Степан Кость. «Історія» України від Ярослава Грицака

“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024

Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/stepan-kost-istoriia-ukrainy-vid-iaroslava-hrytsaka/

ДЕЯКІ ВРАЖЕННЯ ЧИТАЧА, ЯКОГО СПРОВОКУВАВ АВТОР

…У другій половині 90-х років я писав про пресу УПА-ОУН-УГВР. В одному із діаспорних видань я знайшов уривок із щоденника О. Довженка (в тодішніх виданнях, що вийшли за часів совєтських і незалежної України, не було цього запису, він появився у пізніших виданнях). Йшлося ось про що: колишній енкаведист, а потім слухач вищої партійної школи, розповідав, як він різав і підсмажував на вогні українського націоналіста, той кричав від болю, але кричав і «Слава Україні!». УПА й українське збройне підпілля програли битву, але в ідейному й моральному плані вони її виграли. У цьому теж суть проблеми, пов’язаної з УПА. Війни, навіть якщо вони справедливі (як боротьба УПА), завжди суперечливі, бо пов’язані з вбивством. Проте є моменти, коли історично неминучі війни є морально виправдані.

Третє. Ярослав Грицак зазначає, що українці допустилися страшних злочинів, зробили це вони під впливом європейського Zeitgeist (дух часу. – С. К.). Які саме страшні злочини? Боротьба проти всіх, хто хотів панувати на українських землях, – це злочин? Чи це натяк на т. зв. «традиційний український антисемітизм»? Річ у тім, що «український антисемітизм» – відчутний мотив праці Я. Грицака: «участь української поліції в Голокості – одна з найганебніших сторінок української історії: вони дали Україні погане ім’я». Що ж, у кожній нації є злочинці й виродки, які скоюють злочини проти свого чи іншого народів. Але вони, служачи чужій злочинній тоталітарній системі, вже перестають бути носіями національної ідентичності. На тій підставі, що в каральних радянських органах відсоток євреїв був дуже значний (непропорційно високий щодо кількості єврейського населення), ніхто з відомих українських істориків не звинувачує євреїв у Голодоморі. Другий розділ «Української воєнної доктрини» М. Колодзінського (він працював над нею упродовж 1935-1937 років) опубліковано не так давно. Його тези про необхідність жорстокості у ставленні до інших народів, на щастя, не знайшли відображення ні в офіційних документах ОУН, ні в діяльності УПА. Історія українсько-єврейських взаємин дуже складна, суперечлива ще від часів Хмельницького. І написано про це багато. І можна зрозуміти кожну зі сторін. Але не треба наголошувати саме на негативних моментах, не треба розпалювати пристрасті, не треба спекулювати цією проблемою. На початку ХХІ століття шукаємо взаєморозуміння й порозуміння.

Четверте. Ярослав Грицак пише про «Волинську різанину». (У його «Розмовах про Україну» (2009 і 2018 роки видання) теж побутує це словосполучення). Інші українські історики не вживають це словосполучення і вказують на аналогічні дії з боку польської Армії Крайової. Упродовж Другої світової війни і після неї в українсько-польському протистоянні факти непотрібної й зайвої жорстокості були з обох сторін, внаслідок чого постраждали не лише військові, але й цивільне населення. Українці як поневолена нація мала право на адекватне ставлення до окупантів, що перебували на їхніх земля, оскільки державність і свобода як абсолютні цінності, право на гідне існування та інші загальнолюдські права посідають важливе місце в цивілізованому світі. Проте в усіх випадках ніколи не повинні зникати моральні й правові межі, за які не треба виходити. Це треба визнати. Але саме ОУН, яка боролася за українську державність і захищала українців на українській землі, висунула на ІІ Великому Зборі ОУН (1941) гасло «Воля народам і людині», саме вона була ініціатором створення Антибільшовицького блоку народів, а в лавах УПА воювали представники різних народів. Ось чому не варто заявляти, що український націоналізм був ксенофобським («Розмова про Україну», 2018 рік, с. 184). Щодо волинських подій 1943 року й усіх інших подібних фактів з обох сторін (йдеться про українсько-польське протистояння) має спрацювати одна формула: «прощаємо і нам простіть». І тоді й ми, й поляки дамо собі раду з кривавим минулим, бо жити з ним і йти в майбутнє – перспектива не з кращих. Українська нація не нагрішила проти загальнолюдських цінностей й правил міжнародного життя такою мірою, щоб їй нав’язувати каяття за вчинені гріхи в минулому (іноді нам ще й придумують ті чи інші злочини). Але й чесних роздумів про минуле нам теж не оминути. Такі роздуми мають катарсичний характер (маю на увазі їх лікувальне значення для нормального демократичного суспільства).

Про Голодомор. Перед «Свічкою у вікні» я переглянув літературу про Голодомор, а тому прочитав і розділ у книжці «Подолати минуле…». Власне, не стільки запрошення читачів до дискусії, скільки ставлення Я. Грицака до Голодомору і моя негативна реакція з цього приводу спровокували й мотивували мене взятися за перо. Ще можна пояснити те, що в «Нарисі історії України» (1996) Я. Грицак лише констатував наявність трьох інтерпретацій голоду 1932-1933 років (слова «геноцид» там нема), але своєї думки не висловив. Згодом, в одному з інтерв’ю 2009 року він заявив, що не вірить, що колись ми будемо достеменно знати, як насправді було у 1932-1933 роках (чомусь використав історичну концепцію Л. Ранке, німецького історика ХІХ століття; зрозуміло, що для сучасних істориків погляди Л. Ранке – анахронізм).

Своє ставлення до проблеми Голодомору Я. Грицак докладніше з’ясував в есеї «Голокост і Голодомор: виклики колективній пам’яті» (в книжці «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад», 2011 року видання). Основні тези:

концепцію голоду імпортували із середовища української діаспори; Дж. Мейс – промотор парадигми «українського геноциду» («лапки» вжив Я. Грицак. – С. К.);

незалежна Україна виросла із совєтської України і значною мірою успадкувала совєтську амнезію;

західні українці прийняли сильно знаціоналізовану версію минулого з її наголосом на національній боротьбі та національному стражданні: вони пам’ятають те, чого з ними ніколи не було (голод), і забули те, до чого вони безпосередньо причетні (Голокост); українці причетні до Голокосту;

європейські амбіції України були би набагато зрозуміліші й сприйнятніші, якби українська еліта виявила мужність визнати причетність українців до Голокосту.

Як видно, тут нема визнання голоду 1932–1933 років Голодомором-геноцидом. Я не погоджуюся з жодною із цих тез і навіть не буду аргументувати свою думку. Визнати, що українці причетні (і що саме означає ця «причетність»?) до Голокосту, щоб Європа нас зрозуміла? Те, що пропонував Я. Грицак, означає торгувати минулим. Визнання України в Європі не треба пов’язувати з тим, визнають українці себе причетними до Голокосту чи ні – це був би шантаж, доволі нечесний, сумнівний в моральному сенсі шантаж, якби нас Європа справді змушувала до цього. На щастя, Європа в грудні 2023 року не прислухалася до думки про шантаж України, що його Я. Грицак пропонував 2011 року. Зрештою, чому б не згадати українських праведників світу чи Митрополита Шептицького, оскільки йдеться про порятунок євреїв із ризиком для свого життя?

Те, що Я. Грицак не визнає Голодомор геноцидом, дало себе знати і в книжці «Подолати минуле…» і спричинило його думку про те, що українське село ніколи не жило так добре, як у 1920-х (тобто, під час голоду 1921-1923 років і колективізації!?).

Окрім цього, Я. Грицак пише про загальний «спонтанний» голод 1932 року і додатковий навмисний голод 1933-го для України. Він лише констатує той факт, що серед істориків триває дискусія: чи був голод 1932-33 геноцидом, бо є дослідники, які вважають Голодомор геноцидом, а інші вказують на те, що голод був не лише в Україні. Думка Я. Грицака: «Розв’язка цієї дискусії полягає у визнанні факту, що в 1932-1933 роках в Україні був не один, а два голоди… Ні, розв’язка дискусії полягає у тому, щоб визнати голод 1932-1933 років геноцидом, як це зробили парламенти багатьох держав світу. Їх спонукали до цього не лише нові відкриття істориків у справі Голодомору, а й геноцидна війна Росії проти України, що почалася 24 лютого 2022 року.

Ярослав Грицак не єдиний авторитетний «ухилянт» від однозначної відповіді на запитання про те, був Голодомор геноцидом чи ні. Георгій Касьянов – автор двох монографій про Голодомор: «Dance macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х) (2010); «Розрита могила: Голод 1932-1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні) (2020). На мою думку, назви обох і промовисті, й іронічні. А суть у тім, що Г. Касьянов у завуальованій формі заперечує Голодомор як геноцид, але свої міркування він призначає лише для наукових дискусій. Ставлення і Я. Грицака, й Г. Касьянова до проблеми важко (або дуже легко) зрозуміти. Є в нашій історії проблеми, які мають не лише наукове значення, які є не лише об’єктом наукового дослідження. Такою проблемою є й Голодомор. Ставлення до Голодомору – це відображення не лише інтелектуального, але й морального рівня як суспільства, так й індивіда, це певною мірою навіть чинник національної самоідентифікації (Дж. Мейс зазначав, що як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напівєвреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем; він став українцем, бо наші мертві вибрали його…). Інтелектуальна свобода українського вченого у тлумаченні Голодомору не суперечить загальнолюдським цінностям, але окрім органічної для науки коректності, чесності, неупередженості дослідникам потрібні національне почуття, відчуття спорідненості з жертвами Голодомору, відчуття морального обов’язку перед ними. У дискусії про Голодомор не може бути компромісів і торгів. Ми самі повинні творити, осмислювати й тлумачити нашу історію. Це обов’язок кожної незалежної й самодостатньої нації й держави.

Мій висновок: не всім історикам (як і філософам із «Держави» Платона) можна вірити, коли йдеться про долю держави…

Звернув увагу на ще деякі суперечливі твердження. Наприклад, «українських патріотів цікавила мова, якою розмовляли селяни, селян же цікавила найперше земля, на якій вони працювали»; це твердження про маніхейство в релігійності українських селян, про абсолютизацію важкої фізичної праці в селянській ментальності; про зумовленість селянської ідентичності; селяни були об’єк­том постійної уваги, а водночас постійного розчарування і навіть кошмаром (кошмар у Я. Грицака. – С. К.). Так і хочеться сказати: «селяни не винні». То як же ми стали нацією з таким селянством? Може, нас як націю вигадали (нас саме в цьому й переконують)? Бо чого ж варта націєтвірна спроможність українського селянина з його гречко­сійством, любов’ю до земельки, свого хутора, вишневого садка, млинка і т. д.? Творення політичної нації – це лише частково результат зовнішнього впливу, це результат органічного розвитку національної спільноти, це паузи й перерви, це відступ й стрімкий рух уперед, це кривавий шлях поразок і перемог, це здобуття повноти національного буття в усіх сферах життєдіяльності, це подолання хаосу й роз’єднаності, розбіжностей між масою й лідерами, це формування єдиної волі, що об’єднує ще різношерсту національну спільноту, і готовності до боротьби за найвищі імперативи й цінності нації.

Для мене націєтвірний характер українського селянства – річ безперечна, хоча й потребує обґрунтування. Це стосується й інтелігенції, бо аристократія, як правило, асимілювалася. Український селянин любив землю, він хотів працювати на своїй, на українській землі. Він був споконвіку хліборобом і хотів ним бути (але українським), а не просто землевласником, як згодом – совєтським колгоспником. Цю любов до землі  (більшовицька влада її методично вбивала) я розглядав би не лише в економічному (матеріальному) контексті, а й в духовному – естетичному, етичному, психологічному, ментальному. Відтак – у націєтвірному. Українське селянство в його багатомільйонній іпостасі було джерелом і носієм національних традицій, автором геніальної народної творчості, на основі його мови формували літературну мову. В усіх українських військових формаціях першої половини ХХ століття були (й переважали) селяни й інтелігенти в першому поколінні, бо були синами українських селян. Чомусь же казали, що українське селянство було становим хребтом нації…

Теза про дисидентів. Ярослав Грицак стверджує, що вони – «продукт радянської системи». Якби вони були цим «продуктом», то не стали би дисидентами. В другій половині ХХ століття структура української інтелігенції була іншою, ніж це стверджує Я. Грицак. Були інтелігенти, які воювали в УПА, гинули або потрапляли в совєтські концтабори – ті інтелігенти, які боролися зі зброєю в руках. Була Українська робітничо-селянська партія Л. Лук’яненка  (1959-1961), Український національний фронт початку 60-х років (М. Дяк, Д. Квецко, З. Красівський та інші) – це  найвідоміші підпільні організації, бо можна назвати й інші підпільні групи. Був рух «шістдесятників», Українська Гельсінська група. Звісно, були й такі, що пристосувалися й намагалися вижити і зберегти себе й свої родини: одні служили режимові з ідейних міркувань, інші – з кар’єрних, ще інші – зі страху. Проте були й такі серед членів партії, хто не вірив тій радянській владі й намагався зберегти свій внутрішній світ (своєрідна «внутрішня еміграція»), такі й народних і церковних традицій дотримувалися, таємно вінчалися, дітей своїх хрестили. Це їх міг мати на увазі Р. Іваничук, коли писав про «валенродизм» української інтелігенції. Ось чому стверджувати, що наші дисиденти – це продукт радянської системи, є хибною думкою, а для дисидентів ще й образливою. Подібне не завжди породжує собі подібне.

Отже, рух опору 50-80-х років – це українське збройне підпілля (УГВР-ОУН-УПА), це підпілля вже у «визволеній» і підсовєтській Україні, це літературно-мистецьке дисидентство, це правозахисний рух, це боротьба за вихід із підпілля «катакомбної» української греко-католицької церкви, це виникнення неформальних організацій в другій половині 80-х років. В умовах совєтського тоталітарного режиму, зміцненого ядерною зброєю та іншими засобами масового знищення, не було навіть теоретичної можливості знищити його збройним чином й відновити українську державність. Ось чому засобом боротьби ставало інакодумство, вільна творчість, що не узгоджувалася з догмами соціалістичного реалізму, гідна моральна постава у захисті національних цінностей.

Сьогодні спроби посилатися на т. зв.  ленінські «принципи» розв’язання національного питання, на совєтську конституцію щодо права національних республік на вихід із Совєтського Союзу і загальнолюдських прав (хоча в русі опору були й особистості з націоналістичними поглядами) оцінюють як некоректні, наївні, суперечливі. Проте в багатьох випадках це можна вважати певною мірою як прийом, як спробу легальним шляхом захистити українську культуру, мову, право на свободу думки. Зрештою, прагнення побудувати соціалізм із «людським обличчям» помітне було і в інших країнах соцтабору. Рух опору не відбувався у межах і формах парламентських чи громадських дискусій, що є правилом для цивілізованих і демократичних держав. Рух опору (і зокрема дисидентство) – це була за змістом і кінцевою метою політична діяльність, пов’язана з ув’язненням, фізичними й моральними тортурами, зі смертю в’язнів сумління, навіть із найтрагічнішою формою протесту і самопожертви – самоспаленням. Ось чому учасники руху опору не були «продуктом» радянської системи. Навіть те, що декого змусили відмовитися від своїх поглядів, не переконує мене в тому, що дисиденти були типовими радянськими людьми. Вони були людьми, які вірили в українську національну ідею; вони завдали удару тоталітарній системі.

І щодо жанру «Подолання минулого…». Це не підручник і не монографія. У текстах нема посилань, хоча наприкінці читач може переглянути розділ «Бібліографія». Ярослав Грицак не хоче бути тим істориком, який пише серйозні академічні статті й монографії, він «грішить» короткими есеями та блогами (із передмови до третього видання збірки «Життя, смерть та інші неприємності», с. 6). Як на мене, то Я. Грицак – не історик, а есеїст, який пише на історичні теми. У «Розмовах про Україну» (2018) він відверто зазначає: «Я вважаю, що історик не пише історію per se (по суті. – С. К.), а відповідає на запитання, які в цей час важливі для суспільства. Не можна написати єдину історію, раз і назавжди. Кожне покоління стоїть перед власними викликами». З таким підходом найбільше узгоджується саме жанр есею. Чомусь саме в жанрі есею, а не статті кожен автор почуває себе вільним, розкутим, тут відчутніше авторське «я». (Щоправда, в багатьох випадках це поєднується із надмірною суб’єктивністю, епатажністю, парадоксальністю, іронічністю, дискусійністю, суперечливістю, нехтуванням апробованих традиційних підходів тощо. Не буду вдаватися до історії есею як жанру. Історики й ті, хто вдається до есеїстики, мали би знати, як І. Франко оцінив Тена як історика Французької революції. У контексті моїх вражень від книжки Я. Грицака стаття класика української публіцистики дуже актуальна. Нещодавно мені потрапила до рук книга чеського філософа Я. Паточки «Єретичні есе про філософію історії», а один із класичних взірців сучасної есеїстики – це збірник есеїв польського філософа Л. Колаковського («Мої правильні відповіді на все», «Похвала неконсеквентності, або Як бути консервативно-ліберальним соціалістом», «Чи Господь Бог щасливий та інші питання»). Багато що із жанрових рис есею притаманне і стилю Я. Грицака. Про деякі епатажні й суперечливі тези його есеїв я сказав. Це зацікавлює, звертає на себе увагу. В Я. Грицака багато іноді «єретичних», правильних думок і відповідей на «все», приправлених бажанням добрих намірів. А всі оті загравання з читачем, пропозиції поправити його, Ярослава Грицака, критикувати й доповнити – це не стільки інтелектуальне наближення до читача, скільки елементарна популістська акція. З читачем розмовляє європейський інтелектуал, для якого ставлення до певних моментів української історії (може, не до всієї історії, не до історичної правди, яку він теж розуміє як відносну) нагадує мені «шлюб на віру», в якому есеїста ніщо не зобов’язує ні в правовому, ні в моральному сенсах. А треба визнати, що Я. Грицака Бог наділив неабияким літературним талантом і багато що написано направду блискуче. Але я український читач. На історію України – чи глобальну чи локальну, на її епізоди й сторінки, на подолання минулого чи наближення до майбутнього (і до Європи) я дивлюся українськими очима: по-перше, читач, на відміну від автора, не зобов’язаний перед замовниками, грантодавцями чи професійною (корпоративною) спільнотою (не буду повторювати банальні істини про відповідальність вченого перед своєю совістю й інтелектом, історією і перед суспільством). Пригадав я класичну формулу Івана Франка: «я спочатку українець, а потім радикал». Не випадково на цю ситуацію звернув увагу й митрополит Шептицький. (Йдеться про його статтю «З філософії культури» (1935), яку мало хто знає з-поміж сучасних дослідників. Так ось, Митрополит, аналізуючи філософію культури, згрупував її навколо національної історіографії. До речі, Митрополит стверджував, що історіографія – це теж мистецтво, а до певної міри й точна наука. Зацитую: «Великий історіограф-митець заховує не тільки особисті прикмети, йому самому питомі (притаманні. – С. К.), без того не був би митцем, але він мусить мати й прикмети, питомі його народові. Коли візьмемо історіографію наших часів у трьох провідних народів Европи – в Англії, Франції та в Німеччині, то стверджуємо такі глибокі різниці в їхньому національному характері, що, можна сказати, кожний народ має свою питому школу, що позначається глибокими різницями й цілком іншим підходом до предмету, іншим бранням справи. При  тому, очевидно, кожний правдивий історіограф мусить передусім приймати й заховувати вселюдські культурні принципи історіографії, цебто об’єктивність, ґрунтування на джерелах тощо, але мусить усе лишатися собою у подвійному значенні – собою, як «Сократ» людина й собою, як англієць, француз чи німець… Кожний проте признає великому представникові тих трьох шкіл чи трьох історіографій якісь границі, досить далеко йдучі, в яких вільно буде національним почуванням впливати в неесенціональних (несуттєвих. – С. К.) справах на об’єктивність представлення, бо кожний признає, що абсолютної об’єктивности в історіографії нема…». Хто мене, українського читача двадцятих років ХХІ століття, переконає, що Митрополит висловив не актуальні для нинішнього покоління й істориків, і читачів думки? Митрополит ще зазначав, що національні прикмети такі цінні для всесвітньої історіографії, що світова історія буде менше оцінювати того історика, який відрізняється від своєї національної системи й прикмет, від своєї національної культури на користь чужої. Але він застерігав: національний характер історика не може переходити дозволену міру й грішити проти вселюдських принципів, прикмети й характер національної культури зобов’язують, але лише до тієї межі, коли вони узгоджуються з принципами всесвітніми.

P.S. У “Розмовах про Україну” Я. Грицак признався, що важко бути оптимістом, знаючи нашу історію. Я ж вважаю, що саме знаючи нашу історію, не варто бути песимістом: ми все ж стали політичною нацією й незалежною державою. Хай лише духовна еліта не допускає «інтелектуальних огріхів» Я. Грицака, а політики хай працюють без облудливих  гасел для суспільства і лише в своїх інтересах. Таких «хай» можна назвати ще багато, бо живемо ми в глобальному світі, бо суспільство (чи народ) складається як із романтиків, так і з прагматиків, як із пацифістів, так і готових до самопожертви, як із порядних людей, так і зі злочинців, як із щирих і безкорисливих, так і з хитрунів, як із талановитих, так і з бездарних… Та й той самий Апокаліпсис можливий. Але українське майбутнє за оптимістами.

P.Р.S. «Его» Я. Грицака може себе заспокоїти. Стала його історія провокацією, стала: і ціна за книжку дуже висока, і зі змістом усе гаразд, бо він настільки дискусійний, що не може не викликати заперечень з боку читачів (як з боку професійних істориків – не знаю).

P.Р.Р.S. Ярослав Грицак – європейський інтелектуал, відомий історик і есеїст (без будь-яких застережень висловлюю свою думку про нього як читач), але з таким «подоланням минулого» пророком у моїй (сподіваюся, що і в нашій) вітчизні він не стане.

Степан Кость,

заслужений професор ЛНУ ім. Івана Франка

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.