Стефан Кирнов, знайомий болгарин

(З книжки «Про що думає людина»)

Не можу збагнути, чому до одних людей, з якими зустрівся
цілком випадково, приз’язуюся так міцно, немов ланцюгом, і вони довго живуть у
моїй пам’яті, а інші, з якими колись часто бачився, не залишили в душі жодного
сліду.

Болгарина Стефана Кирнова я бачив лише упродовж тижня, коли
з дружиною під час відпустки винаймали в нього кімнату в Поморії, але він часто
згадується мені. Привітний, чорнявий, невисокого зросту чоловік, який мав на
лівому мізинці відрощений і випещений довгий ніготь, яким час від часу любив
почухувати кінчик носа.

Таким же привітним, чорнявим і невисокого зросту чоловіком
був і його брат Атанас, який цілий день вилежувався на пляжі, а на ніч приходив
ночувати в Стефановій кухні на тапчані. Стефан Кирнов жив у Великому Тарнові, і
тільки на літній сезон приїжджав в Поморіє. Він пригощав нас з дружиною на
кухні ракією, якій уже десять років, і запрошував приїжджати в Поморіє
наступного року. Ми закусували ракію персиками і розмовляли ламаною російською.

Він працював водієм-дальнобійником і через це мав великі
проблеми з хребтом (коли машину підкидає, то велика напруга йде на хребці), і
йому довелося робити операцію, — показував зарубцьовані шрами на спині, — але
на пенсію важко прожити, тож щоліта здає квартиру в Поморії. А ким ми працюємо?
— питав нас дружиною.

Я бібліотекарем, а дружина в університеті викладає, —
відповідав йому. Але ви небагато заробляєте, — казав зі співчуттям Стефан. На
життя вистачає, — заспокоювали його.

Ми смакували ракією й сміялися. Проміння західного сонця
купало в червоних променях ґранатове дерево на подвір’ї й затоплювало своїм
відблиском всю кухню. Чи нам подобається в Поморії? — питав Стефан. Звичайно,
відповідали йому. Тут малолюдно і затишно, тепле море і чорний пісок й багато
морепродуктів — від простої цаци до білої акули. Стефан розповідав, що ще в
давнину римські воїни зауважили лікувальні властивості чорного піску, він
швидко гоїв рани.

І раптом Стефан почав розповідати про свою поїздку до
дружини на Різдво у Рим. Вони зустрілися в місті, в кафе, але дружина так і не
запросила його до себе. Господар не дозволяє, сказала. Й обидва сини працюють в
її господаря. Але й вони не знайшли часу зустрітися з ним. У нього склалося
враження, що сини зумисне уникали його. Різне думав і про дружину та її
господаря. Уже десять років жінка працює в Італії і не хоче повертатися в
Болгарію. І вже десять років він живе сам.

Розривається між Великим Тарновом і Поморієм. А задля кого?
Сини також не хочуть повертатися в Болгарію. Кажуть, щоб продав квартиру в
Поморії і розділив між ними гроші. Адже взимку тут ніхто не живе, а вітри такі
скажені, що з ніг збивають. Місто взимку видається мертвим. А раніше вони
любили тут відпочивати разом з дітьми.

Раптом Стефан згадав, що забув погодувати Лізу, свою
собачку, і швиденько поніс їй їсти. Я часто спостерігав з балкона за Стефаном і
його сучкою Лізою, поміссю французького бульдоґа з пінчером (дружина казала,
бульдоґа з носорогом). Він привіз її з Великого Тарнова, і вона жила в Поморії
під Стефановою машиною, прив’язана до ланцюга. Либонь, стерегла стареньке
«Пежо», і, як припікало сонце, ховалася від палючого проміння в затінок
автівки.

У маленької чорної собачки нижня щелепа була трохи висунутою
вперед, тому Ліза їла важко, схиливши голову набік і притиснувши її низько до
землі. Я рідко чув, щоб сучка гавкала. Лише іноді хижо вишкірювалася. Переважно
була тихою і дивилася на нас насторожено. Моїй дружині цей маленький бульдоґ з
носорогом одразу ж не сподобався.

Стефан казав, що вечорами і вранці гуляє з Лізою безлюдним
узбережжям, але ми жодного разу не зауважили їх на березі моря. Бачили тільки
на пляжі його самого або з братом Атанасом, як засмагали до обіду. Тоді обоє
привітно махали до нас руками й усміхалися. Атанас також жив самотньо.

Якось Стефан запропонував нам свої послуги водія: повезти за
таку ж ціну, як їздить автобус, в Несебр, старовинне містечко, яке звели давні
римляни, і ми з дружиною без вагання погодилися. Дорогою Стефана потягло на
історію. Він з гордістю розповідав про боротьбу болгар з турками й не
приховував до них своєї ненависті, хоча зовні сильно нагадував саме турка. Він
казав, що турки не дозволяли болгарам зводити високі церкви, вікна на них мали
бути нижчими за турецького вершника, тому давні церкви такі низькі, немов би
провалюються в землю.

Місцями проїжджали депресивні райони, бензозаправки
«Лукойл». Так, Болгарія бідна, але гостинна і щедра країна, казав Стефан, а
відтак тихо додавав, що росіяни вже скупили всю Болгарію.

Автомобіль Стефан залишив на безкоштовній стоянці в новому
місті, і ми пішки подалися в старе місто. Стефан був нам за гіда, і ми довго
блукали вузькими вуличками, милувалися вцілілими будинками, затишними
двориками, руїнами давніх храмів і давньоримського театру, заглядали в різні
крамнички. Коли ж запропонували Стефанові разом пообідати, він категорично
відмовився, але додав, що залюбки випив би з нами кокаколи, отож ми вирішили з
дружиною піти на каву. Сиділи на терасі ресторану й смакували запашним напоєм,
а Стефан пригублював пляшку кока-коли. Поряд синіло море й виднілися кораблі, і
навіть лайнер «Україна» з рідної України був пришвартований до пристані.

Ми розмовляли про різні дрібниці й сміялися, а я все думав
про Стефана і його прив’язаність до Великого Тарнова, Поморія, старенького
«Пежо», брата і сучки Лізи. Невидимі ланцюги приковували чоловіка до всього, що
оточувало його, немов ґалерника до ґалери, через що він видавався мені
страшенно нещасним. А хіба ми чимось відрізняємося від нього? — питав я себе. —
Ми ж так само живемо, прив’язані до свого міста, дому, роботи, родини, але ніхто
з нас не відчуває себе від цього нещасливим?

— А найгірше те, — несподівано сказав Стефан, — що мені
перестали снитися сни.

І тут він згадав про давньоримський фонтан, якого ми ще не
бачили. З нього й досі люди п’ють воду! — захоплено казав Стефан, і ми
неодмінно повинні попробувати її.

П’ючи воду, мені чомусь згадувався чорний пісок на
узбережжі, який гоїть рани, але, виявляється, не всі…

м. Львів