Стежками людей, які несли із собою велич духу

 
 
На Верховинщині запалала ватра вже сьомого числом літфесту
Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ
У саме осердя Українських Карпат знову завітав фестиваль «Письменницька ватра над Черемошем». Біля літературно-меморіального музею Івана Франка у відомому на весь світ селі Криворівня письменники прийняли з рук господарів запашний коровай на вишитому гуцульському рушнику – щоправда, під звичним для цієї пори рясним карпатським дощем. Але, як свідчили промінці людських усмішок у сивій пелені тимчасової негоди, вже тієї хвилини заповідалося на те, що стосовно чергового літфесту число 7 таки виправдає свою характеристику. Воно в нумерології, нагадаю, вважається священним, божественним, щасливим і водночас… таємничим і магічним. Що ж, дощ, як кажуть в народі, – це завжди на щастя, у цьому разі – на успіх «Письменницької ватри…». А от із магією учасники цього літературно-краєзнавчого фестивалю, який із районного, обласного за своїм статусом поступово виріс до всеукраїнського з міжнародною участю, таки зіткнулися, але про це згодом.
Музей розміщено в колишній хаті місцевого різьбяра Василя Якіб’юка, де жив під час своїх приїздів до Криворівні в 1906-1914 роках і написав низку творів геніальний український письменник Іван Франко. Тут він мав свою робочу кімнату, приймав Михайла Грушевського, Ольгу Кобилянську, Гната Хоткевича, Михайла Коцюбинського та інших відомих українських діячів. Оглядову екскурсію в музеї для приїжджих письменників провів його старший науковий співробітник Василь Зеленчук – поет, який пише не тільки українською літературною мовою, а й гуцульським діалектом. Відтак зачарувала гостей віртуозною грою на народних музичних інструментах гуцульська капела «Черемош» (керівник Іван Мартищук) імені Романа Кумлика, заснована у 1982-му цим скрипалем від Бога, гуцульським Паганіні, який відійшов у засвіти п’ять років тому.
А далі дорога учасників літфесту пролягла до села Довгополя. І – о, диво! – дощові хмари поступово розійшлися, відкривши в небі просвіток саме над тим місцем, де відбулася неабияка, навіть історична для довгопільської громади подія: у їхнє село знову повернувся світлої пам’яті відомий український письменник, фольклорист, науковець-літературознавець, професор Степан Пушик. Власне, у Довгополе він колись приїхав, ще не маючи жодних титулів, – 19-річний випускник технікуму жив і працював тут з весни до осені 1964-го, до призову в армію, економістом-рахівником місцевого колгоспу. Але цього короткого часу цілком вистачило для того, щоб юнак із рівнинного села Вікторова Галицького району на все життя полюбив гори і горян. Він охоче спілкувався з місцевими жителями, записував гуцульський фольклор, ходив на полонини. А тепер тут з ініціативи Верховинської районної ради (голова Іван Шкіндюк) та районного об’єднання товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (голова Василь Нагірняк) встановили на фасаді загальноосвітньої школи I– III ст. анотаційну дошку Степанові Пушику. Її урочисте відкриття відбулося в рамках фестивалю «Письменницька ватра…».

…Злітає птахом догори добре знана в нашому народі лірична пісня «Любисток» на слова Степана Пушика, музику івано-франківського композитора Богдана Юрківа, яку виконують учителі школи й підспівують приїжджі гості:
 
Синь Карпатських гір і синь небес,
І дівочі оченята сині.
Я шукав у горах едельвейс,
А знайшов любисток в полонині.
Полонина, полонина
Ловить зорі, сині зорі,
А гуцулка полонила
Юне серце в Чорногорі.
 
Священник довгопільської церкви Св. Архістратига Михаїла о. Назарій Павлюк освячує пам’ятну дошку С. Пушику. Після спільної молитви всіх присутніх за упокій душі письменника, який є гордістю Прикарпаття і всієї України, душпастир згадав, як за радянської влади тутешню унікальну старовинну дерев’яну церкву зруйнували. Вже коли С. Пушик був депутатом Верховної Ради України першого скликання, то допоміг громаді Довгополя виготовити документацію на будівництво нового Божого храму, звертався до районної влади, щоби посприяла в його спорудженні. Слово надали голові районної ради Іванові Шкіндюку.
– Молодий Степан Пушик, – мовив він, – тут, у Довгополі, плекав у своєму серці любов до України і до рідної нашої Гуцульщини. Пізніше ми часто спілкувалися в обласній раді, і він завжди запитував: «Як там Довгополе, Верховина?». А у Верховній Раді Степан Пушик був серед тих народних депутатів, хто активно виступав за проголошення української Незалежності. Завдяки їм і відбулася Україна 24 серпня 1991 року.
Заступник голови НСПУ, головний редактор журналу «Перевал» Ярослав Ткачівський поклав до анотаційної дошки поетові цвіт калини як символ українства і прочитав напам’ять вірш свого земляка із с. Вікторова, в якому Степан Пушик так означив своє громадянське кредо:
 
Живу і вірю, і усоте знову
Запитую себе я: хто я єсть?
Як треба, в крові викупаю слово
І переціджу через власну честь.
 
Колега Степана Пушика по роботі у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, літературознавець і літературний критик Євген Баран нагадав: це вже друга в області пам’ятна дошка померлому торік у серпні поетові після тієї, що відкрили зовсім недавно, 7 травня, в Івано-Франківську на будинку на вул. Шевченка, у якому він жив. Письменник передав від поетової дружини Ганни Пушик вдячність верховинцям за пам’ять про її чоловіка і назвав незабутнього Степана Григоровича людиною, яка несла із собою велич духу, останнім народним поетом, котрого скрізь радо приймали, а його виступи завжди викликали жваву і приязну реакцію слухацької аудиторії.
В актовій залі школи було розгорнуто невеличку фотовиставку – зі світлин дивиться на нас, сущих у цьому земному світі, такий ще молодий Пушик. Ось він у військовій формі: саме звідси, з Довгополя, проліг його шлях до солдатської казарми у Підмосков’ї… А за якусь хвилину мовби сталося диво: бачимо усміхненого живого Пушика, чуємо знайомий голос. Він таки тут, у цій залі, веде задушевну розмову з учнями, вчителями, жителями Довгополя, читає свої поезії. Велика слухацька аудиторія разом з незабутнім Степаном Григоровичем співає його пісні, улюблені як на Гуцульщині, Прикарпатті, так і по всій Україні… У ще зовсім недавній час – післявеликодній 2017 року – переніс учасників «Письменницької ватри…» та горян відеофільм про відвідини Довгополя Шевченківськими лауреатами Степаном Пушиком і відомим фотомитцем Василем Пилип’юком.
У Довгополі нас зустріли запашним короваєм і піснею про рідне село, яке, як і Гуцульщину та всю Україну, тут люблять без зайвого пафосу, а, сказати б, предметно і творчо. Пересвідчились письменники в цьому і з подарованих їм учнями й педагогами розмаїтих пісенних та хореографічних номерів концерту, і з оглядової екскурсії у створеному в школі ще за радянських часів, без перебільшення, унікальному історико-краєзнавчому музеї, де є навіть канапа, на якій спав Іван Франко під час одного із трьох своїх приїздів у Довгополе на запрошення місцевого священника о. Івана Попеля. На основі почутих у цьому селі переказів про опришків Каменяр написав оповідання «Гуцульський король». Знаний художник Іван Труш, який малював іконостас для місцевої церкви, створив тут і два портрети українського Мойсея. 1964 року син Івана Франка Тарас, на очі якому потрапила замітка в газеті про перебування його батька в Довгополі, написана Степаном Пушиком, зустрівся з незнайомим йому молодим поетом у Довгополі.
Затяжні карпатські дощі застали тут запрошену о. Попелем у гості Лесю Українку, яка відпочивала в недалекому Буркуті, і поетеса наводила лад у домашній бібліотеці священника, читала книги, що зацікавили її. Були у цьому селі над Білим Черемошем і Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський, Марійка Підгірянка, відомий учений-антрополог Федір Вовк. Про все це з любов’ю і водночас із глибоким знанням минувшини й сьогодення свого села, перша документальна згадка про яке датується 1500 роком, розповідав гостям заступник директора школи з навчально-виховної роботи Василь Копильчук.
А головною подією другого дня «Письменницької ватри…» стала зустріч освітян, просвітян, працівників культури, творчої інтелігенції, представників громадськості району з учасниками фестивалю в актовій залі Верховинської ЗШ I-III ст. Її модератором був засновник й організатор проведення літфесту, член НСПУ, голова районної «Просвіти» Василь Нагірняк – людина невсипущої творчої енергії. Привітали літераторів голова РДА Олег Лютий, заступник голови районної ради Іван Маківничук, голова Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Дмитро Стефлюк, голова ГО «Верховинський центр дослідження Гуцульщини» Петро Пониполяк, а від письменницької спілки – заступник голови НСПУ, головний редактор журналу «Перевал» Ярослав Ткачівський, який передав учасникам фестивалю вітання від її очільника Михайла Сидоржевського і подарованими організаторам «Письменницької ватри…» своїми книгами зініціював започаткування бібліотеки літфесту, від Івано-Франківської обласної організації НСПУ – її голова Світлана Бреславська.
Заступник голови Івано-Франківської обласної «Просвіти» Михайло Січка з приємністю поінформував, що за їхнього сприяння видано і презентовано на цьому святі літературознавчий збірник «Письменницька ватра над Черемошем» – своєрідний літопис уже традиційного щорічного фестивалю, який також знайомить із творчістю його учасників. Пан Михайло, до речі, є технічним редактором, Василь Нагірняк – упорядником, а Іван Гаврилович – літературним редактором того збірника.
Перед верховинцями виступив член НСПУ, голова Херсонської обласної «Просвіти» Олег Олексюк, який уперше приїхав на «Письменницьку ватру над Черемошем» зі своєю дружиною Оксаною, автором книжок про літераторів таврійського краю та біобібліографічних покажчиків їхніх творів. Своє поетичне і прозове слово подарували вщерть заповненій залі також івано-франківські письменники Ярослав Ткачівський, Іван Гаврилович, Василь Бабій, Марія Ткачівська, Василь Мойсишин, Марія Микицей, місцеві літератори Орест Князький, Ганна Ілійчук, Ольга Сапріянчук-Маротчак, Любов Шикман. Особливо тепло вітала слухацька аудиторія закордонного гостя – члена президії Спілки польських літераторів, голову її Приймальної комісії, очільника Нижньосілезького відділення спілки у м. Вроцлаві Казімєжа Бурната. Торік в Івано-Франківську побачила світ його книжка «Ілюзія вічності» в перекладі Світлани Бреславської, і пан Казімєж прочитав кілька поезій, що увійшли до цього видання, а голова Івано-Франківської ОО НСПУ тут же озвучувала їх переклади українською мовою.
Ранкова ж програма другого дня літфесту була насичена для приїжджих письменників пізнанням самобутнього краю – Верховинської Гуцульщини. Вони, зокрема, оглянули експозицію відкритого наприкінці минулого року в районному центрі музею кінофільму «Олекса Довбуш». Минуло вже шість десятиліть відтоді, як на Верховинщині відбувалися зйомки – в автентичних умовах гуцульської природи і побуту, із залученням до масових сцен місцевих дорослих і юних жителів – цієї цікавої, колоритної, навіть на смаки теперішніх глядачів, стрічки про легендарного ватажка опришків. Вона тоді вийшла на екрани у двох версіях – українсько- і російськомовній.
А з магічним у цьому дивовижному краї ми теж зіткнулися, адже наступним на нашому пізнавальному маршруті був об’єкт, який так і називається – Музей гуцульської магії. Деякі її секрети нам привідкрилися – звичайно, в міру можливого – саме в цьому не зовсім звичайному музейному закладі. Письменників із їхньою багатою творчою уявою і фантазією просто не могли не захопити розповіді симпатичної дівчини-екскурсовода про містичне й таємниче в бутті верховинців як у давні, так і в наші часи, про відомого в усій Україні мольфара й віщуна Михайла Нечая (Ничая), котрий, до речі, був ще й керівником аматорського ансамблю дримбарів «Струни Черемоша», та інших місцевих знахарів і цілителів. Ми також побачили на власні очі атрибути їхньої досить-таки специфічної праці.
Cмт Верховина – Івано-Франківськ