"Стою на своїй землі"

214

Віталій ДОНЧИК

Редакція «Української літературної газети» вітає Бориса Олійника зі славним ювілеєм! Щиро бажаємо Вам, Борисе Іллічу, Господнього благословення, невтомності в праці і нових творчих вершин! З роси і води, шановний і неповторний Майстре!

У моєму архіві в одній із тек є примірник «Литературной газеты»  від 8 червня 1986 року. ХІХ  Всесоюзна партійна конференція. Виступ Бориса Олійника, секретаря, як там зазначено,  спілки письменників СРСР і УРСР.
Далі  – цитати, достеменні, до букви.
«А позаяк у нашій республіці гоніння  почалися задовго до 37-го, варто оприлюднити  ще й причини голоду 1933 року, що забрав життя мільйонів українців, назвати також поіменно тих, з чиєї вини сталася ця трагедія (оплески)».
«У цьому плані (порушення національної політики – В.Д.)  однаково сумні і наслідок, і причина.  Наслідок, зокрема на Україні, такий: національна мова опинилася майже на околиці духовної й матеріально-виробничої діяльності народу. Вона постійно якось зникає з діловодства,з державного й партійного обігу. Більше того, в багатьох містах уже не існує шкіл рідною мовою. Майже в усіх вищих навчальних закладах студенти позбавлені можливості навчатися  мовою своїх матерів, не кажучи про дитячі садки.

У цьому питанні не повинно бути різночитань. Треба на державному рівні створити режим найвищого сприяння функціонуванню рідної мови в усіх сферах і на всіх поверхах суспільства, підкріпивши теорію законами, аж до притягнення до відповідальності осіб, які перешкоджають розвитку національної культури. (Оплески)».
І, нарешті, ще одне. «Зверхність і зневага деяких союзних інстанцій, і насамперед Міненерго, до долі України межують не тільки із якось немилосердною жорстокістю, а з образою національної гідності. Я згадую, як, вимагаючи будівництва Чорнобильської АЕС, дехто, насміхаючись над «українським синдромом», поговорював: да это же настолько безопасно, что можно вмонтировать реактор под ложе новобрачных.
Ми не принизимося до того, щоб рекомендувати пересмішникам ставити свої ліжка побіля четвертого реактора. Але ми вправі зажадати притягнути до персональної відповідальності проектувальників, які припустилися найгрубіших прорахунків у виборі майданчиків для АЕС на Україні». І далі промовець критикує проекти Рівненської АЕС на карстових землях, Кримської АЕС на тектонічних розламах. «А історія з Чигиринською АЕС, будівництво якої під тиском громадськості обіцяли припинити, але йдуть чутки, що будують?».
І рішуча вимога (знову ж таки під оплески): «взяти під громадський контроль цей розгул і вгамувати заїжджих проектантів, що розгулюють по Україні та інших республіках у стилі плантаторів, не рахуючись ні з інтересами, ні навіть з самим життям аборигенів».
У тій схвильованій і сміливій промові було ще багато що висловлено – різкого й гіркого: пропозиція опублікувати «Білу книгу» про чорні часи і чорні справи; вимога розвінчувати не лише Сталіна, а й поіменно всіх, хто оточував його, здійснював акти беззаконня, усунути нерівноправність комуністів і безпартійних у просуванні по «ієрархічній драбині»; долати потворні явища, коли стає практикою домагатися партквитка, як «хлібної карточки», і чимало іншого.
Наголошу ще й ще раз: це було сказано 1986 р., на другому році «перебудови», про це українські письменники вже почали говорити більш чи менш голосно на своїх зібраннях, але це було сказано – тобто заявлено про біди й болі українців – уперше і з найвищої в Союзі трибуни, розтиражовано в численній пресі, цей виступ став громовим мужнім вчинком українського поета Бориса Олійника.
Уже добре відомий на той час улюблений поет здобуває щонайширше визнання і передусім – як великий і справжній патріот України, виповідач наших дум, захисник поневажених прав українців, поборник правди й совісті.
Високі означення, але було саме так.
Були й подальші, не менш промовисті й резонансні виступи; і в них ті ж долевизначальні для нас теми: напріч замовчуваний штучний голодомор 1932-1933 рр., витіснення української мови і взагалі «нігілістичне ставлення до свого рідного», «безнаціональний інтернаціоналізм», відновлення і повернення забороненого художнього спадку, адже «коли не 4/5, то вже достеменно 2/3 української літератури було або розстріляно, або загнано в сталінські табори»; знову й знову Чорнобиль, перетворення України в зону екологічного лиха. За всім цим – невідступний наголос на назрілості «болісного, та все ж перспективного шляху самоочищення» системи.
І ще одна найболючіша, вистраждана Борисом Олійником тема, яка не полишала його ніколи, ні в громадській діяльності, ні в поетичній творчості, – українське село, колиска нашої нації. «…Водночас запитую себе: а що, коли б… застрайкувало… село? Село, яке втопає в непролазній багнюці та гної, взуте, з огляду дикого бездоріжжя, майже цілорічно в гумові чоботи, незалежно від статі? Село, що в значній своїй частині не має медпунктів, не кажучи вже про пологові будинки? Село, позбавлене елементарних благ цивілізації…?» Почитайте виступ поета на сесії Верховної Ради СРСР (1990, березень), звідки я навів цитату, – в ньому гнівно осуджуються з одного боку багатолітні слізливі обіцянки «повернути борг» селу, з другого – «своєрідний расизм», що передбачає наявність «вищої» і «нижчої» породи – новітнього панства і кріпаків, роль яких випала селянам у «соціалістичному» селі; тут же і конкретні пропозиції щодо закону про землю, наближення колгоспної пенсії до робітничої, інші проблеми соціальної нерівності, яка нагромаджувалася десятиліттями.
Що показово і принципово? Критичні трибунні громи й блискавки Б.Олійника завше оберталися суто діловими ініціативами й депутатськими запитами (від спорудження пам’ятників жертвам голодомору 33-го і репресій 37-го, питання меморіалу в Биківні, створення партії чи Спілки хліборобів і до ситуації з новозапочаткованими театрами-студіями, з двох десятків яких лише одна була українською). Твердо залишаючись на справді демократичних, гуманістичних і патріотичних позиціях, поет робив усе, щоб оті проголошувані пропозиції й ініціативи реалізовувалися, домагався їх утілення, що засвідчувала, зокрема, його багатолітня і багатоплідна діяльность на посаді голови Українського фонду культури.
Так (чую опонентів), були в Бориса Олійника й виступи та ініціативи іншого характеру, інші наголоси й акценти. Ті, які багато хто з його друзів і прихильників не зрозумів, не сприйняв.
Сьогодні, з відстані літ, з погляду суто психологічного, можу дещо (не все) зрозуміти. Один із мотивів Бориса – давня, в різних поезіях продекларована зневага до різних відступників, перекинчиків, тимчасовців. У різких «перескоках» декого з літературних побратимів від уславлення Леніна, партії, Союзу РСР до «безапеляційного» їх викриття («Пієте натхненно «Ще не вмерла…», Як учора – «Інтернаціонал»), він побачив не рішучий світоглядний злам, внутрішньо підготовлений раніше, не духовне й душевне прозріння (масовий вихід із КПРС, до речі, був спричинений саме цим), а брак справжніх, пережитих переконань – «коммутантство», за його визначенням, конформізм на новий лад, пристосуванство (і це теж, правди ніде діти, мало місце, і не тільки у літературно-мистецьких шерегах).
Та головне, Б.Олійник – справжній глибокий народник (рішуче відкидаю нав’язувану шістдесятникам деякими речниками «укрсучліту» зверхню наличку «неонародники»), соціальний поет, перед внутрішнім зором якого, підлітка війни, повсякчас поставали, як він зізнавався, безкрає поле й на ньому вивернуті якісь глиби – «а то ж не глиби, а сірі куфайки наших жінок, матерів, сестер, дружин…, зігнутих у тяжкій праці, які віддавали дочасно згаслу красу й останні сили, рятуючи країну й світ від загибелі. Жінки-трудівниці, українське село, хлібороби, український народ – це справді завжди перед внутрішнім зором поета. Соціалізм з його пропагованим гаслом соціальної рівності все ще вводив усіх в оману, що він «очиститься» і стане справжнім, а назріваюча «ринкова економіка» і лад, який мав наступити, насторожували поета; він, здається, вже тоді бачив те зяюче провалля між рівнем життя багатіїв-олігархів і любленого ним, рідного трудового люду, і всіляко цьому опирався.
Та хоч би як, у «Відкритому листі Борисові Олійнику» від жінок України (51 підпис, серед них О.Коваленко, Н.Крюкова, Д.Петриненко та ін.), який мені, головному редакторові «Слова і Часу», аж ніяк не замовлено, занесли для опублікування, були, крім різких і скрушних, і такі слова: «Спасибі Вам за такий пречистий образ жінки. Спасибі за «Берег вічності», за Шевченка, за маестро з «Лебединої пісні»…»
Спасибі за прекрасну поезію! Ось воно, альфа і омега, ось де все й понад усе. У Б. Олійника вона чиста і прозора, проста й по-народному мудра, зі зблисками живої, неробленої, природної іронії. Вона дружить з його ідейними переконаннями, але й не підкорена ними.
Гортаю вибране Бориса з таким принциповим і ключовим для нього заголовком «Основи» (2005). Відібрані вірші з перших збірок – «Б’ють у криці ковалі» (1962), «Вибір» (1965), «Коло» (1968), і далі – «Відлуння» (1970), «На лінії тиші» (1972), «Рух» (1973), «Гора» (1975), «Істина» (1976), «Заклинання вогню» (1978), «У дзеркалі слова» (1981)… до творів найновіших. У кожної своя вимовна назва, свій визначальний настрій, своя, тобто Олійникова, вітальність і сокровенна суть. Дуже промовисто й те, які саме вірші відібрав поет із своїх за понад півстоліття народжених книжок.
Повіяло незабутніми шістдесятими: близькі, полюблені нами образи, відомі афоризми, які ми цитували… «Я тим уже боржник, що українець зроду…», «У поета гроші завелись…», «Був чоловік… І – нема…», «Ат, нехай собі тішаться…». Чи отой несвідомий круглоголовий глобус («Дискусія з глобусом»), на якому чомусь немає рідної Зачепилівки, і якого, навантаженого океанами і хребтами, «містами мільйонними», не цікавлять «дрібниці» («А хіба це дрібниця, коли Моя мати побожно надвечір Дістає з голубої печі Повновидий, як місяць, хліб…»). Чи химерний бароковий лист до матері про скажений і шалений ХХ вік («…акції, нації, ескалацію, дезінформацію, інсценізацію… т. ін. і т. ін.) із таким зворушливим безпосереднім фіналом:
Нарешті – Зачепилівка,
Вийшов на Бабенковій. І одразу:
– Синочку!!!
Мати.
Баби.
(Діди повмирали).
Тітки.
Дядьки.
Родичі…
………………….
Стою на своїй землі.
 
Отаке ж відчуття, до фізично реального, переживаєш, коли входиш у поетичний світ Б.Олійника, який ні з чиїм іншим не порівнюється, а, крім того, відразу ж стає твоїм. Сільські дядьки (як, наприклад, дядько Яків, скромний ветеран-матрос, несхитний у своїй трудовій гідності, наскрізь моральний самим своїм життєіснуванням («бо у дядьке серце – добре й тихе, і душа багата, як земля …»), тітки, жінки в щоденній праці («від зорі до зорі: то сапа, то жнива-обмолоти» ), хлібороби, сіячі, їздові й трактористи, вчителі (у поета є кілька надзвичайних взірців, присвячених цій значущій професії), а так само і люди міста, – всі вони тут не просто названі, опоетизовані, вони тут реальні й зримі, живуть і діють, кажуть своє ваговите слово (багатогеройні вірші Б.Олійника рясніють їхніми колоритними репліками, тож його поезія наскрізь діалогічна). Це не об’єкти поетових захоплень чи зітхань, це рівня і рідня, його і наша це, як хтось би сказав, суб’єкти історії, надзвичайно живі й колоритні.
Внаслідку – відкривається ота загальна атмосфера, відтворити яку до снаги, мабуть, єдиному Б.Олійнику, атмосфера особливої моральності, правічної духовності, високої міри й відліку, в якій почуваєшся затишно й надійно. Українське село виступає для поета не просто рідною до щему країною дитинства, джерелом його найглибинніших уявлень про добро і зло, а й могутньою історично-духовною основою нації, її захисником і оборонцем (мільйони українців, побратимів дядька Якова, полягли на дорогах війни, їхні «прості бавовняні картузики у сінях прицвяховані висять»), і годувальником («воно до світу встало й почало викохувати й годувати планету»).
Поезія згущує часи і простір, у Б.Олійника між найглобальнішим, планетарним і конкретним, земним, українським («зачепилівським!») немає кордонів, художнє мислення, несподівані парадоксальні метафори органічно чи, сказати б, по-панібратськи, поєднують найвищі філософські матерії і буденну людську реальність, наближають, докалізують всесвітність; національне й загальнолюдське тут випливають одне з одного і взаємно помножують.
Серед сакральних цінностей, на які взоровані найсердечніші мотивно-чуттєві, ліричні відліки поета, – Мати. Не мною помічено: численні вірші Б.Олійника, присвячені матері, чи просто ті, в яких з’являється її образ, – найтремтливіші, найпроникливіші, це не просто мотив чи один із образів, це – невіддільна, незамінна частина усього творчого духовного простору поета. Досить згадати його цикл «Сива ластівка», «Пісню про матір» («Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, – Лишайтесь, матусю, Навіки лишайтесь. Не йдіть» – один із пронизливих рядків, хоча тут кожен рядок доглибно проймає нас). Поряд з олійниковим образом українського села, святим і сокровенним образом Матері – і ключовий для поета національно значущий багатомісткий образ хліба («Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так… коли маємо хліб на столі»). Мати і хліб – завжди в нерозривній сполуці, як хліб і хлібороби, «найіменитіші аристократи труда» (Що це – сонце серед ночі?! – Матері виймають хліб»).
Багато що тільки з означених тут тем і проблем напрошуються для розгорнутого дослідження про особливий, неповторний материк Бориса Олійника в такій багатоликій українській поезії, його власну, вперту і осібну, позицію і суто народний дух цієї позиції. Але мушу скорочуватися. Тож ще дві-три тези.
Часто йдеться про діалогічність, проблемність, полемічність, інтелектуально-іронічний струмінь, драматизм, сюжетність, іноді навіть «прозовість» цієї поезії. Але який незбагненний чуттєвий ліризм явлено в багатьох його творах! Це яскраво засвідчують пісні. Вже згадував його пісню про матір. А «Заболю, затужу, заридаю…» («Мелодія»), а «Мати сіяла сон під моїм під вікном»… А скільки віршів уже своїми першими рядками так і просяться в пісню: «Золоті мої надії, золоті мої сади»…», «О дивна ніч, о дика ніч жаги…», «Зажурились голуби на дощ…». А ще, наприклад, «Прощальний вальс», «Колискова новонародженому киянинові»…
Вибране «Основи» розкриває Б.Олійника, здавалось би, здебільш полемічного, реалістичного, іронічного, водночас і як автора глибокої й ніжної любовної лірики – знову ж таки особливої, олійниківської, – з усотаним духом народних пісень, чистої і цнотливої, «дон-кіхотівської», з тамованою, але надзвичайно сильною пристрастю. Згадаймо добре знане «Був я вітром, був я лютим, був я нордом…», або – відчайдушну, розкрилену «Парубоцьку баладу» («Я летів красивим чортом…», та чимало інших взірців, тонких і ніжних, сповнених найвищих почуттів – і з ранніх збірок, і з лірики пізнішої, впереваж сумовитої, ностальгійної («Очі», «Романтичне інтермеццо», «О, жовтий квіт мелодії розстань…», «Я проходжу… Ти проходиш…», «Над Полтавою – літо бабине…», «Вальс», «Аж стогнуть голуби…», «Стара пісня на новий мотив» – численний ряд, широке розмаїття натхненної лірики любові – до коханої, до рідної природи, до України.
Борис ніколи й ні в чому не приховував і не остерігався власної незалежної, хоч би якою «невнормованою» вона була, позиції – у своїх публічних виступах з високих і нижчих трибун, у своїх поезіях і поемах (їх у нього поважний і глибокозмістовний ряд, що потребує окремої мови). Він постійно у часі, ніколи не замкнутий і не відсторонений. І – як справжній поет, – над часом, над його стриножувальними актуаліями. Заявлені в молодості поетичні й громадянські принципи: від неприйняття порад обережних, – мовляв, міг би покаятися Джордано і жив би спокійно (тоді «хіба б що не було Джордано Бруно»), від переконання, що наймерзенніша в світі психологія – психологія раба («коб не було рабів, цікаво, чи з’явилися б тирани?»), і до найважливішої, найвизначальнішої для поета віри в нероздвоєність внутрішніх переконань.
 
Суть не по листю, по кореню мітку веде.
Знай:
Не сховатись.
Можна – від когось. Від себе ж – ніколи й ніде, –
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!