Стежка до Бога довга і тяжка

Перечитую оце свого друга-товариша по літературі – і дух радується: як багато і гарно він уже написав – «Совість», «Поле без гербіцидів, душа без погонича», «Під чорним тавром», «За горами гори. Правда про Чечню», «Пісні рідного краю»…

Роздуми про творчість письменника із Сумщини Бориса
Ткаченка

Перечитую оце свого друга-товариша по
літературі – і дух радується: як багато і гарно він уже написав – «Совість»,
«Поле без гербіцидів, душа без погонича», «Під чорним тавром», «За горами гори.
Правда про Чечню», «Пісні рідного краю»…

Після Новорічних свят, перед Різдвом Христовим
– це найбільш відповідальний для мене час – я нарешті доторкнувся до Ваших,
Борисе Івановичу, сторінок двох нещодавно виданих книжок: «Важка стежка до
Бога», що благословлена в світ 2007 року, й 2010 року – «Погром». Перша із цієї
проблеми, Борисе Івановичу, була «Лебедія», а цю – «Важка стежка до Бога» присвятили
дружині Лідії, «соратниці та сподвижниці духу», яка, на жаль, пішла у вічність
грудневого дня 2002 року, і знаю, що означала у Вашому житті й творчості. Я,
коли гостював у Вас в Лебедині, пам’ятаю її увагу і турботу й запам’ятав
красуню – високу, чорняву з отакенною косою; споминаю, як показувала ставочок
край городу, курінь та вулики, облаштовані Вами та синами – Тарасом і Максимом,
знаю, що й нині Ви опікуєтеся медоносом, хлопці уже вищі Вас, а донька Наталка
порадувала онуками…

Уявляю, що ці книжки значать для Вас, скільки
часу провели у бібліотеках, у мандрах селами і містечками Сумщини, як нелегко
добувалися факти про злочинні комуністичні часи. Про це й написано в анонсі
«Важка стежка до Бога»: «Книга не лише розповідає про великомучеництво християнства,
а й носить викривальний характер щодо більшовицького сатанізму. На основі
архівних матеріалів, свідчень в’язнів та спогадів трагічних подій автор
розкриває справжні причини терору, Голодоморів, переслідувань християнських
священнослужителів та віруючих, піднімає завісу і над нинішнім становищем
українського народу».

Зізнаюся – уперше тримаю такого роду видання і
переконаний, що український читач при тиражеві в 500 примірників утратив
можливість ознайомитися з документами та численними світлинами, що друкуються
вперше. Тема нищення української церкви, фізичне усунення священнослужителів не
нова, вона розкривалася багатьма достойними вченими. Ще в 20-х роках ХХ
сторіччя писав про більшовицьке варварство церковного надбання
мистецтвознавець, художник, дослідник пам’яток архітектури Георгій
Крискентійович Лукомський (1884– 1952). Гортаючи ж сторінки Вашої книжки,
Борисе Івановичу, а їх аж 842, згадав слова патріарха кіномистецтва і
літератури Олександра Довженка, який у щоденникових нотатках сповідався не
тільки собі, а й нам про те, що Бог – у людині, він є, або немає. Але повна
його відсутність – це великий крок назад і вниз. Що у майбутньому люди прийдуть
до нього, і тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і
мінорного, безрадісного будня. Немов передбачав Олександр Петрович сьогоднішні
реалії, розчарування й духовну убогість, що панують повсюди, та єдину надію,
яка врятує українця – тільки через покаяння пряма дорога до Всевишнього.

Якби Ви знали, як тривожно сприйняв серцем
епізод, який описали на 17 сторінці, бо смерть (після того, як втратив
тридцятитрьохрічного сина Віталю) викликає у мене неймовірні страждання.
Погоджуюся з Вами, Борисе Івановичу, що сила духу об’єднала і надихнула
христолюбиве козацтво на героїчну зустріч із смертю в час так званої
«Тірольської обідні», яка сталася 1 червня 1945 року. Видані союзниками в
лабети Берії 20 тисяч Козацького Христолюбивого воїнства із сім’ями були
оточені під час богослужіння в м. Лінце і розтоптані радянськими танками.
Гусениці трощили церковний поміст, розсікали молільників на острівці, зусебіч
чулося гарчання автоматів, матюччя переможців, дикі крики дітей та жінок. А над
усім цим 20-тисячним горем в мученицькому екстазі лився голос отця Миколая:
„Святії мученики, добре страждательствувавші і вінчавшіїся, молітеся ко
Господу». Серед того смертельного гамору, серед того гарчання зброї сотні
стікаючих кров’ю козаків підхопили вінчальний гімн. Вони добровільно вінчалися
зі смертю во славу Духу і Правди.

І все ж, Борисе Івановичу, Ваша книжка і про
життя, про недовговічність нашу тут, на цій грішній землі. «Мементо морі»! –
закликали мудреці, й ми знали, що треба думати про смерть, але не насильницьку,
ганебну, бо ніхто не має перешкоджати нам бачити світ, сприймати його як Божу
благодать. Саме сила духу, бажання знання, творчість присвятити людям, вознесла
в ранг достойніших великих українців Вашого краю – філософа Петра Ліницького,
світського діяча Модеста Корфа, архієпископа Памфіла Левицького, богослова
Івана Каргеля та сотні інших.

Саме сила духу покликала соловецького в’язня
Владику Іларіона з чотирма священиками сісти в човен і пробиватись серед криги
морем на порятунок головного чекіста Соловецького табору Сухова, якого течія
занесла на погибель у відкрите море. Не чекіста, не ката рятував Владика, а
рятував людську душу, рятував створіння Боже, яке тільки через темноту свого
мислення звернуло на манівці людоїдства. Саме сила духу і Божої Правди вклали в
уста кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського слова: «Ні, царице,
або воля козацька, або тюрма».

Нелегко читати четвертий розділ «У пазурах
сатаністів» – виписки із розстрільних протоколів та газет про те, що «того ж
дня вирок приведений у дію». Мене вразили дані: «У перші роки більшовицької
влади закатовано 8100 священиків і ченців. А все число засланих в табори смерті
становить 20 тисяч».

Вражає, завдяки Вашим дослідженням, кількість
знищених церков, скажімо, в Полтаві із 17 залишилося дві, та й ті пограбовані,
в Лебедині діяв Успенський собор і ще 8 церков, упродовж кількох років всі
зруйновані, а взагалі на Сумщині – 20, яким було не одне сторіччя років!

Роздивляюся фото храмів, яких уже не
відродити, прочитую прізвище священиків, інтелігентів, які були розстріляні за
вірність слову, українській мові, й важко розумію тих, хто підписував
розпорядження, натискував на курок. Знаєте, Борисе Івановичу, навіть Іуда – цей
сатана не забирав життя такої маси людей і не переводив у руїни таку кількість
храмів віруючого народу. Погоджуюся з Вашою думкою про те, що дорога на Голгофу
стала символом незрівняних мук – по сибірських нетрях, по норільськах,
дудінках, находках, магаданах, по карагандинських копальнях, наримських
болотах… Боже, які ж страждальницькі ці каторжні нескінченні шляхи…

2004 року, восени, я був на Соловках – готував
розділ «Свічки в зажурі» для видання «Український некрополь»: в Україні жертв
соловецької трагедії поминають у жовтні-листопаді, коли за доби «великого
терору» страчено понад 1100 «контрреволюціонерів». Та були й інші масові
розстріли – у грудні 1937-го й у лютому 1938-го. Тоді також закатовано сотні
в’язнів, з-поміж них – українських письменників, учених, робітників, селян. А
Ви, Борисе Івановичу, розповідаєте і про знущання та знищення священиків.
Каторга священиків болючіша для тіла й душі, ніж муки простолюду. Людям, які
жили потребою Високого Духу, які за душею не мали ніякої провини і каралися за
Правду, за Справедливість, каторга гулагів і фізично, і духовно була болючою
подвійно. Цю істину визначав ще Достоєвський. В «Мертвом доме» письменник
писав: «Простолюдин, який іде на каторгу, приходить у своє суспільство, можливо
навіть, більш розвинене. Людина ж освічена, що за законами потрапила під
однакове з ним покарання, приглушує в собі всі свої потреби, всі звички: має
перейти в середовище для нього неповноцінне, має привчитися дихати не тим
повітрям. І часто однакове для всіх покарання перетворюється для нього у
вдесятеро нестерпніше. Це істина!».

Особливо вражають розділи «Хресними дорогами»,
«Любіте Господа щирою любов’ю», «Отруйна спокуса лукавого», «Я йшов важкими
дорогами» – яка ж вразлива, Борисе Івановичу, Ваша душа! – тільки такого складу
людина може сказати правду, здатна не побоятися переслідувань та зневаги
анцихристів, сатаністів, людей обмежених і байдужих. Це крик Вашої душі і стогін
зболеного серця в лиху годину зіткнення тисячоліть, культур – християнства та
ісламу, загибелі імперій і безоглядного й жорстокого панування
наддержави-переможниці в «холодній війні» над усім світом!

«Погром» – ще один вагомий Ваш творчий
доробок, Борисе Івановичу, – письменника, історика, етнографа, дослідника
народного мистецтва, створений, від першої й до останньої сторінки, на
достовірних фактах і задокументованих матеріалах. У книзі йдеться про корифея
українського мистецтвознавства, чесного і мужнього науковця Стефана Андрійовича
Таранушенка, якого за видатні заслуги перед країною радянська влада
«поцінувала» … тюрмою, Гулагом, нескінченними засланнями, дозволивши,
щоправда, наприкінці життя померти в Києві зі злиденною пенсією. Така ж доля
спіткала і численних однодумців, кинутих за необережно мовлене слово «голод» чи
за те, що зважились стати на захист українського мистецтва, на багато літ за
ґрати або в далекі табори. Чимало їх звідти так і не повернулося додому…

Унікальну особистість Ви підняли із небуття,
Борисе Івановичу! Вихованець імператорського Харківського університету, учень
Федора Шміта, у 1923-33 роках Таранушенко очолював харківський (столичний, як
на той час) Музей українського мистецтва. Перебував у Сибіру, на БАМі. У
двадцяті роки, коли в Харкові існував український ВАК, Таранушенко входив до
його складу. Протягом двадцятих років він з помічниками обійшов усе
Лівобережжя, зафотографувавши безліч пам’яток, передусім старі дерев’яні
церкви. Шістдесят храмів найточніше обміряв: план, фасад і перекрій. Згодом усі
ці церкви загинули, дивом-дивним збереглась тільки Таранушенкова документація.
А Стефан Андрійович, уже повернувшись із заслання, написав ґрунтовні праці,
серед яких – «Хата по Єлисаветинському провулку під ч. 35 у Харкові», «Пам’ятки
мистецтва Старої Слобожанщини», «Харківський Покровський собор», «Мистецтво
Слобожанщини XVII—XVIII ст.», «Лизогубівська кам’яниця у м. Седневі», «Пам’ятки
архітектури Слобожанщини XVII—XVIII вв.», «Монументальна дерев’яна архітектура
Лівобережної України»…

Довкола Таранушенка постало ціле коло
музейників, істориків мистецтва, пропагандистів національної ідеї. Усіх їх
перемололи жорна великодержавного шовінізму, червоного терору й печерної злоби
більшовицького монстра. Ви не ставили за мету розкрити цю тему у
всеукраїнському масштабі, обмежи­лися лише висвітленням одного замаху
більшовицької сокири – замаху на музейників та мистецтвознавців харківської
школи з близького оточення Стефана Андрійовича. Розповідаєте про їхні наукові
здобутки й тернисті життєві дороги, про інтелектуальні втрати України од
нищителів. А головне – згадали добрим словом тих, хто трудом через дослідження
й пропаганду народних мистецьких скарбів плекав наші душі для добра й величі
України.

Вдумуюся, Борисе Івановичу, в те, що Вас
мучить у цих виданнях – тут Ви не вперше відкриваєте нам свою душу, схвильовану
й покошлану ефемерністю нашого буття. І яка ж вона насправді – вразлива, чуйна,
милосердна! До того ж, принагідно спитаймо самі себе: чи часто замислюємося над
сенсом і смислом того, що відбувалося на теренах України, як страждально було
творчій особистості тоді, та й нині? Чи дошукуємося істини – у якому світі
живемо?

…Дорогий Борисе Івановичу! Дякую за книги,
радий за те, що в далеких 90-х, працюючи редактором у журналі «Україна»,
благословив Вас у Велику українську літературу, і ось щасливий за творчі
здобутки. Ви мене порадували об’єктивною документалістикою, краєзнавчими
знахідками, відданістю обраній темі патріотизму, яка витравлюється з наших душ,
наче дустом, і новими творчими задумами…

Ми всі приречені на забуття: забудуться наші
лиця й імена, піском часу завіються наші сліди на землі, яку ми топтали в горі
і щасті. Що залишиться після нас? Пустеля? Ні! Залишиться те, що ми доброго чи
злого зробили за свій вік. Найперше – книги, і серед них і такі, як написали
Ви, Борисе Івановичу. Бо навіщо дорога, якщо вона не веде до храму?