Закінчення. Початок – litgazeta.com.ua від 20.02.2021 – 10.03.2021
03.ХІІ.1970
Розповідала Лідія Петрівна про те, як у довоєнні часи у Харкові були арешти письменників. І от на якомусь зібранні письменницькому якийсь партійний діяч (чи з органів) вправляв мізки «гнилим інтелігентам». І так захопився цим ділом, що став теоретично обґрунтовувати, буцім вже саме заняття інтелектуальною працею призводить до контрреволюційності. Усі сидять, води в рот набрали, всім страшно. І тоді Тичина в розпачі вигукнув:
– То що ж нам – стрілятися чи вішатися?
Зі Скабою були сварки в П. Г. Тичини не раз. І от якось було знову діло – зі статтею. П. Г. Тичина відмовився писати статтю про розквіт української культури за 50 років.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але Скаба не заспокоювався. Цілу групу письменників було запрошено в ЦК (членів президії) і почали говорити, хто про що скаже:
– П. Г. Тичина. Розквіт української культури за 50 років.
П. Г. Тичина:
– Не буду писати.
Скаба:
– Як то?
– Я вже писав. 25 років тому. Під час війни. А про що я зараз писатиму? Що закриваються українські школи? Що хору Верьовки ніяк не присвоїте ім’я Верьовки? Що?..
– Так ви будете писати чи ні? – багровіє Скаба.
Це ж – непослух! Це ж – виклик!
Вмішується Новиченко:
– Павло Григорович буде писати. Але не на цю тему. Він напише про Асєєва та українську літературу.
– Про Асєєва напишу, – відповів П. Г. Тичина.
…Прийшов додому, сумний.
– Лідо! Чекай неприємностей! Я посварився в ЦК.
Діло було на дачі, в Кончі. А там – самі чекісти. Ходив, стрів одного, другого, десятого.
Приходить дуже веселий. Каже:
– Казали, що я правильно зчепився з Скабою. Так йому, кажуть, і треба, хай не командує.
Задумався.
– А там – мовчали…
05.ХІІ.1970
Павло Мовчан якось запитав у Лідії Петрівни, чи П. Г. Тичина знав буддизм. Лідія Петрівна сказала, що так.
Не знаю, що таке буддизм, не знаю достеменно. Але була в П. Г. Тичини якась дивовижна благосність і самозаглибленість. Була «відключеність» од світу – мовби в ньому текла ріка музична (крізь нього) – і він лише на певні періоди виринав звідти – та й то ненадовго.
От Хемінгуей говорив про айсберг.
А Тичина мовби плив музичною рікою через (чи повз – це вірніше) світ. Коли він випірнав звідти на повітря, то почував себе рибою, викинутою на берег. Задихався. Ах, як довго йому доводилося задихатися!
А таки плив.
А в пору загального захоплення Євтушенком П. Г. Тичина стояв на своїх позиціях і просто дивував мене своїм невизнанням цього поета. Пізніше я збагнув, що Євтушенко – таки вельми посередній поет з великими претензіями й півнячим голосом. А Вознесенського П. Г. Тичина (здається мені) поважав більше. Паустовського П. Г. Тичина не поважав. Не любив за шовінізм (цього нікому не прощав: ні Твардовському, ні Цитовичу, якого називали денікінцем), а також за те, що Паустовський йшов не магістральним шляхом, а також за те, що він став у центрі тогочасної моди.
П. Г. Тичина їздив з Вінґрановським до Хмельницького. Микола здорово напився в поїздці. Але П. Г. Тичина нікому про це – ні слова. Тільки Лідії Петрівні був сказав. А в парткомі – дав Миколі найвищу характеристику.
06.ХІІ.1970
Неділя.
Розказував П. Г. Тичина, як Вінґрановський читав його, Тичинині, вірші і як він, П. Г. Тичина, заслухавшись, разом з публікою аплодував…
П. Г. Тичина не любив В. Земляка (здається, його), – за те, що той організував у якусь газету листа від мешканців Пісок, що от, мовляв, П. Г. Тичина не приїздив давно до себе на батьківщину, не стрічався з трудящими.
Коли вийшли «Соняшні кларнети», П. Г. Тичина за гонорар купив трієр і прислав у дар рідним Піскам. А за гонорар за друге видання «Плугу» купив бібліотеку для села.
Трієр згодом загубився в якомусь сусідньому селі, книжки з бібліотеки розтягли й покурили.
…А якось я прийшов до П. Г. Тичини непоголений і, лапнувши себе за підборіддя, став вибачатися. А він почав казати, що найкраща бритва – це «Харків» – і став її розхвалювати – та так, що я перелякався, подумавши, що зараз він захоче її мені подарувати. Але він побачив мій переляканий вигляд – і змилостивився – перевів розмову на інше.
Грався з Лесею. Привів я її якось до нього. Він давай придумувати. Грався в собачки, ходив на чотирьох. Леся налякалася, заплакала і впісялася.
07.ХІІ.1970
Сьогодні було засідання комісії критики. Я виступив далеко не блискуче. Новиченко, не називаючи мого прізвища, заперечив багато чого. Я сказав, що Гончар мав рацію, придумуючи саме таку, а не інакшу композицію «Циклону».
(Хорунжий якось сказав: «Ах, «Циклон» – хіба то роман? Щось таке писав, якось його склав – ледь-ледь стулив, та й каже, що роман. Ех, дав би він мені все це – я б йому все зліпив, як слід. Був би роман!» – Так я про це сьогодні у виступі сказав. І сказав, що я не погоджуюся з Хорунжим).
Так Новиченко, явно нариваючись і пускаючись в софістику, надуживання якою ще раз доводить, які невичерпні можливості маємо ми, критики, для доведення, що біле є чорне і навпаки, – так цей таки ж Новиченко став філософувати про те, що кожен з нас має думати про дохідливість – і чи не переускладнюємо ми на шкоду ідеї, змістові, форму своїх творів» – одне слово, те ж, що він говорив, читаючи «Сковороду».
Але в своєму – загалом сіренькому виступі – я пустив шпильку Крижанівському за те, що в 6-му томі «Історії української літератури» вони (він як автор розділу про українську поезію 1917–1922 років та як загальний редактор) Тичину переставили на друге (після Рильського) місце.
Крижанівський після цього підходив до мене і казав, мовби дивуючись:
– А після кого це ми на друге місце Тичину поставили?
– Як після кого? Після Рильського.
– Со ви казете? Не мозе бути! Там зе є місце пло те, сцьо Тицина став визнаним лідером насої поезії.
– Не бачив, де це ви сказали. А от те, що Тичина у вас на другому місці – бачив!
Боже мій, а що доведеться побачити в сьомому та восьмому томах!
16.ХІІ.1970
Стрів недавно Шумила, кажу йому:
– О, Микито Михейовичу! Я оце працював над книжкою про П. Г. Тичину – і прочитав Вашу статтю про нього «Замість сонетів і октав». Ви, мабуть, єдиний з сучасних критиків, хто не матюкає цю книжку. Я списав звідти кілька цитат…
Замріяно подивився на мене Микита Михейович, ласкавеньким голосом твердо мовив:
– Я про нього цілу книгу напишу!
Схвилювався!
22.ХІІ.1970
Вівторок. Не виспався. Сьогодні – Тичинині читання.
Болить, тріщить голова. Прийшов з Тичининих читань після дванадцятої. Галочка розбила голівку.
Нам калюжі б, а не океани,
У калюжах бурі не страшні.
Нам потрібні вправні графомани,
А поети геніальні – ні.
Ми такі печерно волохаті
Серед синтетичної імли, –
А йдемо – упевнені й пихаті,
Думаєм, що всього досягли.
Немирович розповідав їдучи до вул. Суворова – переносити домовину з Валею Ткаченко в автобус:
– Я був директором клубу. Щось там таке було, що зайві гроші були. От я й пустив (у кінці року, треба ж гроші на щось витратити – такий закон кожної організації чи установи). Кілька десятків бляшаних траурних вінків. Ну, як хтось помре, то щоб не бігать зайвий раз, гроші не переказувати… Щоб без мороки… Помер хтось – аж тут віночок. Порядок. Наукова організація праці. НОП… Аж тут якось Збанацький до мене заглянув у клуб. Побачив вінки й питає: що то? Вінки, кажу. «А нащо?» – «Ну, про запас!» – «І багато?» – «Та багатенько… На кожного по віночку буде…»
Дивлюся – у Збанаги нижня губа відвисає, морда перекривлюється в правий бік, – а вона в нього, як правило, у лівий перекривлюється. Він як гаркне, як зареве, зірочка на нім як задзеленькає! Матінко моя!..
Я ж – як краще! А він уздрів у цьому якесь підсиджування. Трата – та – та – та…
Це Немирович так дрібно сміється: не ха – ха – ха, а тра – та – та, як з кулеметика іграшкового: високо, швидко, дрібно й несподівано…
Павло Мовчан сьогодні у Лідії Петрівни (були ми там з Ю. Петренком та Б. Оліником) розказував:
– Коля Вінґрановський приїхав з Павлом Григоровичем у якесь містечко. Коля каже: страшенно люблю чорний свіжий хліб, щоб отак – уранці, прокинувся – і шмат хліба… Ну, він це аж продекламував!.. Приїхали в містечко. Вранці десь о 8 годині хтось стукає. Відкриває (в готелі діло), аж Павло Григорович стоїть – і хлібина свіжа, чорна, в газету загорнута: «Це – вам!».
24.ХІІ.1970
Четвер.
Паршиво вийшло. Обідили Лідію Петрівну. Прийшли з Горлачем та Алінієм до неї й, швидко повечерявши, вийшли – піжони.
Кудлато, кудлато сніжинки навстріч –
З порожньої хати дивилася жінка у ніч.
І плакала жінка, і тихо було уночі,
І руку ласкаву хотілось відчуть на плечі.
І гола у темряві тихій ходила вона.
На перса і стегна дивилася біла стіна.
А там за стіною – мело, і мело, і мело…
І холодно, холодно в постелі білій було.
Сьогодні мене Горлач лаяв:
– Якого ти чорта, Тельнюче, всім допомагаєш? Якого ти дятла тратиш свою енергію на щось інше, а не на поезію?
Петр Алінієв, болгарин, сьогодні мені каже:
– «Хороша страна Болгария, а Россия лучше всех»… Ги?
– Погана пісня та, – перекривляючи болгарів, кажу.
– Погана, – погодився він.
– А що – співали у вас?
– Співали. Всі п’ятдесяті роки співали. А зараз – ні… Раніше ми вас дуже-дуже любили. Зараз – розчарування…
– Чехи і словаки нас теж любили колись. Зараз теж розчарувалися. Сто літ не любитимуть.
– А наші – п’ятдесят…
– А ваші ж солдати – теж там були.
– Ми – підневільні.
– А ми?
– А ви? Ви – головна догма соціалістичного табору й епохи.
Говорили про Тичину.
– Не знають у нас вашого Тичину, як слід. Знають, як віршаря, що прославляє уряд і партію за допомогою рим.
Він, Алінієв, сам переклав кілька саме таких (і «Партія веде», в тім числі) віршів П. Г. Тичини.
Ми з Горлачем пообіцяли йому прислати підрядників з 100: лірики любовної й пейзажної П. Г. Тичини.
Треба якось витягнути старого (і честь нашої поезії) з тієї трясовини, у яку загнала її наша догматична керівна еліта.
Це ж треба: нічогісінького не розуміючи, керувати, триматися за владу і вимагати від усіх інших мислити так само примітивно…
Куди ми йдемо?
25.ХІІ.1970
П’ятниця.
А туман – наче в білому цвіті тривоги,
А туман – на зчорнілому вітті дороги,
На пожовклих снігах розгубилася даль…
За туманом – туман, за печаллю – печаль…
Люди йдуть та й ідуть – знайомі, незнані,
Розчиняються мовчки у сірім тумані.
І м’які, і веселі, і теплі сніги,
І невидиме світло тече навкруги…
Адельгейм розповідав, як під час кампанії 1949 року (боротьба з космополітами) йому, Адельгеймові, було дуже тяжко. Ніде не друкували. Грошей не було. Пропадав.
От П. Г. Тичина саме тоді й давав йому різну роботу: просив допомогти укласти книжку критики, вичитати верстку і т. д. І платив за це щедро й не принижуючи гідності.
– Він мене просто врятував тоді, – сказав мені Адельгейм, коли ми позавчора йшли з Тичинівських читань. – Я ніколи цього не забуду.
Ріталій Заславський розповідав, як він перекладав з української вірш П. Г. Тичини «Весна». У тому виданні, з якого перекладав Заславський, не було написано: «З Баратинського».
Ріталій довго марудився, нарешті переклав і зрадів. Аж тут і вигулькнуло оте: «З Баратинського». Схопив Баратинського, кинувся читати, будучи переконаним, що у нього – так, як у П. Г. Тичини, тільки по-російськи.
Аж – о жах! – ХІХ сторіччя. Початок його…
27.ХІІ.1970
Згадую, як прийшов я до П. Г. Тичини. Він написав вірш про Джаліля. (До речі, ота форма його публікування – драбинкою – моя: вірш мені не подобався, і я сказав хлопцям в «Літературній Україні», щоб його набрали у вузьку колонку, щоб оті «драбинки» вийшли вимушено – і тоді б П. Г. Тичина не протестував. Так і вийшло). Читає, а він мені не подобається. Кажу: «Павле Григоровичу, дозвольте я вам свій зачитаю!». Дозволив. Я зачитав. У тоні моєму, мабуть, щось було, бо він сказав:
– Е–е–е–, у мене не такий дзвінкий та бадьорий (я вчув ледь-ледь іронію), але хай і він буде…
Важко згадувати…
28.ХІІ.1970
Сьогодні довго розмовляв із Антоненком-Давидовичем. Про різне. Я хвалив йому його книжку. Він казав, що багато листів отримує, скаржився, що не хочуть робити другого тиражу.
Я сказав, що Льоні Бойкові трудно, що його допікають, роблять різні неприємності – усе через любов, симпатію та співчуття до Антоненка-Давидовича.
– А він хай напише проти мене якусь статтю. Це зміцнить його становище. Я дозволяю, навіть прошу.
– Не треба цього пропонувати. Він не піде на це. А якби й пішов, то було б йому гірше. Не треба.
Б. Д. Антоненко-Давидович мене умовляв сказати Льоні про це, але я відмовився і старався переконати старого, що це «чортізнащо».
Тоді він розповів про В. Охріменка (?). Як він, Антоненко-Давидович, пропонував йому написати статтю проти себе.
Той не погодився. Повернув розмову на інше – на горілку… Випили.
Я прочитав Антоненку-Давидовичу кілька віршів П. Г. Тичини. Знаю його антипатії до Павла Григоровича – і все ж прочитав… «Дух народів горить…», «Загупали в двері прикладом…». Це його приголомшило. Останнє – особливо.
Потім Антоненко-Давидович сказав:
– Станіславе! Зробіть велике діло. Напишіть про П. Г. Тичину. Реабілітуйте його. Напишіть про другу половину його життя – доведіть, що й тоді він був порядною людиною. Розумію, що зараз цього не видрукують, але хай хоч на майбутнє…
– А я пишу…
Б. Д. Антоненко-Давидович читав мені якось пречудові вірші, писані (усно, в голові) в тюрмі. Рими не завжди точні, але почуття сильне, образи, настрій і т. д. на рівні пророцькому.
02.І.1971
П. Г. Тичину навіть хатою доймали:
– Ось у Пісках Тичинина хата – обшарпана, гола, а академік, таку його мать, не ремонтує…
– Та це ж не моя хата. То брат там живе…
– То що? Треба братові допомагати…
– Так у нього ж діти є… Чому ж обов’язково – я?!
…У даному разі – я за П. Г. Тичину.
Але брата його – Івана Григоровича Тичину – не можна забувати. Людина талановита, хоч і глибоко нещасна. Мені треба буде якось з Погрібним переговорити і дещо зробити – може, й видати книжечку його. Але боюся, що це вдасться зробити не тепер. Треба чекати довго, коли розмерзнеться те, що сьогодні починає замерзати…
Є думка в мене спробувати у «Радянському письменнику» видати невідомі вірші П. Г. Тичини і ті речі зі збірок, які потім не передруковувалися («Скорбну матір», «Михайличенкові», «Голод» і т. д.).
Лідія Петрівна налякана С. М. Шаховським – Зінчуком (та тут іще й Струтинський підлив олійки у вогонь), рішуче вимагає викинути із «Сковороди» 2 місця, які я запишу у свій щоденник – може, хоч так збережуться для історії… мушу записати.
03.І.1971
Неділя. Впорядкував книгу критики П. Г. Тичини для «Радянського письменника». Треба ще зі 100 сторінок дати цікавого матеріалу – тоді й нецікаве проскоче. У Лідії Петрівни є дещо. Мені б тільки терпіння… Якби так: уранці працювати над українським варіантом монографії про П. Г. Тичину, а ввечері – над книгою статей… Мабуть, не зможу.
06.І.1971
Сьогодні був жахливий день. Натомився – жах.
Виступав з Грицем Колесником у школі № 201. Я виступив нормально. І раптом запитання:
– Розкажіть про стосунки П. Г. Тичини з найближчими родичами та знайомими…
Я тут же відчув підвох. Став розповідати різне.
Але ні – громадянка перебиває мене і:
– Я знаю. Я була в селі на практиці – і всі казали, що він братові не допомагає! Листа навіть у Київ писали.
– Чого ж не допомагав? – Допомагав! – кажу я.
А вона починає кричати. Та з таким безапеляційним виглядом:
– Не допомагав! Не допомагав!
Відчуваю, що ось-ось зірвуся. Перебиваю:
– Той, хто отакі веде розмови, – той веде їх або від незнання справ, або від того, що ненавидить Тичину. Це – обивательські розмови, і той, хто отаке розносить, той не любить – не Тичину, ні! – той не любить усієї нашої літератури й культури.
Не вгамовується.
– Так от. Скажу прямо. Був у П. Г. Тичини племінник, який мошеничав – і зараз те ж саме робить, – ухилявся від аліментів, прикриваючись ім’ям Тичини, вимагав у людей гроші… Цього родича посадили на 15 літ – і Тичина й пальцем не поворухнув, щоб його виручити. І правильно зробив! Так от тепер цей тип щодня строче доноси на святу людину – Лідію Петрівну, звинувачуючи її в смертних гріхах усіх… Це брудно, це підло, негідно!
Не вгамовується:
– А Тичина Симоненку не допомагав, не любив його… Чому?
– Звідки видрали ви це? Хто забиває вашу голову такими дурницями? Тичина знав і глибоко шанував Симоненка. І критикував. А що? А потім два роки казав хлопцям: скажіть Симоненкові, щоб не сердився. А Симоненко й не сердився. Навпаки – був вдячний… А який уважний був він до Драча, Вінґрановського та інших!
07.І.1971
От! Ще одна легенда: П. Г. Тичина – ворог молодих, ворог Симоненка.
Завтра якійсь курві забандюриться звинуватити П. Г. Тичину в тому, що він ненавидів Ліну, Дзюбу, Вінґрановського. Так їх усіх сверстючить, дратує все в Тичині. Герой – у г-гад! (Якби Рильський – «О, справді, трудівник»). «Партія веде» чи «Пісня трактористки» – у падло! (У Рильського є й трактористки, і «Демченко воля, що в полі зросла» – цього Сверстюки делікатно не бачать). Тичина десь критикнув молодого поета, перед тим стократ похвалив його – у, убиватель молоді!..
Ненавидять Тичину! І все ж – ляжуть, ляжуть колись перед ним, перед його чесним ім’ям. Ім’ям, що чесніше й чистіше за імена як розстріляних Микитенків та Епіків, так і не розстріляних Бажанів та Рильського.
Сьогодні Лідія Петрівна розповідала, що їй Адельгейм казав, як Бажан реагував на статтю проти Солженіцина в «Литературной газете»: пом’яв газету й відніс її в туалет.
О, це знає все прогресивне українство! Це – подвиг!
А що Тичина не підписав статті, де підтримувалася акція проти Синявського, Даніеля, Світличного та ін. – про це ніхто не хоче знати.
Подумаєш – подвиг! Падлюка Тичина, ніякий це не подвиг! От, Максим Тадейович – так то справді був подвижник! Його Каганович питає: «Кто вам давал рекомендацию в партию? Какой дурак?» А він: «Сталін». Оце справді сміливість! Це не боягуз Тичина!..
О, мерзотна публіко!
Вчора була добродійка Мешко. Показував їй нову книжку Тичини. Не сприйняла, не читаючи. Та ж ненависть до поета, що й у інших.
Кажу:
– Передайте Стусові, хай зайде до мене, хочу дати йому кілька віршів Райніса на переклади. Він же зі мною взагалі не вітається, але чорт з ним…
“Українська літературна газета”, ч. 5 (297), 12.03.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.