Степами-дорогами материзни

174

 
 
Олесь ВОЛЯ
 
Навколо темінь густа, і біль у тілі. Я не можу поворухнутись. Нарешті прийшов до тями: пригадую, спускався з Козельщинської гори, і раптом захрящало тіло, – я брязнувся навзнак. Лежу ніби в якомусь сні-напівзабутті, думка вогнем горить: «Підводься і йди…». Я зводжу тіло з колін, спинаюся навпочіпки, але ноги не  тримають. Так безліч разів – підводжусь і падаю, а думка нуртує, кровоточить, шилом коле: «Я ж тільки половину книги написав…». Невже на півдорозі зупинюся. Жалість до себе затуманює мізки. Однак геть  жалість, підводся і йди, Олесю!
Якісь не мої, чужі, дерев’яно-пекучі ноги спускали моє тіло з гори. Я хитався з боку на бік, а вже небо сіріло зоддалік на обрії біля насурмленої лісосмуги, до якої немов притулився поздовжній будиночок автобусної зупинки. Якраз і автобус, чую, гуде. Швидше, швидше треба йти. Ліва нога лиш волочеться по землі, мов прив’язана, прикута до неї. Я таки дошкутильгав до зупинки. До Глибокої Долини автобус відправився сорок хвилин тому, а цей автобус на Троцько-Пінчуки: троцько-пінчуківський кущ теж недосліджений, поїду туди. Двоє випадкових хлопців підтримали  за руки, помогли сісти в автобус – отож їду. Від найменшого поштовху автобуса біль шпигає в ноги, трясе мене всього, обдаючи то холодом, то жаром. Мацаю ліву ногу в коліні (набухла, мов балабух), у голові, Господи, паморочиться, і трясучка, о, ця нестерпна трясучка в автобусі доконує…  Здається, пасажири щось кажуть мені, пропонуючи допомогу: «Вам погано, молодий чоловіче?» Але зарадити нічим пасажири не можуть, тому я заперечно киваю головою. Навіть усміхаюсь: «Не хвилюйтесь, заживе до весілля…».
Я вже кожним м’язом і нервом відчуваю: травма серйозна,  просто так не відкараскаєшся від неї. Але в лікарню  зараз звертатися не буду. Я знаю, я передчуваю, що скажуть лікарі: травма серйозна, треба відлежуватися і нікуди не рипатися. Постільний режим… Ні, таке  не підходить. Але чому так повільно їде автобус – чи, може,  просто здається. Ще тільки Михайлики позаду. «Водію, будь ласка, швидше! Можна якось швидше…» – прошу вголос. Певний час водій не реагує на прохання, а коли опинилися в голому засніженому степові і червоне, як металеве литво, сонце вкотилося лінькувато з-за небовиду, водій піддав газу. Автобус  ніби летів навстріч тополям, осикам і козацькій могилі. Біль несподівано трохи погамувався, і я задрімав.
Мене розбудили на кінцевій зупинці в Троцько-Пінчуках. Центр села. Клуб. Школа. Контора колгоспу. Все поруч, як і скрізь в Україні по кущових селах. Он церква нова, як з голочки, блищить бляхою оцинкованою. На душі приємно потепліло: в багатьох селах хати-розвалюхи  як після татаро-монгольського нашестя (вимирають села), а тут – церковка… Угледівши, що я незнайома, приїжджа людина, зацікавлено зосередив погляд на церковці, до мене підійшов рухливий дідок у шапці-вуханці, приязно пояснив: «Це все клопотами отця Петра. В Афганістані чоловік служив. На війні ледь не загинув. Поранений кілька разів був і сказав, що, коли залишиться живий, обов’язково піде духовною Божою дорогою. І оце  Петро на батюшку вивчився – церкву збудували. Дідок був охочий до розмови, хотів, мабуть, ще про щось розповісти-повідати, але його покликали в контору колгоспу, я опинився на вулиці сам-один. Приязність і тепло, якими повіяло на мене від дідка, змусили на кілька хвилин забути про біль, але ногу знову вкололо немов вогненною тупою швайкою. Ліва нога не згиналася в коліні і, щоб бодай якось рухатися, нахилився вперед, злегка ступав правою ногою, волік по землі знекровлену ліву. Нарешті доплуганився до найближчої хати – ворота на паркані були зачинені. Я до другої, третьої, четвертої хати (там парканів не було), але дверей також  не відчиняли. Як тільки мені не везе! І нога. О, ця проклятуща нога, хоч ти її відрубай – так болить. Ніби сто свердельців загнали в коліно, мучать безперестанку. Я злився на себе, злився на те, що мені не відчиняли, і, спитай, навіщо  зараз ходив отут, не міг би відповісти. Суцільний, разючий біль пронизував усе єство, забираючи пам’ять і всі інші почування. Та вже пізніше я зрозумів, що взагалі  не слід було сюди їхати, а повернутися в рідну хату, до рідної матері: хай би вона вирятовувала мою ногу…
Біля п’ятої хати ворота були не зачинені. Посеред двору стояли літні господарі. З неприхованим острахом дивилися, як я, хитаючись з боку на бік, підходжу до них ближче.
– Хто такий? – суворо спитав господар, а господиня, ніби мала дитина, стала за господарем.
Я пояснив, хто я й навіщо приїхав у Троцько-Пінчуки.
– А що з ногою? – не спадала насторога в господаря.
– Я впав… Дуже забився, – ногу знову вжалило  болем. Від сильного, нестерпного болю занудило. Щоб не впасти, я обіперся рукою за хатню стіну.
Господиня посміливішала, пояснювала схвильовано.
– Вночі… сьогодні… бандити якісь… в нашому селі обікрали магизин. Сторожа зв’язали, кляпом рота заткнувши, тому звиняйте нам, що в хату не запрошуємо: може, ви бандит…
– Я не злодій, я впав і дуже забився…
Господарі про щось довгенько перешіптувалися, і я тільки почув хрипке господареве: «Так і знай, Оляно, я за твою жизнь не отвічаю…» Та ось господиня запропонувала зайти  в хату.
Прямо біля порога стояли два стільці й стіл –  одразу сів, тримаючи ліву ногу розпрямленою, бо вона не згиналась. Метка жіночка не зводила з мене очей, поглядом своїм ніби благала: «Чоловіче добрий, ви ж бачите, живемо ми  бідненько, хоч і вік їшакували в колгоспі. Не чіпайте нас – красти в нас нічого…». І ця її внутрішня загнаність, недовіра викликали в моїй душі сприкреність, гірку посмішку. Господиня нетерпляче покликала чоловіка: «Де ти там мньохаєшся? Людина чужа в хаті – заходь мерщій».
Несподівано крізь низькуваті двері виткнулося спочатку дуло рушниці, потім господар – якийсь розгублений, зблідлий. «Де той?» – спитав з порога. Він чомусь одразу глянув управо, в бік коминів, тому не побачив мене. Тримаючи рушницю напоготові, господар хазяйновито сів навпроти. Погляд його посміливішав, у басовитому голосі була погрозлива впевненість: «Це я так… для безпеки. Без промаху стріляє…» – помацав рукою дуло. Я зрозумів, що в цій хаті мені не вірять, сприймаючи за злодія, котрий уночі обікрав магазин у їхньому селі, а тому розмовляти з господарями, знаходячись під прицілом рушниці, було бузглуздо, принизливо. Спробував звестися зі стільця. Вибачився, щоб чемно піти геть, але в ногу вкотре  боляче  стрельнуло, тіло смиконуло в судорожних конвульсіях. Мене враз обдало холодним потом. Я втратив свідомість. Коли розплющив очі, побачив перед собою господиню, що, сплескуючи руками, ступала два кроки від комина й назад, примовляючи тоненьким голоском: «Ой, Божечку, та що ж це за напасть на нас отака…». Господар мовчки сидів у куфайці незрушно напроти, тримаючи напоготові й досі рушницю. Я мимоволі усміхнувся, але то був не сміх, а швидше схлип від болю. Згодом  таки звівся на ноги, вибачаючись ніяково перед господарями за раптове «вторгнення», вийшов у сіни, надвір.
Я боявся, що впаду, і вхопився рукою за найближчий стовбур яблуні біля хати. «Ану, ось підождіть…» – наздогнала мене господиня й побігла хутко в сіни. Винесла звідти ціпок із гладеньким, відшліфованим до блиску балабухом-рукояттю. «Це ще діда нашого покійно – беріть!»  Я вдячно взяв ціпок.
З ціпком іти стало легше. Опинився посеред вулиці, де довкола жодної людини. Я був жалюгідний і немічний, як старий дід. Що робити? Йти далі по хатах, щоб записувати свідчення? – це виключалося, бо, крім разючого болю, я нічого не відчував і не сприймав. Дуже хотілося десь упасти й заснути, щоб не чути болю. Може, під деревом найближчим. Однак мороз припікав градусів до двадцяти. Жарти погані… Треба добиратися додому, в рідні Винники. До матері. Вона порятує, вона обігріє, ненька… В Козельщину їхав грузовик-попутка: він і підібрав.
З Козельщини у Винники обідняшнім автобусом добрався.
 
Удома проспав майже добу.
І перше, що спало на думку, коли прокинувся: «Чому я лежу? Чому відлежуюся, слабак… Пухла нога. Болить? Нехай поболить. Кому яке діло  буде згодом до моєї ноги?! А от коли не напишу книгу – це непрощенно… Отже, кожен день на вагу золота, і треба за будь-яку ціну встигнути, поки живі свідки небаченого жахіття в світі за всі віки. Спробував поворухнути ногою – ніби ворушиться. І тіло після ночі не так пронизливо гуде. «Ще повоюємо…» – прислухався. Неньки в хаті не чути. «Десь надворі порається…». Пригадав її вчорашні співчутливі сльози, що така придибенція зі мною трапилась. Розраджує вона «отак в писанину не вдарятися, що ні вихідних, ні прохідних; ні дня, ні ночі, ні відпусток, ні свят…». Але мама, хоч і докоряє, але то лиш із жалю. Вона завжди зі мною, завжди переконує інших, «що мій Олесь ніколи дурного не зробить, і він же для вас, люди, старається завжди добро робити…». Спасибі вам, нене, за віру. Однак чому я лежу? Спираючись на бильце дерев’яного ліжка, поволі звівся. Нога напухла ще дужче, але, перебинтована матір’ю й натерта гасом, вона ніби заніміла. Тиха радість зблиснула: таки  справді ще «повоюю». Хутчій умиваюся, і раптом у свідомості зринула думка, що Олесь Терентійович Гончар просив мене взяти свідчення з Сухої, де він народився. Олесь Терентійович зараз тяжко хворий. За лічені хвилини я зодягся, відчинив хатні двері – на порозі з’явилася мама:
– Ти куди, сину?
– На Суху, мамо.
– Та ти ж нікуди негодящий. В тебе нога…
– Нога – не смертельно, а треба бути в Сухій. Олесь Гончар просив…
Рішуче взяв у руку «трофейний» троцько-пінчуківський ціпок у сінешньому кутку, вийшов надвір.
А надворі ж гарно – морозець і сонце! Погода якраз та, яку найдужче люблю в зимову пору. Легко мені в тілові,  світлий спомин зринув, коли ще навчався у сьомому класі й учитель-мовник Іван Валер’янович Балась сказав, що у нашій Бреусівській школі навчався Олесь Терентійович Гончар. Навчався саме у нашому приміщенні 7-А класу, де я сидів зараз напроти вікна (Іван Валер’янович показав поглядом на мене). Здається, що більшої, вищої гордості тоді для мене не існувало: куди ж бо! Я сидів на тому місці, а може, й за тією партою, де колись навчався Олесь Гончар, на портрет якого я дивився зараз у хрестоматії з української літератури. В моїй свідомості промайнула якась блискавка-спалах, аби стати письменником. Адже Олесь Гончар був не якимось небожителем (по-іншому тоді мені письменники чомусь і не уявлялися) – він був звичайним сільським хлопцем, породженим звичайними батьком-матір’ю в Сухій, яка зовсім недалечко… Я буду, я обов’язково стану письменником! Відтоді я вже снив про письменницьку долю, ще навчаючись у школі. Але я навіть не здогадувався, через які пекельні сумніви, розчарування, невдачі, поразки й потрясіння доведеться мені пройти…
Недавно надрукували мої писання в журналі, й Олесь Терентійович помітив оповідання, добрим словом-відгуком підтримав і цим ніби вдихнув у мене таку снагу, з якою, здається, аніякі гори житейські не страшні; навпаки, я ці гори здолаю.
Я згадував про Олеся Терентійовича, і дорога від Винників на Суху була не такою обтяжливою й довгою. За Чапаївкою добирався навпростець. Вісім кілометрів було вже позаду, п’ять лишилося. Добирався  через степ срібно-золотий від снігу й сонця, минаючи балки й видолинок глибокий. «Дошурую!» – як сказав мені дядько чапаївський. Та ще й «трофейний» троцько-пінчуківський ціпок у підмозі.
с. Винники, 13 січня 1987 року.
 
П.С. …У розповні липня 1995 року Олесь Терентійович помер. Він лежав у труні заквітчаний увесь, спокійний лежав, мудрий, якийсь ніби усміхнений. Мов живий. З того невидимого потойбіччя його фізичної смерті Олесь Терентійович у властивій йому спокійній, розважливій манері мовби промовляв до нас, живих, своїм лагідним, з м’яким полтавським «л», голосом: «Я зробив усе, що міг, а тепер ви зробіть…»
Олесь Терентійович ніби вкотре, коли був ще живий, казав мені: «Про все забудьте, Олесю: про сон і спочинок, про спокій душевний і день розмірений – живіть як на фронті, а книгу про тридцять третій напишіть. Хай знатимуть нащадки: хто, як, за що і чому мучив наш український народ…»

с. Винники, 12 січня 1997 року.

 

№24 (186) 9 грудня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!