«Сторозтерзані» або Загублені в культурах

166

 

Зеді Сміт. Білі
Зуби /

Пер. з англ. Н.
Куликової, Р.Семківа. ?

К.: Смолоскип,
2009.

Літературний процес наснажується новими
ідейно-формальними структурами не тільки через власний художній досвід.
Переклад важить не менше, оскільки текст націоналізується, у нашому випадку ?
українізується. Саме переклад стає дедалі чутливішим на виклики сучасної
різнонаціональної літератури. Орхан Памук, Чак Палаґнюк, Зеді Сміт та багато
інших ? імена, які внаслідок перекладу увійшли до українського літературного
активу. Їхні твори читають, текстам дають оцінки, отже, процес іде. Подібну
активізацію перекладу неможливо не привітати. Звісно, за сприяння державної
політики можна було би вийти на ширші сучасні контексти, але поки що є так…

Роман Зеді Сміт
«Білі зуби» нещодавно став предметом обговорення у львівській кав’ярні
«Кабінет». Модераторами проекту були Віктор Неборак та Ігор Котик. Розмова мене
зацікавила і я, довірившись їхнім смакам, узяв книгу до рук. Зеді Сміт ?
британська письменниця, яка у досить молодому віці (25 років) написала роман і
відразу «встрибнула» у письменницьку еліту. Переклад виконали Нана Куликова та
Ростислав Семків. Щодо мови перекладу, то імпонує, що перекладачі змогли уникнути
нецензурної лексики і це, порівняно з перекладом Стронґовського «Бійцівський
клуб» Чака Палаґнюка, позитив, оскільки зображення «життя до останнього дна»
часто зумовлює певні мовні особливості, які не всім імпонують, а найбільше ?
консервативній академічній високочолій спільноті, а це призводить до того, що
твір довший час стоїть в карантині до повної морально-етичної перевірки.

Роман «Білі зуби»
ідеально надавався би до постколоніальних студій: «Коли зустрічаються один
сильний і один слабкий чоловік, сапере Джонсе, то це вже колонія». Тут проблема
«іншого» гойдається на поверхні, її сигнали неможливо не помітити ? вона
вирізняється настільки контрастно, як і білі зуби у темношкірої людини. Даруйте
за подібне порівняння. Це досить промовисте маркування природного походження,
яке завжди вражає людину зі світлим кольором шкіри. Твір зіткано з проблеми
співбуття національно різних людей ? такий собі мультикультуральний мікс, де
все в режимі хаосу накладається одне на одне ? релігія, спосіб життя, наркотики,
секс, війна… Велике місто на повну діафрагму дихає різнокультурними
фрагментами. Ця дисперсивна атмосфера, в якій розчиняється практично будь-яке
тверде тіло, найбільш небезпечна тому, що носії того чи іншого культурного
капіталу самі не зауважують, як він перетворюється на фрагмент, «на поверхню
без глибини» (Мераб Мамардашвілі), цінність стає вартісною внаслідок її
ринкової ціни. Подібні речі прогасловував ще Володимир Винниченко в п’єсі
«Базар» ? «все має ціну» і ось ця ситуація як ілюстрований життям приклад п’єси
тотально виникла тепер. Напевно, не аж настільки тематично чужою є книжка Зеді
Сміт для українця, який мешкає в місті. Але є кілька але…

Центральними
героями роману є англієць Арчібальд та бенгалець Самад Ікбол, навколо них їхні
жінки, діти, які в сюжеті також стають іноді центральними, стимулюючи своїм
образом певні міркування читачів. Зупинюсь на декількох. Двоє згаданих
персонажів є ветеранами війни у питомо більшій частині твору, але вони є також
і її учасниками. Коли читав блок роману про 1945 рік (закінчення війни), у мене
виникло кілька міркувальних спротивів. Наприклад, коли поламався танк, і вони
пішли «промочити горло», за їхньої відсутності були вбиті члени команди.
Використовуючи нагороди загиблих, а саме вимінюючи їх на рибу, каву та інші
речі, Арчі та Самад розмірковують про відмінність двох культур на прикладі: чи
може англієць повністю задовольнити жінку. Тема напевно цікава, але не в
подібній ситуації. Що можна сказати про воїна, який міняє ордени загиблого на
рибу чи мило? Ще один момент ? у Самада функціонує тільки ліва рука, а праве
зап’ястя абсолютно випадково відстрілив у окопі свій. З подібних безглуздостей
складається практично вся романна подієвість. За цими роздрібненими частинками
втрачається цілісне розуміння життя, зникає власне сама життєва перспектива. Не
хочу вдаватись в академізми, але аксіологія як така не зможе знайти в цьому
романі щось, що можна було би виокремити і дослідити. Можна тут говорити про
абсолютну відсутність ціннісних позицій. Найкраще про роман ? слова з самого
роману: «Арчі ніколи не був затятим читачем і йому до рук не втрапили всі ті
жахливі книги, покликані наповнити свідомість хлопчаків безглуздими у своєму
героїзмі постатями ? на життєвому шляху Арчі не з’являлися ні лісові
розбійники, ні одноокі пірати, ні безстрашні повстанці» . Слова ці могли би
стати візиткою роману «Білі зуби». Можу навести ще одну стильову родзинку
твору: «Самад підчіпляв дітей, як підчіпляють інфекційні хвороби» . Можливо,
комусь сподобається подібне порівняння, але вислів «Стиль ? це людина» ?
актуальності своєї не втратив. Можливо, поділивши на фрагменти цей текст, його
краще було би видавати як оповідання, оскільки в сукупності всі ці повістки не
творять монолітного епічного полотна.

Звісно, кожен
мусить обирати собі книгу за власним смаком. Мені роман Зеді Сміт дещо нагадує
«БЖД» Сашка Ушкалова ? абсолютна сюжетна абсурдність, в якій ригня,
випорожнення на найбільшій площі в Європі, куріння маріхуани є головними
способами життя персонажа. Не хочу виглядати ригористичним, але за цим всім
зникає важливість тексту, його глибина. Твір у такому випадку перетворюється на
лінійно виставлені фрагменти, позбавлені відчуття цілісності буттєвої
структури. Коли читаєш роман Зеді Сміт, складається враження, ніби переглядаєш
неякісні youтubівські уривки, які дають лише поверхові враження від того чи
іншого явища. Відбувається така собі гра поверхнями, що знаменує собою post,
який тотально уникає внутрішньої сторони образу.

Проблема релігії
в романі «Білі зуби» ? це тема, якій варто присвятити окрему розмову. Але як на
мене, центром ідеї змалювання релігії тут є якраз її відсутність чи, якщо
хочете, за Бодріяром, «відсутність присутності». Це чітко оприявнює персонаж
Самат; не можна не згадати тут і Клару. Для того, щоб інтерпретувати, потрібно
спочатку домовитись про цінності. На матеріалі цього роману використати
подібний методологічний хід досить складно, оскільки роман насичений не
структурами певних культур, а залишками цих культур, до того ж добре
перемішаними. Твір цей, вибачте за тавтологію, в своїй основі є антиосновним.

Роман цей
засвідчує, що глобалізацію не можна прийняти або не прийняти, обрати чи
відмовитись, її можливо тільки засвоїти. І цей тон книжки заводить в принципі у
певну апорію. А що далі? Яка перспектива існування націй? Але чому говорю
певна? Бо простір залишено. Зараз маленький відступ. У центрі Львова, який
відомий своєю національною наснаженістю, є кафедральний католицький костел,
відправи в якому йдуть польською мовою, навпроти нього мешкає мій давній друг,
чеченець Аслан (контужений на війні, виїхав з Чечні), вікна його кухні виходять
на цей костел, який, у свою чергу, стоїть на вулиці Галицькій, на яку часто
виходить хлопець у шкірянці віком 23-26 років «лабати» на гітарі, співаючи
приблизно таке: «Нахрена нам перестройка // Все останемся на помойке». І попри
всю цю національну багатоманітність, тут чомусь важко загубитися… Не впевнений,
що книжка Зеді Сміт потрібна українському читачеві. Для академічної
об’єктивності, знання широти процесу ? так, але масовий читач, прийшовши
втомлений з офісу, де надривав очі перед комп’ютером, роблячи якусь нудну
роботу, навряд чи схоче продовжити все це вдома. А загалом те, що з’явились ці
рядки ? випадковість, бо я особисто ледь не вмер від нудьги, читаючи цей роман.

 

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!