ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ ТКАЧА
Не думалось колись, що на 80-річчя завше, здавалося, енергійного, приязного, особливого не лише творчим почерком, але і характерною українською зовнішністю поета Миколи Ткача прийдеться писати і говорити, що… «він вже відійшов у вищі, небесні світи»…
Уперше я побачив його ще у далекі молоді літа: з юною поетесою Надією Данилевською, майбутньою дружиною, на одному з творчих вечорів у столичному Будинку письменників, на вулиці Банковій… Здалося, прибув парубок із карпатської полонини: у вишитій сорочці, зі стрічкою на чолі, що обрамлювала його довге, густе, темне волосся. Проте вишита сорочка ніби передала мені привіт «червоними і чорними нитками» з Чернігівського Полісся… Виявилось, так і є – він мій земляк!
Микола Ткач – автор багатьох поетичних збірок, книжок глибоких наукових розвідок, реконструкцій від часів Бояна: зокрема, опрацював для сучасників «Слово о полку Ігоревім», дослідив «Остромирове Євангеліє» та ін. Він кандидат історичних наук, професор кафедри культурології, але отримав у юності вищу освіту – як інженер-будівельник… У цьому є певна символіка і навіть закономірність, адже Микола Михайлович став унікальним будівельником величної споруди – власної творчості на підмурку давньої культури та історії, які ніби оповиті міфологічним серпанком.
Проведу цікаву паралель – колись навіть Овідій шукав відповіді на актуальні питання у тодішній давній історії. Він поділив усю історію, що існувала до нього, на чотири періоди: золотий, срібний, мідний і залізний. Зокрема, писав про залізний вік, що його люди знедолені і приречені на загибель. А причини такі: падіння моралі, руйнування родинних зв’язків, гонитва за наживою, у тому числі і в чужих морях, грабіжницькі війни, що велися вже залізною зброєю, розподіл общинних земель, хижацькі розробки копалин. Ці біди є і в сучасному світі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
То ж на яких засадах письменнику будувати свою творчість? Микола Ткач снагу для неї шукає у річищі народної культури, витоки якої сягають Давньої Русі. Про це йшлося і в наших радіопередачах з Миколою та Надією, коли на межі століть з’явилось їхнє унікальне видання «Перетик», своєрідний етнографічний портрет українського села: призабуті вишивки, вперше записані народні пісні, бувальщини, розповіді про долі людей, світлини, особливості української мови Чернігівського Полісся…
Пам’ятаю, як відбувався колись один з творчих вечорів Миколи Ткача в Будинку письменників України. Жвавий інтерес на ньому викликала презентація нової книжки поета “Не осквернись, душе, у слові”. Минуле і сучасність вдало поєднались у поетичних образах автора. В особливих словах давньої української мови, що були подекуди майстерно включені в сучасний контекст, відлунилась спрагла до гармонійного і прекрасного начала віра в українську душу. Записав тоді собі у зошит почуті рядки: «Полюби мене, Боже, у слові твоїм /Вечір, Степ, І тополя край шляху…». Ставало все зрозуміліше, що одним з важливих векторів уподобань автора ставало слово «міфопоетика». Поет у слові ніби намагається реконструювати дух Київської Русі… Це пригадав, читаючи значно пізнішу його збірку «У володіннях Волоса».
У нашій міфології Волос є покровителем мистецтва, торгівлі, скотарства, мисливства, хліборобства, також астральним божеством, дотичним до сузір’ям Водолія.
З допомогою художніх засобів поет вибудовує власний світ українських легенд, вірувань, символів, знаків, де у всій загадковій величі постає, разом із космосом, український степ.
Ой ви, мандри-мандрочки, –
Шлях Чумацький зоряний.
Десь дотліло вогнище…
Й хтось під Возом спить…
Пугач перепугує
Дикий степ незораний,
Час переминаючи, тирсою шумить.
Природно, самобутньо бринить «баладний лад» неримованих віршів М. Ткача на сюжети давніх переказів чи історичних подій, що відлунились у нашій національній ідентичності, як у вірші про князя Ігоря (Київські вітражі», антологія, 2019):
Повернувся з полону
Ігор-князь.
І ступив на землю він київську,
та й посіяв думку в собі:
що ж ся стало з тобою, князю мій,
що згубив ти добірне лицарство
і потята дружина твоя;
що набрався в полоні сорому,
сидячи у залізній путині;
що зганьбив ти славу отецькую
і накликав на Русь напасників
(…)
І, понуро схиливши голову,
рушив князь Подолом по Боричеву
на спокуту до Пирогощі.
Такі рядки спонукають повертатись до історичних джерел, наукових праць, і, в першу чергу, до книг самого поета. У його розмаїтому доробку – ряд самобутніх поетичних збірок, навчальні посібники, словники народознавства, наукові реконструкції книг: «Пахощі Боянових слів», «Слово о полку Ігоревім», «Слово о законі і благодаті», наукове дослідження «Генеалогія слова, а також, підготовлені з Надією Данилевською, окремі етнографічні видання.
А тепер звернемось до книги інтимної лірики Миколи Ткача «Вино з тюльпанів», яку він присвятив своїй дружині Надії:
Туман за обрій вибіг – як лоша.
Сміється сонце: ранок молодіє.
Краплина сонця – то моя душа;
краплина світу – то моя надія.
***
Перекину місток на той берег ріки, –
обійму, ніби вітер калину
і в краплині дощу кришталево-дзвінкій
за тобою світами полину.
Хочеться вірити, що душі поетичного подружжя , хоч відійшли вже у вічність, зустрінуться десь у вищих світах, а їхній творчий спадок буде близьким нашим сучасникам.
“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.