Стежками пілігрима

95

Надія Степула. Анабазис; передм. С.Процюка
? К.: Ярославів Вал, 2011. ? 224 с.

На одному з творчих вечорів у
Львові Іван Андрусяк сказав, що кожен період історії вимагає свого жанру, зараз
? час есеїстики. Можна спробувати заперечити, перевівши акцент, наприклад, на
специфіку національної літератури: французьке письмо народило блискучих
авторів, які «прописували» час у жанровій формі есею, починаючи ще з
Монтенівських «Проб». Але рація в Андрусякових словах є вже хоча би тому, що за
останній період цей жанр устабільнюється в контексті сучасного літературного
процесу. Есеїстичність неквапно стає нормою художнього письма, фрагментарні
есеїстичні блоки в художньому тексті вже ні у кого не викликають обурення, чи
то пак здивування. Згадати хоча би «Вечірній мед» Костянтина Москальця чи
«Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, чи «Руйнування ляльки» Степана
Процюка, і можна з впевненістю говорити, що есеїстика у романних жанрах
здобувається на першість. Зараз не йдеться про те, чи шкодить подібний процес
літературі. Можна пригадати, з яким пейоративним забарвленням говорив про
«фейлетонну добу» Герман Гессе у книзі «Гра в бісер». Мова йшла про
знеглиблення відчуття світу, поверховість суджень, здрібніння людини в тій
епосі. Жанр есеїв віддалений від пошуковості через структури метафори, тому
якоюсь мірою редукується сам процес читання, але разом з тим смисли, покладені
в текст, завжди на поверхні, відчитуються без особливого напруження свідомості.
І в цьому, якщо говорити про одну сторону справи, є доволі позитивний момент ?
розширення читацької аудиторії. Зрештою, як і все, есеїстика буває різною.

Книжка Надії Степули «Анабазис» є
збіркою есеїв на різноманітну, але насамперед культурологічну тематику. Треба
відразу сказати, що тут зібрані матеріали, які, скоріше за все, були написані
для періодичних видань, відчувається різнокаліберний змістовий різнобій. Це
навряд чи шкодить книжці, лишень допомагає побачити образ автора, його цілком
природне прагнення осягнути світ через слово. Що з цього може мати читач?
Насамперед, мандрівку. Мандрівку дорогами української історії, із зупинками у
доволі неочікуваних і подекуди вкрай дразливих для українства місцях. А ще,
читаючи деякі частини книжки Надії Степули, не завжди можна чітко сказати, чого
черпаєш з цієї роботи більше: знання про історичні реалії чи смуток, який і
множиться, власне, через усвідомлення історичної правди. Ще один момент, який
тримає увагу читача, ? стильова якість письма автора. Не втримаюсь від цитати:
«Замкнений у стінах вітер згортається клубком при роялі, якого не видно,
відпочиває, а потім знову божевільно сміється. Вночі, обхопивши руками
старезний каштан поблизу (каштан ще пам’ятає справжню Качанівку) ? якщо не
боятися ? можна той сміх почути. Я знаю, чому сміється вітер. Бо заповідник
«Качанівка» ? то живописна, вражаюча ілюстрація того, про що дотепний
французький письменник Жан Кокто сказав: «Справжні урни з прахом не на
цвинтарях, а в непам’ятливих серцях». Треба сказати, що експресивні
характеристики вирізняють стиль Надії Степули. І виникають вони, гіпотетично
можна сказати, через любов до тих місць, якими мандрує автор. Ця
експресивність, животворність оживляє історичний ландшафт. Потрібно любити
землю, аби так про неї говорити. Пригадую, яке враження на мене справила
поїздка на хутір «Надія» на Кіровоградщині («театральна столиця України»).
Екскурсію тоді проводив Світлої Пам’яті Леонід Куценко. З якою любов’ю та
відчуттям гідності було говорено ним про маєток корифеїв українського театру ?
Тобілевичів, про посаджені там дуби, купіль, як все це огорталось таємничістю у
його розповідях. Потрібно тонко відчувати енергетику землі, аби адекватно
представляти історичні часові пласти, що гаялись над нею. Даруйте за відступ,
але йшлося про те, аби сказати, що Надія Степула також має відчуття землі,
відчуття не утилітарне (споживацьке), а відчуття поваги та гордості за кістки
та кров, якою земля просякнена. І це створює загальну внутрішню структуру
книжки, у які бачиться сам образ автора.

Є безліч історій у цій книжці,
від яких, читаючи, стискаються до хрускоту кулаки. Це і зникнення бібліотеки
Ярослава Мудрого, що, за легендою, була у Межигірському монастирі, це і образ
Катерини ІІ, яка з корабля оглядала пожежу у монастирі. Заразом можна дізнатись
тут і про те, що при монастирі був будинок для козаків-ветеранів. У теперішній
час дорога до монастиря закінчується шлагбаумом, він охороняється спеціальними
загонами ДАІ. Монастир у 30-х знищено, а на його місці побудовані були дачі
комуністичної верхівки. Історія часом видає незбагненні парадокси. Мгарський
Спасо-Преображенський монастир є наступною зупинкою. Тут є розповіді і про
православну Раїну Вишневецьку, яка «ратувала за православ’я, зміцнюючи його
всіма силами і способами», і про розстріл іноків 1919 року, і про патронат для
дітей ворогів народу, що був розташований саме тут. Подібні факти, в’яжучись у
смисловий вузол, представляють авторське уявлення історії. Історіографія ? це
завжди актуальний процес, де відбувається боротьба за представлення смислів,
які, на думку істориків, мали би набрати чинності, бути проактуалізовані у
сучасному світі. Відповідно і відбувається постійна боротьба за історичну
наукову оптику насамперед. Тому і бентежить наукову спільноту, за якими
принципами писати історію літератури ? ліберальними чи національними? Які явища
і в який спосіб виокремлювати насамперед? Норман Дейвіс говорить, що
історіографія має політичну складову. З цим складно не погодитись, оскільки
своєрідне впровадження смислів як сфер, які накривають своїм ідейними чи то
ідеологічним наснаженням організовані людські спільноти, можна доволі часто
побачити в історичних працях. Побачити це можна і у Надії Степули. Фрагменти
історичного процесу, що автор представляє у книжці, пов’язуючи ту чи іншу подію
з певним об’єктом, мають виразний націоцентричний фон. Крім того, автор
вирізняє, насамперед, складні історичні явища, намагаючись показати людські
драми, нуртування пристрастей, екзистенційні надлами людини. Це можна бачити і
в есеї «Золота тінь на чорному тлі Вічності (Микола Гоголь)», де, до речі,
автор виказує своє філологічне знання, орієнтуючись у літературознавчому
контексті 20-х років минулого століття. Це і есей про Олександра Довженка, де
Надія Степула говорить про «граничні перевантаження» автора фільму «Земля». Це
і образ Івана Мазепи, який не залишається в історії, а існує у незримій
іпостасі тут, між нами, скріпляючи тим самим наші духовні дисципліни, формуючи
обладункові лати традиції.

Один з есеїв («Кам’яна Мар’яна»),
звісно, це суб’єктивно, вразив найбільше. Це розповідь про «скіфських баб»,
їхню етимологію, смислову специфіку. Тут авторка подає розповідь, що описана
Дмитром Яворницьким, а опісля ? власну рефлексію, прописуючи смисловий образ
«баби» у сучасному житті мешканців того краю (йдеться про Луганщину): «Жили на
землі велетні, які розгнівались на Сонце й почали на нього плювати. Сонце
помстилося ? перетворило велетнів на камені […] На Луганщині 50 літ тому при
будівництві відомої шахти підірвали в балці стіну, на якій височіла «кам’яна
баба», бо бракувало будівельних матеріалів… Місцеві мешканці переповідають, що
тут час від часу з’являється чорний привид жінки, яка проклинає шахти краю…
Коли пригадати кількість загиблих там шахтарів бодай за 50 літ, то переляк
людей здається недаремним». Оце обвіювання магічною таємничістю, спроба шукати
містичні збіги, також притаманне письму Надії Степули.

Есей «Зів’яла айстра на терпкому
листі. (Пам’яті Михайла Осадчого)» тонізує думки читальника не лиш у напрямку
розуміння життєвої драми Михайла Осадчого, а ще й дає можливість бачити цю
постать символічно, як своєрідний образ майже завжди невизнаного сучасниками
українського письменника. Бачимо, що змінилось насправді дуже мало. Олесь
Ульяненко, Василь Кожелянко, Володимир Кашка (цей ряд можна продовжувати) не
отримали належної уваги за життя. Запізно про них згадали. А ось підтвердження
зі згаданого есею про Михайла Осадчого, яке тільки ще раз підкреслить
присутність байдужості у циклах української історії: «Незадовго до смерті він
із дружиною вселився в нову, довго очікувану квартиру. Не те що пожити в ній ?
навіть розпакувати своїх книг він так і не встиг. Запізно дістав помешкання,
запізно вийшли книги, запізно прийшло визнання. Та й чи прийшло вже те
визнання, якого він вартий?». Тотожні історії, яких насправді «без числа». Сюди
ж можна зарахувати історію про українську художницю Ольгу Скоробагатько, яка
виїхала до Італії в надії писати полотна, бо тут навряд чи комусь це потрібно…

Цікавими у книжці є сторінки про
Джеймса Мейса, це розповідь-спогади, де автор показує з одного боку «неофіта»,
«який зробив долю України своєю долею» а з іншого ? людину, яку «до глибини
душі вражали якісь побутово-буденні дрібниці, що перетворювались на проблему
мало не глобальну», що виказувало якусь дитячу віру в те, що на землі десь має
бути ідеальний уклад життя.

З подібних різноманітних
портретів і складається питома частина книжки. Тут можна прочитати і про Кирила
Розумовського. До речі, Надія Степула прагне дещо прикрасити цей образ
фаворита, який став президентом академії наук у 18 років і був обраний
гетьманом за вказівкою цариці. Якщо згадати «Бояриню» Лесі Українки, то це
образ Степана. Тут, звісно, кожен має обрати свою сторону в оцінці гетьмана.
Але те, що автор представила тогочасний контекст, показала історію життя
Розумовського, його політичне становлення, стосунок до культури, релігії, дає
можливість читачеві творити власний орієнтир в історичному минулому незалежно
від оцінок автора.

Є в книжці роздуми про українське
шістдесятництво, подорожі до Єгипту, де авторка роздумує над долею Лесі
Українки, про Чорнобиль. Загалом у «Анабазисі» представлено досить широке коло
проблематики, але вона не завжди в’яжеться з цілістю книжки. Наприклад, текст
під назвою «Футбол». З якою метою він у книжці, де йдеться про чи не
найдраматичніші сторінки історії, про трагічні імена Мазепи, Палія, згадуються
Сверстюк, Лук’яненко, а тут тобі ні сіло ні впало ? футбол? Цей текст, на мою
думку, тільки нашкодив книжці, її цілісній структурі.

Не хочу бути аподиктичним у
висновках, але примружуючись на невеликі огріхи, потрібно сказати, що книжка
Надії Степули є роботою, роботою пошуковою, а водночас по-жіночому легкою
(йдеться про стиль), яка змусить читальника міркувати про речі не побутового, а
духовного рівня. Книжка написана у такий спосіб, що її може читати всяк, хто
цікавиться історико-культурним життям і при тому цінує простоту викладу.

 

м. Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!