Михайло Сидоржевський. “Сто років української революції”

731

Стаття, яку нині пропоную до уваги читачів, написана (але не опублікована) чотири роки тому, в січні 2018 року, коли українська реальність була іншою: ніхто ще навіть у стані найглибшої маячні не міг уявити катастрофічного «феномену Голобородька», а зловісні контури повномасштабної війни з Росією — споконвічним, екзистенційним ворогом України — здавалися ще не настільки реальними.

Парадокс історії в тому, що переважна більшість загроз для України залишаються незмінними: як у 1918, так і в 2018 і в 2022 роках…

Проте, незважаючи на існуючі загрози, нині ми безперечно стали сильнішими.

22 січня 2022 року.

 

Знаючи минуле, легше орієнтуватися в сьогоденні і прогнозувати майбутнє. І, можливо, знання історії хоч трохи дозволяє сучасникам уникати помилок за схожих обставин – адже перед очима досвід з попередніх часів. Хоча, на превеликий жаль, здається, що на прикладі українського буття остання теза виглядає непереконливою…

Наскільки ми знаємо свою історію? Чи знаємо ми свою історію? А чи спроможні лиш у ліпшому разі вигукувати «Слава Україні! Героям слава!» — і нам цього достатньо, аби вважатися патріотом? Вважати себе патріотом?..

Нині відзначили сторіччя української революції. Тяжкого сторіччя, вщерть заповненого кров’ю, стражданнями, людськими трагедіями і драматичними випробуваннями для нас, українців. Почавшись із велелюдного, забарвленого у синьо-жовті кольори мітингового шаленства весни 1917-го і здолавши важке коло завдовжки сто років, українська революція перейшла дорогою бездержавності і опинилася перед новими викликами уже часів новітніх, модерних.

Знову, як і сто років тому, ми зійшлися в кривавому герці з нашим споконвічним і найлютішим ворогом.  Знову, як і сто років тому, тьма йде зі сходу, і саме українська земля стала полем протистояння цивілізацій. І знову, як і сто років тому, наслідки цього протистояння визначатимуть майбутнє Європи на багато десятиліть. І знову Європа, як і тоді — різна, при цьому деякі наші найближчі сусіди, забувши уроки історії, пихато і сито повчають нас, українців, за якими законами нам жити, і ллють воду на млин ненаситного і підступного ворога…

А що ж ми?

Наскільки адекватно реагуємо ми на виклики сьогодення?

Куди ведуть нас новітні поводирі?

І чи не забагато аналогій і перегуку часів?

Чому ефект злощасних граблів у наших умовах спрацьовує так часто: купуємося на безплатну дрібну гречку (воістину: гречкосії) від крикливих демагогів і баламутів, а потім ту гречку тяжко, нерідко криваво, вихаркуємо, і платимо в десятикратному розмірі.

Платимо – як нині — окупованими українськими землями і життями кращих з-поміж нас. 

Традиційно чухаємо потилиці, не менш традиційно чубимось і – звичайно ж – невтомно шукаємо винуватців нашої перманентної ганьби.

Тим часом пружина часу стикається щодалі дужче, змушуючи нас уже тепер визначатися з неминучим і остаточним цивілізаційним вибором. Столітній досвід української революції підказує, що ціна можливої помилки цього разу буде надто важкою і трагічною для держави і нації. Відтак у стократ зростає і ціна суспільного прозріння, що його ми так тяжко і драматично осягаємо, рухаючись навпомацки в каламуті неспокійного і бурхливого сьогодення.

 

У СІЧНІ 2018 РОКУ широкий резонанс у соціальних мережах викликав пост молодого історика Володимира В’ятровича про «симпатичні, вишукані та респектабельні щупальці «русского мира» — Цоя і Висоцького. Вереску було багато, хоча насправді історик лише означив надзвичайно серйозну проблему, яка, вочевидь, рано чи пізно вимагатиме від нас вирішення.

Йдеться про наше ставлення до культурного спадку радянської імперії.

Загалом до всього – від україноненависницьких, так би мовити, артефактів, до нейтральних чи навіть проукраїнських, але за походженням – чужих, імперських.

Умовно кажучи, якщо Цой і Висоцький залишаються для нас, українців, «своїми», значить, ми досі живемо не в суверенній європейській державі, а в, скажімо так, незалежному уламкові радянської імперії. Такий собі фрагмент імперії, котрий відділився від метрополії, однак при цьому забрав із собою, зберіг її міфи і символи. Зауважмо: доки ці міфи і символи для нас із Росією залишаються спільними, доти ми будемо сіамськими близнюками, хоч як би ми намагалися дистанціюватися від Москви. І доти ми будемо вразливими для агресивного сусіда.

На жаль, мало хто в суспільстві, навіть з-поміж «свідомих українців», розуміє загрозу збереження статусу «уламка імперії». Адже Цой і Висоцький – це троянські коні Москви. За певних умов латентні носії імперського вірусу можуть стати тією критичною масою, яка призведе до катастрофічних для України наслідків.

До уваги «політично виважених» «націонал-демократів» і нібито проєвропейськи налаштованих «общєдємократов»: не кажу про відмову від умовних Цоя і Висоцького. Тим більше про якісь заборони. Адже, як відомо, не завжди застосування сили призводить до бажаних результатів. Іноді якраз навпаки.

Від констатації цього факту, віднесення до категорії «чужих» наше ставлення до Цоя і Висоцького, думаю, не зміниться. Їх не стануть менше слухати ті, кому подобаються їхні пісні. Кажу про чітку ідентифікацію на «своїх» і «чужих» (які теж, зрозуміло, залишаться в культурі, але лише як представники чужої нам, українцям, імперської культури).

Правильна державна політика в цьому напрямку може призвести до вражаючих результатів.

На жаль, за всіх українських влад, включаючи нинішню, ніхто навіть не означив проблеми відмови від імперського культурного спадку.

Відтак корінь всіх наших бід (війна, мільйони переселенців, десятки тисяч вбитих і поранених, втрата територій і постійні територіальні претензії сусідів, незрозумілі перспективи, тотальна корупція, гнітюча бідність переважної частини українців) – у тому, що ми досі залишаємося уламком радянської імперії.

Біда в тім, що наразі ні у владі, ні в суспільстві не існує запиту на зміну цього статусу…

 

ОБЛУДНЕ ЗАГРАВАННЯ з пролетарсько-селянськими «низами» суспільства, аматорське, популістське прагнення (в лозунгах, на словах, з трибуни) до загальної рівності в 1917 – 1918 роках виявилися дорогою в червоне криваве пекло. Соціалістичні гасла віддаляли нас від завдань національного визволення і вели в пастку: до необхідності «класової боротьби», відтак до союзу з російськими «пригнобленими» і спільної боротьби з «експлуататорами». Не одна українська партія початку ХХ століття, яка починала з націоналістичних програм, була поглинута цією отруйною соціалістичною фразеологією, допустивши до свого керма поборників соціальної справедливості.

Ось що відбувається, коли до влади приходять демагоги і баламути.

При цьому нагадаю про згубний вплив Драгоманова з його «федеративними» ідеями, з його прихильністю до російського соціалізму і «братства народів».

Лютнева 1917-го року революція в Петрограді, котра звалила царський трон, а потім призвела до більшовицького перевороту, була розпочата, як відомо з історії, за активної участі солдатів чотирьох українських полків – Волинського, Семенівського, Єгерського та Ізмайлівського. Вони відмовились стріляти в учасників мітингів, викликаних нестачею продовольства.

Весною – на початку літа 1917 року був надзвичайно сприятливий момент для постання України як незалежної держави. Унікальний момент.

По-перше, нові власті в Москві і Петербурзі були ще далекі від українських проблем.

По-друге, в армії перебувало понад півтора мільйона озброєних і досвідчених вояків-українців.

По-третє, був надзвичайно великий ентузіазм мас.

Чому ж сто років тому ми не скористалися шансом стати вільними і будувати незалежну українську державу? Хто винуватець того, що Україна на довгі роки опинилася в кривавому більшовицькому ярмі, заплативши надто дорогу ціну за соціалістичні марення своїх тимчасових вождів?

Винниченко вважав ідеалом для України, оскільки революція знищила царизм, «федерацію російської республіки». Українські соціалісти вважали, що ідея самостійності принесе користь лише імперіалізмові, відтак майбутнє України вбачали винятково у складі «Російської федерації».

На весну 1917 року українське політичне середовище було розділене, умовно кажучи, на два табори – самостійників-націоналістів, які прагнули вільної, самостійної України, і соціалістів-інтернаціоналістів, котрі національне питання вважали неіснуючим і шкідливим.

Варто зазначити, що серед української інтелігенції тоді модними якраз були соціалістичні гасла, які експлуатували такі виграшні теми як свобода, рівність, братерство, усунення експлуатації робітничого класу і селянства.

Соціалісти-інтернаціоналісти ідейно близькими для себе вважали московські соціалістичні організації: не було в них протиріч і з російськими чорносотенцями, формально забороненими в Росії після лютого 1917 року. Знаходили спільну мову українські соціалісти-інтернаціоналісти і з єврейськими організаціями.

Здавалося б, дивно? Особливо зважаючи на антисемітизм і антимарксизм чорносотенців. Чомусь такі, здавалося б, полярні, ворожі середовища, коли доходило до  «українського національного питання», фактично виступали в унісон. Для всіх них українські самостійники-націоналісти були ворогами.

Вам це нічого не нагадує? Через сто років?

Думаю, тут варто назвати, які ж тодішні українські партії складали соціалістичне крило. Їх було всього дві. Це есдеки — Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія (УСДРП). (Її лідерами зокрема були Володимир Винниченко, Симон Петлюра, М.Порш, Ісаак Мазепа, Андрій Лівицький, Левко Чикаленко). А також Партія Українських Соціалістів-Революціонерів (есерів), до якої після лютневої революції наблизився Михайло Грушевський.

Цікаво буде нагадати про програмові засади цих обох партій.

Так от, УСДРП стояла на платформі марксистської ідеології, здобуття для України автономії у складі федеративної Росії і виступала за конфіскацію великих площ земельної власності.

Есери, в свою чергу, були ідеологічно споріднені з російською партією соціалістів-революціонерів, виступали за територіальну автономію України у складі федеративної Росії і націоналізацію землі.

Ось саме ці дві соціалістичні партії і захопили владу в Україні навесні 1917 року, коли в Петрограді впав царський режим і Росія на якийсь час, до приходу більшовиків, була значною мірою дезорієнтована і ослаблена.

Риторичне запитання: чи могли політичні партії з зазначеними програмовими засадами забезпечити утворення незалежної української держави?

Вони навіть не збиралися цього робити, і драматичний перебіг подій 1917 – 1918 років це красномовно підтвердив.

А що ж самостійники-націоналісти?

Їх представляли заснована 1902-го року Миколою Міхновським і значно ослаблена до 1917 року Українська Народна Партія (УНП) та, по суті, маргінальна організація Братство Самостійників.

УНП об’єднала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення національної держави. Основні програмні засади цієї партії були викладені у знаменитій праці М. Міхновського «Самостійна Україна» (1900).

Чому у самостійників-націоналістів не було реальних шансів узяти під свій контроль владу в Україні і домогтися висунутого Міхновським гасла «Самостійна соборна Українська Держава від Сяну до Дону»?

В ідеї проголошення «Самостійної соборної Української Держави від Сяну до Дону» було багато ворогів, а прихильники цієї ідеї, в свою чергу, не були монолітними і рішучими. Крім того, вони не мали підтримки більшості українського народу, не підготовленого і не готового до ідеї самостійної держави, хоча весною і на початку літа 1917 року, за вмілої тактики і стратегії, ситуацію, певно, можна було переламати. Натомість соціалісти, облудно «вішаючи локшину» на вуха змученого кількарічною війною солдатського середовища, а також обіцяючи соціальну справедливість масі селянства і пролетаріату, мали більшу підтримку серед українського народу.

Чомусь ефект злощасних граблів у наших умовах спрацьовує дуже часто: купуємося на безплатну дрібну гречку (воістину: гречкосії) від демагогів і баламутів, а потім ту гречку тяжко, нерідко криваво, вихаркуємо, і платимо в десятикратному розмірі.

 

УПРОДОВЖ ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ СВОГО ІСНУВАННЯ Україна була як держава-каліка, держава як потенційна жертва для хижаків, один із яких – північно-східний – хижак із числа найнебезпечніших, найагресивніших на планеті, загроза для сучасної цивілізації. Уся його історія – це кров, завоювання, загарбання, підкорення, знищення, а тепер ще й «зачистки» і гібридні війни. Уся його політика – не мирне співіснування на планеті поруч з іншими націями і державами, а – намагання домінувати над іншими. Не рахуючись з жертвами – ні чужими, ні своїми. «Бабы ишшо нарожают».

А ми безпечно, ніби страуси, ховали голову в пісок, сподіваючись, що «якось воно буде».

Наша хата виявилась аж ніяк не скраю, а навпаки – наш хутір опинився в фокусі уваги сильних світу цього. Україна стала одним із вузлових місць на планеті, де формуються геополітичні виклики для людства. Залишаючись при цьому, за великим рахунком, хутором – якщо брати до уваги готовність влади як умовної політичної еліти, та й, зрештою, готовність суспільства делегувати владі повноваження адекватно відповідати на виклики, що їх створює динамічний час. Фактично, Україна на геополітичній шахівниці залишається об’єктом, зазнаючи впливів і агресії, в тій чи іншій формі, зовні, в кращому разі лише відповідаючи на ці виклики (далеко не завжди успішно), однак не нав’язуючи, не диктуючи своїх умов.

Вочевидь, це ягідки від посіяного Кулішем, Драгомановим і обробленого їхніми ідейними послідовниками Грушевським, Петлюрою і Винниченком зерна назадницької ідеології «ми нікого не чіпаємо, і нас ніхто не зачепить». Ми собі тихенько будемо сопіти в дві дірки і свою нивку орати й гречку сіяти – і сусіди нас полюблять за миролюбність і покору.

А ще – це результат довготривалої селекції, за якої практично всі владні крісла і табуретки в країні осідлали сірі і невиразні статисти, а ще меткі язикаті пронири і злодії.

Не вдасться нам відсидітися на хуторі.

Війни за виживання на планеті будуть щодалі агресивнішими і нещаднішими.

Україна з її зручним географічним положенням, з її унікальними родючими грунтами – ласий шматок для агресора.

Градус конфліктності у світі піднімається. Світ не добрішає, а навпаки, стає злішим, агресивнішим, непримиреннішим до «чужих», опонентів і ворогів.

 

ЩО МИ НАСПРАВДІ БУДУЄМО НИНІ? Як означити устрій, що є в нас? Якась дивна суміш із псевдо-соціалістичного ошмаття, нібито демократичної полови і деформовано-капіталістичних «понятій» зашморганої підворітні.

Наразі старі патріотичні середовища маргіналізовані і паралізовані. Нові політичні середовища начинені корисними ідіотами, агентурою ФСБ і контрольовані грошовими мішками, для яких ubi panis ibi patria. Електорат успішно опрацьований новітнім колективним підсвідомим – телевізором, з двадцять п’ятого кадру якого виглядають роги такого собі нью-кашпіровського. Вихованим  отрутою з телевізора  істотам без мізків хоч кілки на голові теши – а вони будуть вірити в наївні побрехеньки дешевих демагогів.

Чи буде національна революція? Адже обидві українські революції початку ХХІ століття (2004 і 2013 – 2014 років) були, по суті, народними революціями, плодами яких в обох випадках скористалися ліберали. Обидві революції, особливо перша, по суті, мало вплинули на перерозподіл власності в країні.

Одна з ключових причин нашого блукання манівцями упродовж чверті століття – практично майже повна відсутність політичної і духовної еліти в державі.

Хто опинився в ролі провідників нації в 1991 році? Партійна і господарська номенклатура, звикла до виконання «директив з центру». Усі ці зарослі дрімучим «партійним мохом» секретарі, парторги, директори, — усі вони виросли і сформувалися в тоталітарній державі, якою керувала, контролюючи суспільство за допомогою надзвичайно потужних репресивних органів, кліка комуністичних ортодоксів.

Вони не мали навиків і вміння керувати без вказівок і контролю зверху.

Вони були виховані як раби.

Отримавши свободу (дій), раб творити не буде. Він буде користуватися створеним кимось. Він намагатиметься красти все, до чого дотягнеться його рука.

«Ідеологічне прикриття» для такої держави взялися робити представники «інтелігенції, вихованої колонізатором». Щоправда, ідеологія як така в новій незалежній державі була відсутня від самого початку. Причому будь-які радикальні заклики (а якщо вони й були, то в переважній більшості вони робилися або несистемно, мітингово, або ж з провокативною метою компрометації) глушилися такою «поміркованою» інтелігенцією як несвоєчасні, шкідливі. Мовляв, «народ не зрозуміє і не підтримає, а Москва розсердиться». Водночас, ця інтелігенція нічого, крім «хороводів довкола калини», не змогла запропонувати. Не тому що не хотіла. Вона просто не  спроможна була це зробити – з причини своєї абсолютної яловості, нікчемності, ідеологічної фригідності і політичної імпотенції. З причини своєї вражаючої неготовності запропонувати народові і державі державотворчі концепції. Чи принаймні гасла.

Саме такою була соціалістична інтелігенція і в 1917 – 1918 роках –визначальних для української нації на століття вперед.

На жаль, українців історія не вчить нічому.

Михайло Сидоржевський.

2018 рік, січень

facebook.com

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!