Стефаник би вклонився

206

 
 
Василь Бондар
Він своєрідний, не схожий на інших, ось останнє речення в новелі-есе «Марево» я щонайменше вдвічі скоротив би, а Мошуренко – ні, не скоротив: подав так, як надиктувала йому душа.
Діалогічні два тексти (нині це популярний термін в літературі, помічний особливо в тому випадку, коли важко визначити жанр) Василя Мошуренка, пропоновані читачам «Вежі», я отримав від нього електронною поштою взимку 2018 року, незадовго до його смерті. Власне отримав не два тексти, а три – у відповідь на прохання подати щось художнє, в якому вбачається «Місто о п’яти іменах» (якраз тоді формувалась антологія з такою назвою: місто на Інгулі в художній літературі). Місто в тих текстах вгадувалось дуже приблизно, хіба прізвищами кількох людей – викладачів вишу, письменників. Я вибрав для антології пристрасний, публікований уже в кількох його книгах діалог «Діагноз: “Домбас” головного мозку». А ще два, «Марево» й «На роботу», лишились непублікованими. І досі не знаю, чи вони десь друкувались. Думаю, що друкувались, бо Василь був людиною щирою, відкритою, комунікабельною – майже все ним написане розпускав одразу по газетах-журналах-сайтах, хоча пошукові системи Internet’у на мій запит нині мовчать. Отже, хай це буде першодрук.
Влітку 2014-го про Мошуренка мене запитав Володимир Кобзар: він побачив його оповідання у збірнику «Похід через засніжений перевал» (Київ, «Преса України», 2013) і зацікавився уродженцем Кіровоградщини. Він просто його забув. В кінці 80-х минулого століття, коли в краї формувались перші осередки Народного руху України, виник такий і в Великій Чечеліївці – на зібрання в Кіровоград від нього приїжджали вчителі Володимир Яблонський і Василь Мошуренко – останній тоді був директором десятирічки, що рухівцям дуже лестило: рідко хто із пришпилених владою вчителів міг звестись із колін. Запам’ятав я Василя і на похороні голови Новгородківського осередку НРУ Олександра Носика в березні 1992 року (і досі не з’ясована причина смерті народного провідника, який щойно повернувся з Києва, де брав участь у третіх Зборах Руху – його знайшли повішеним у власній квартирі).
А потім була чимала перерва у наших стосунках, коли ми фактично не бачились, не спілкувались. Лиш через десяток літ відгомони, що йшли з Новгородківського району, збудили у мені пам’ять про Мошуренка через його позови з місцевою освітянською владою. Я не втручався, бо не мав ні причетності, ні повноважень, ні конкретики – хіба журналістів з обласних газет мотивував поїхати на суди у Новгородку. Аж згодом, зустрівшись у Києві, почув від нього самого про деталі судилищ. Василь розповідав, що вижили-викинули його і зі школи, і з району – змушений був шукати роботу в столиці: сторожування… «Зате вернувся до творчості, – печально посміхався він. – Нудно сидіти на сторожуванні без діла…» Я цей жарт його сприйняв іронічно, адже приводом до творчості вважав справи серйозніші від тієї, що він виголосив: мовляв, від нічого робити. А в нього ж це було серйозно. Я не знав зовсім, що перші свої публікації Мошуренко зафіксував іще студентом Кіровоградського педінституту, а тепер наче відкрилось йому друге дихання. В переході підземної залізниці він подарував мені диск із записаними віршами. Може, й сподівався на відгук. А я прочитав-проглянув з десяток віршів (не так давно ноутбук придбав, аби мати змогу брати його в дорогу) і не знайшов у них чогось такого, що змусило б мене обізватися. Я й тепер вважаю, що в поезії Василь не сягнув і долі тих висот, які підкорились йому в прозі.
«Туз» – перша новела його, що пробила мене наче струмом. В періодиці опублікована. Гімназія, вчителька, зошити, крутий батько ледачкуватого учня, нахабно-легковажні пропозиції, долари, «Лексус»… Якихось три-чотири сторінки машинопису, а – уся драма й спокуса наче перед очима твоїми пройшла. Аж кулаки стислись супроти зухвалого скоробагатька: ти бач, скотина така – він думає, що гроші усе можуть!.. Туз! Ще й прізвище таке недвозначне дав йому автор… Я іще раз прочитав новелу: ну зовсім же ніяких засобів-способів-метафор – все так просто, ясно, коротко, з недомовками, які уява сама заповнює і словами, і картинами. Оце – література. Це – майстерність.
Звідтоді я не пропускав жодної його публікації (в «Літературній Україні», «Кур’єрі Кривбасу», «Українській літературній газеті»…), хоча найбільше, зізнавався він пізніше, його твори друкувались у «Сільських вістях», найголовнішій селянській газеті, яку я не передплачував, хіба журився, що вона різко почала падати в тиражах. Врешті, навіть із тих небагатьох друків я відчув, на що він, Василь Мошуренко, здатний. І радів, що так несподівано прийшов у літературу талант. Несподівано для мене, адже я його знав – і не відчув, як він народжувався.
У липні 2015 року, як завше, я літував у рідних Теліжинцях, коли в Кіровоград приїжджав Василь. Дарував свою першу прозову книгу друзям – з автографами. І мені передав через дружину: «…з побажаннями щирими – автор! 16.07.2015…» Повернувшись із села, я прочитав його тоненьку як для прози, півтораста сторінок, книжку й зробив запис у щоденнику: «Книга новел… з претензійною, хоча насправді іронічною назвою «Шедеври». Треба написати відгук для обласної періодики. Із 27 новел я виділив би три: «Ветеранша», «Плосконоси» і «Німецька воша». …в прозі він значно сильніший, ніж у поезії. Місцями таки «шедевральний» – як на 128-ій сторінці».
Шедевральний ось цей монолог матері зі 128 сторінки, який сприймається й без контексту: «Любко… Дитино… Оце слухай… Не вештайся селом… Переночуєш у рідній хаті… Я тобі зберу вузлик харчів… Хлібину дам… Люба! Їдь кудись, дитино. Їдь! Ти ж – «бита» дівка: не пропадеш! Тобі на Покрову вже буде… […] Двадцять три… Їдь, доцю. Я не хочу «слави» на село. Не хочу! Сестри вже повиростали: заміж пора… А хто ж їх візьме – бідних?! Батька немає… Про них будуть по тобі судить… Гуляща! Хоч би який кривий-безногий… чи контужений знайшовся… Де їх взяти на всіх! Скільки погибло… Їдь, Любонько!..» (новела «Ветеранша»).
Драма-трагедія повоєнного села. Це крик землі понівеченої, вталованої сталінізмом-гітлеризмом. Стефаник би вклонився цьому монологу.
Але це не означає, що всі його прозові твори я сприймав беззаперечно. Мені трохи муляла його надмірна скабрезність не тільки в діалогах – це, певно, від бажання епатувати читача. Як правило, думаю я, без неї можна обходитись, зрошуючи брудом лиш ті моменти, де це вкрай необхідно для характеристики персонажів твору. А Василь і в заголовки не цурався ту скабрезність виставляти. Як Подерв’янський, наприклад. В таких випадках я кажу авторам: а ти прочитай вголос цей твір мамі своїй, чи вчительці рідній. Бо подібну творчість я не приймав ні розумом, ні серцем. А тому, прочитавши кілька гиготливих новел в «Літературній Україні» (пригадую назву однієї з них – «Про трави в росі і стрічку в косі»), на берегах газетної полоси записав: «…здається, після успіху першої прозової книги «Шедеври» на іронії в нього дах посунувся. Проза a la Іrvanez, a la Pozajak – неходжені стежки нашої новітньої прози…» Пізніше в одній з розмов я зрозумів, що він зауважив цю мою шпичку («читацькі нотатки» друкувались у «Вежі»), але не образився.
В останні роки Василь у рідні краї навідувався часто – чи в Велику Чечеліївку, чи в Розумівку, чи в Бовтишку. Це підтверджують і зазначені в кінці творів назви населених пунктів: у книзі «Коріння» (2016) із 42 новел 27 писались чи завершувались саме в цих степових селах, рідних письменникові. Мимохідь зупинявся він і в Кіровограді-Кропивницькому. Або й спеціально приїжджав.
Листопад 2016 року, 18-ий день – найтривожніший, мабуть, в усій тридцятидворічній історії обласної організації Спілки письменників. У затхло-сируватому приміщенні літоб’єднання «Степ» обласні збори НСПУ оголошували недовіру керівництву: лунали контроверсійні промови, серйозні звинувачення й непевні виправдання, не обійшлося без криків-ґвалтів та викличних демаршів… Бодай не згадувати. Василь Мошуренко приїхав тоді в складі чималенького гурту олександрівських членів Спілки і претендентів на вступ, чиї справи мали тоді розглядатись. Сидів тихо в задніх рядах, слухав той бедлам (стіна на стіну) і вже на завершення розмови, коли збирались розходитись, раптом попросив слова й як представник столичної організації почав ділитись досвідом, як треба поважати один одного… Та його перебили: мовляв, що ти нас поучаєш, сам тільки до Спілки прийшов, а вже…
В останній свій рік він особливо був активний: метався по Україні, запрошуваний читачами, друзями по Facebook’у, друзями-письменниками. Він знав про своє хворе серце, але не зважав. За тиждень до кончини він виступав перед читачами Новомиргорода, фотографувався біля будівлі поруйнованої Златопільської гімназії… Він не просто горів, а палав-палахкотів, згорав. Наче відчував, що його місяці і дні пораховані.
У кінці січня позаминулого року він провів творчий вечір для кропивничан. Я зробив запис про цю фактично останню зустріч, коли я його бачив і спілкувався з ним. «Василь Мошуренко зібрав у обласній науковій бібліотеці горсточку людей (шість своїх однокурсниць і ще стільки ж бібліотекарок) і чарував їх дві години. Володимир Лихолап сказав мені після цієї зустрічі: “Такий непримітний з лиця, що навряд чи й можна чогось сподіватися, а заговорив, а взяв гітару в руки, а усміхнувся-пожартував, а прочитав строфу-другу – і ти вже в його полоні!” Я так само пізнав тепер його ширше й глибше, ніж досі, навіть після прочитання книги «Шедеври». В літературу прийшов кілька років тому після десятиліть педагогіки, директорування в сільській школі. То ж слід, певно, подякувати тим чиновникам від освіти в Новгородківському районі, які випхали його від дітей, і він змушений був податись у сторожі столичні, де й отримав лантух несуєтних годин та днів, аби потягнутись до пера… Маючи вразливу, раниму від нещасливого дитинства (батько й мати кинули його бабі з дідом) душу, вихований у праці, штовханий і битий несправедливо – він і вилонив ці згуки й зойки в художні тексти, які хвилюють читача. І до нього, до читача, Мошуренко бреде своєю, непротоптаною дорогою: видає книга за книгою (вже в нього їх понад десяток) дрібними накладами (по 50-100 примірників) за власні кошти та роздаровує видавцям, відомим літераторам і друзям: доти робитиме це, доки його не побачать, не оцінять, не піднесуть… “Я чекаю, що мене видасть хтось великим тиражем, що мене читатимуть!..” – каже він, широко розставляючи руки, наче демонструє той майбутній огром видань і слави. Каже настільки щиро, що ти не сприймаєш його слова за хвастощі, завше неприйнятні тобі, лиш просиш подумки: Боже, почуй його!..»
Це було в той рік, коли його вперше, як кажуть, прокатали недоброзичливці-договірняківці з обласною літературною премією імені Є.Маланюка. Його вищість серед претендентів була очевидною, та тільки не для членів журі. Однак він удар витримав мужньо. Як на мене, навіть трохи фальшивою була та мужність, коли він прийшов на вручення й вітав лауреатів, серед яких сам мав би бути, однак… Точніше, показною бадьорістю віяло від його вітань. Його принизили, хоч він цього намагався не показувати. Я знав, що наживаю ворогів, коли підняв був правління обласної організації в захист таланту. Нічого з того термосування не вийшло. «Годі, брате, не вішай носа – так буває», – заспокоював уже він мене. Це дуже мошуренківські слова: брате, так буває. Я їх зустрічав у його творах не раз.
Того ж року, але восени, обласна організація Спілки подала його другу книгу на здобуття премії. І знову він пролетів, як фанера над Парижем. Хоча й набрав найбільше голосів – одного не вистачило для протокольної переваги. І тут уже сплохував голова журі, вирішивши, що коли в положенні про премію не прописаний механізм другого туру голосування, то й не треба голосувати. Але ж за такою логікою ніхто ніколи не стане лауреатом, якщо претендентів буде не два, а більше. Це ігнорування Василь сприйняв уже не криючись. Особливо роздратували його аргументи одного із членів журі, який звинуватив Мошуренка у плагіаті з Григора Тютюнника. У своїй сторінці Facebook Василь назвав його грубим словом із трьох літер, тільки не тим, яке найперше приходить на думку, а іншим, але теж грубим. Навіть заявив про самосуд. Зрозуміло, що він би ніколи до цього не вдався, однак у пориві ображеної порядності вирвалось прагнення поквитатись і в такий спосіб. Врешті, самосуд – поняття багатозначне, як і всякий суд.
А через півроку Василя не стало. І вже справою честі для письменницької організації було добитись справедливості, хоч і після смерті. Обидві книги прози («Шедеври» та «Коріння, або Я – Розумівка») зборами висунуті на премію. Втретє. Одностайно присутніми на зборах, але зі скепсисом тих найближчих друзів покійного, що в зборах участі не брали: мовляв, для чого використовувати ім’я В.Мошуренка як розмінну монету третій раз у прозі, коли відомо, що з цього нічого не вийде? Слава Богу, вийшло. Премію отримували вдова письменника й син. «Василь дуже хотів бути визнаним у своєму рідному краї…» Сталося. Посмертно. На жаль, така доля багатьох талантів.
Страшну звістку про Василеву смерть мені передав Роман Любарський, друг його ще із студентських літ. Я тоді тільки-но приїхав на літування у Підлісне, що за якихось півтора десятка кілометрів від Василевого села Розумівки, планував побачитись із ним у його рідному селі, коли він серед липня навідається до земляків. У Розумівці я був не раз, але тепер хотілось глянути на нього очима автора віршо-есе-новели «Моє село». «Приїдьте – подивіться!» – гостинно й наполегливо запрошував він… Та не склалось за його життя. Я поїхав у Розумівку через два місяці по смерті письменника. На велосипеді – полями, лісом із крутим спуском та хмарами комарів і павуків, які заліплювали очі, піщаними дорогами села Миколаївки та зниклих сіл-хуторів, від яких лиш назви лишились (Стремещина), мимо запущених цвинтарів, які ще бережуть прізвища посполиті (Каширний, Криця, Дрижак, Деркач, Христенко…) на підгнилих дерев’яних хрестах та сучасних полірованих габро… А які ж краєвиди відкриваються! Тут народжуються поети й воїни – супроводжувала мене думка на тих вигорах. А що вже Розумівка! «Центр Всесвіту! Для мене… З хатою, що вже давно не моя» – це Василів голос. Я знайшов її, хату, розпитуючи людей на високому крутому березі Бовтиша, позаглядав на обійстя: чепурненьке, із «сивою грушею», посадженою прадідом; а через дорогу – стрімке урвище в долину, за якою пуща непрохідна. Все це, не сумніваюсь, будило Василеву пам’ять. А ще «ставків зажурені дзеркала», широка кладка («он місток хисткий скрипить») від буйних очеретів до крутого берега із Хресто-Воздвиженською церквою (знак окупації Росією), вказівник до місця загибелі Чорного Ворона, асфальтовані вулиці межи яблунями-горіхами-сливами… «Запасний життя аеродром». Я спілкувався із селянами Розумівки, з головою сільради й переконався – Василя Мошуренка тут пам’ятають і шанують: виставка в бібліотеці, експонати в сільському музеї, живі спогади земляків… Розумівка без Мошуренків не мислиться: на пам’ятних таблицях загиблих за волю й долю серед двох сотень прізвищ – восьмеро Мошуренків. «Милі моєму серцю розумівці… Таких немає ніде!» – гукав до світу Василь. Любов навзаєм. І довіку.
Як і в літературі залишиться його любов, його своєрідна, незвичайна стилістика: холерично напружена думка, що графічно рябіє в очах трикрапками-недомовками, морем знаків запитань і захоплення; еклектичним жанром на межі діалогу-есе-інтерв’ю-новели-щоденників; безпосередніми звертаннями до читача, які вилазять із тексту, як шило з мішка, до яких звикаєш не зразу; народним гумором на грані – а куди ти від дійсності сховаєшся? несосвітенним патріотизмом, що аж вихлюпується з тексту; характерним побажанням «щасливого щастя!»; реченнями, які неможливо забути: «Перші краплі дощу упали в пилюку, як величезні перестиглі вишні», «Грунзяли на п’яну руку того налигача», «Роки, як ті птахи, методично та регулярно відлітали у вирій»… Неможливо забути.
м.Кропивницький
 
У наступному числі УЛГ читайте оповідання Василя Мошуренка «На роботу»
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!