі, // Дання бездумно вицмулим густе»)…

Такий великий неогортанний світ, а в ньому – маленька,
загублена у вихорі енергетичних переплетінь і в нетрях цивілізації людська душа
– ось ще одна тема, котра болить авторові, і котру він досліджує, вгвинчуючись
у глибини власної душі, болісно проживаючи – услід за своїм ліричним героєм –
її тривоги і поневіряння на битих шляхах пізнання. Цей затаєний біль – не
показний, на витрішки, а – щирий, справжній. Так зіграти не можна. Господь
подібні речі «фільтрує», обтинаючи крила і перетворюючи в попіл – якщо вони
бутафорські. Якщо ж прожиті серцем і талановито відтворені в слові – як у
Миколи Боровка – тоді струна не фальшивить, і мелодія чиста. «Що більше платимо,
то важчають борги. // А віруєм – прощенному проститься… // Від правди тінь,
немов далека птиця, – // І клопоти обсіли навкруги». Або ж: «Ти хочеш слави?
Гавкай на царя, // Але щоб він не діставав ногою, // Бо швидко розквитаються з
тобою // І покладуть у безіменний ряд»…

Ще одна тема, котра присутня у поезії автора – тема села –
покинутого, забутого, і селянина, відірваного корінням від землі, котрий так і
не приріс до асфальту, бо то – чуже йому, його природі, його ментальності. І –
«в містах великих вихідцям села // Немає місця навіть для могили. // І родичі,
допоки мають сили, // Жертовно звозять змучені тіла».

У ронделях Миколи Боровка дивним чином поєднується
сокровенність і монумент. Таїна людської душі і фрагменти історії. Мить і
вічність… І відчуваєш – ти поміж ними. Як трава під ногами, як листок
пожовтілий, як птахи в небесах, як хуткоплинний споночілий день… «Просльозилися
очі трави: // Відлітають птахи, відлітають. // Хто лишився? І з ким? Не
питають. // Лиш у помаху: жди і живи»… Вразлива душа лірика гукає-не
догукається – до нас, до небес… До себе?.. «Хтось прокопитить під вікном
кіньми. // І тиша знов – аж далина іскриться. // Лиш тінь у шибі – ти чи, може,
птиця // Росу змахнула нашими крильми… // До всього призвичаюємось ми»…

І ще – мотиви осені. Мотиви прощання з літнім сонцем,
світанками з росами… Прощання, котре водночас не є останнім, а передбачає нову
зустріч, нову, інакше прожиту радість і новий смак пізнання.

 

Стою у літа на межі.

Ще крок – і володіння осені:

Дерева ген блукають лосями,

В політ гуртуються стрижі.

 

І вітру перші м’ятежі,

А тут іще – світанки з росами.

Стою у літа на межі,

Ще крок – і володіння осені.

 

На ласку вітер зубожів –

Погрожує дощами косими.

Усе довкола подоросліло,

Подаленіли рубежі…

Стою у літа на межі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!