Степан Пушик: поет-пісняр, патріот, громадянин

 

Ольга Слоньовська

У ніч із 13 на 14 серпня не стало Степана Григоровича Пушика – людини-титана, людини-легенди ще при житті. Надзвичайно важко уявити не тільки Івано-Франківськ, а й Київ на його славнозвісних майданах без цього неспокійного, бунтівного, свідомого й надзвичайно активного чоловіка. За своє нелегке життя він допоміг дуже багатьом як не порадою, то втручанням у несприятливі обставини, добрим словом, моральною підтримкою. А коли почалися криваві події АТО, не гаючись, перечислив для українських солдатів шістнадцять тисяч гривень! Був Степан Григорович непростим чоловіком, іноді аж занадто гострим у відстоюванні справедливості, але завжди чесним, правдивим і порядним. Любив Україну, і Україна любила його.

Тарас Шевченко в «Автобіографії» писав: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини». Степан Пушик міг би повторити ці слова й про себе самого, адже пережити йому довелося багато знакового, тяжкого й страшного. Народився наш талановитий земляк у часи воєнного лихоліття. Ще коли маленькому Степанкові ледве виповнилося півроку, в рідному селі Викторів почалося справжнє пекло: наступаюча радянська армія мінометним вогнем розчищала дорогу піхоті, а оскільки біля батьківської хати стояла штабна німецька машина, то жодних шансів вижити при обстрілі найближчим сусідам і сімейству Григорія Пушика не залишалося. Тікали у величезній паніці, й тато ніс на руках немовля, а на плечах – клунок із подушками й веретами. Коли артобстріл закінчився, виявилося, що в одній із подушок застряг осколок міни, випущеної «Катюшею»: випадковість врятувала не тільки Григорія, а і його маленького сина.

У повоєнні роки радянська влада гарячково закріплювала свої позиції кривавим терором, нещадно розправлялася з «лісовими хлопцями» в усій Галичині й рідному Пушиковому селі, тож із молоком матері Степанко всмоктував і жертовну любов до України, за яку віддавали життя його свідомі односельці, і ненависть до жорстоких окупантів. У батьків Степанкового друга – Богдана Гармазія – під стайнею був цілий арсенал повстанської зброї, і малі шибеники натягали собі звідти ціле відро новеньких патронів. А стосовно «упівської» літератури, то Марко Боєслав іноді приносив її Степановому батькові. Обачний Григорій «зашивав» ті безцінні папери в солом’яний гребінь хати. Це бачив маленький син, хоч, здавалося, його цікавили тоді хіба що жовтороті горобенята.

Степанова мама й бабуся знали силу-силенну пісень, казок, легенд, а дитяча душа розкошувала в тому багатобарв’ї щедрої скарбниці народної фантазії й мудрості. Мамин дід, як і тато майбутнього поета, були людьми, що за життя набачилися світу. Ще до приходу радянської влади дід їздив на далекі заробітки у Прусію та Францію, а під час Першої світової війни опинився серед тих, на чийому здоров’ї і житті супостати випробували газову атаку. Степанів батько також був учасником Першої світової, причому вояком Української галицької армії. Отже, й спадковість мала неабиякий вплив на характер і майбутню долю Степана Пушика.

Господь не пошкодував йому жодного зі своїх найкращих дарунків: ні вроди, ні зросту, ні розуму, ні сили, ні талану, ні таланту. Про таких щасливчиків кажуть, що при народженні їх Бог поцілував у тім’ячко. Історичне підсоння малої батьківщини теж відіграло велику роль: старий княжий Галич, легенди, перекази й казки, що таки збереглися до ХХ століття, ближчі в часі події, овіяні ореолом звитяги Січових Стрільців, самовіддана боротьба УПА… До того ж у селі Викторові завжди процвітала самодіяльність, адже композитор світового рівня таланту Денис Січинський ще в 1901 році саме тут створив сільський хор.

Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Василя Стефаника, Івана Франка, Павла Чубинського, Мирослава Ірчана, Міжнародної літературної премії імені Веляників-Швабінських Українського Вільного Університету в Нью-Йорку, депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Заслужений діяч мистецтв України, кавалер орденів «За заслуги» III ступеня, «За заслуги» II ступеня, ювілейної медалі «25 років незалежності України» – Степан Пушик постійно відзначався вагомими творчими здобутками: науковими розвідками про «Слово о полку Ігоревім», стоп’ятдесятьма піснями на власні вірші, романами, чудовими книгами казок, прислів’їв та приказок, віршів, малої прози, похвальним за обсягом вибраним в шести томах і семи книгах. Солідний вік автора знаменувався високою творчою потужністю. Він дописував «Бусову книгу», досліджував, де похований автор «Слова о полку Ігоревім…», завершував нову поетичну книгу, упорядковував свої щоденники. Степан Пушик не мав часу на відпочинок, не звертав увагу на проблеми зі своїм здоров’ям. Як тут принагідно не згадати слова нобелівського лауреата, всесвітньо відомого американського письменника Ернеста Хемінгвея про те, що письменники не бояться смерті, бо просто не вірять, що вона існує. За добу до своєї кончини Степан Григорович зателефонував мені, й ми розмовляли майже годину. Я ще здивувалася, що вічно їжакуватий, нарваний, гарячий, немов окріп, Степан Пушик раптом зробився дуже делікатною і толерантною людиною. Згодом виявилося, що в останні два тижні він телефонував практично всім, кого поважав і любив. Прощався, хоч, напевно, й сам не усвідомлював цього. Інтуїція в Степана Пушика завжди була феноменальна.

Люди такої планиди, як Степан Григорович, завжди приходять на землю із апріорі великою місією, що нелегка для виконання, іноді навіть ними й не зрозуміла до кінця, надзвичайно виснажлива, проте завжди потрібна не для окремої людини чи самого носія таланту, а для всього народу. Якщо взяти до уваги лише унікальні Пушикові пісні, то ні за якістю, ні за кількістю створеного він ніколи й нічим не поступався на Андрієві Малишку, ні Дмитру Павличку. Пушикові пісні давно стали народними, і їх співатимуть ще століттями, вважаючи питомо рідними, сакральними. Ще довго науковці посилатимуться на зроблені Степаном Григоровичем відкриття у «Слові о полку Ігоревім…» Ще десятиліттями власним дітям і внукам колишні студенти, яким цей непересічний дослідник і збирач народних перлин викладав фольклор, будуть розповідати про Степана Пушика дивовижні історії.

Гірко, прикро й тяжко: не стало Степана Григоровича Пушика. Як писала Ліна Костенко, такі люди народжуються раз на століття. Горе непомірне, втрата непоправна. Пішов у позасвіти чесний і вірний син України, і сльоза на її пречистому обличчі засвідчує, що був наш великий земляк непересічною творчою особистістю й свідомим українцем. Щиро помолімося за його світлу душу!

Земля Вам пухом, Степане Григоровичу! Спочивайте з Богом!

м. Івано-Франківськ

 

 

Залишити коментар