Спроба похитнути канон

Про постмодерне
читво і «розпусника» Сковороду
Єшкілєв
Володимир. Усі кути Трикутника: Апокриф мандрів Григорія Сквороди. – К.: ВЦ
«Академія», 2012.

В одній зі своїх
статей Ю. Барабаш, аналізуючи вплив Григорія Сковороди на українське
письменство, зауважив: «Склалося так, і на те були надто вагомі історичні
причини, що ні поетика, ні ідеї Сковороди не розвивалися в новій українській
літературі. Він довго залишався (і то не для всіх) класиком поважним, але його
майже не читали. Поетика, мова сприймалися як безнадійно застарілі, якщо не смішні,
ба навіть потворні. Духовна ж спадщина, і передусім пафос поглибленого
самопізнання, прагнення до «осібності», до абсолютної самодостатньої
суверенності внутрішнього життя людини, ствердження пріоритету моральності і
самовдосконалення перед ідеєю перетворення світу – все це виявляється на багато
десятиріч незатребуваним українською літературою. І хто наважиться дорікнути їй
за це? Не до екзистенційних проблем, не до «нрава» і «права» кожної окремої
особистості було їй, цілковито поглиненій гнівом і болем, соціальним протестом,
боротьбою за виживання нації, мови, за самовиживання нарешті…». 

 Так було принаймні впродовж усього ХІХ ст. Але
в цьому разі поняття «вплив» слід трактувати як «присутність у художній
свідомості», тоді й виявиться, що Сковорода зі своїми ідеями та літературною
творчістю  неодноразово зринав то в
одному, то в іншому творі і служив своєрідним каталізатором світоглядних та
художніх пошуків українських письменників. Особливо відчутною була та
«присутність» у перші десятиліття ХІХ віку, коли відбувалося становлення нової
української літератури, коли бурлеск і травестія як вияв «низового бароко»
стали альтернативою поважного книжно-церковного письменства, коли романтизм
оновлював у літературі мотиви, теми, образні системи зверненням передусім до
фольклорнних джерел, шукаючи там тривку опору в національному самоствердженні і
нових літературних героїв.   Тоді
Сковорода уявлявся символом віджилого часу, а твори його – застарілим  раритетом, з якого не було жодного пожитку
для нових устремлінь літературного буття. Проте, з іншого боку, постать
Сковороди вабила своєю романтичною незвичайністю,  легендарністю, тож вона так і просилася на
сторінки творів, у яких автори прагнули подивувати читача неординарною
особистістю (І. Срезневський, П. Білець¬кий-Носенко, Т. Шевченко, П. Куліш, І.
Франко).

Через двісті
років по своєму народженню Сковорода воскрес у складних перипетіях
національно-культурного відродження і став складником «українізації». «Душевна
потреба згадати Сковороду» (Г. Хоткевич) виявилася своєчасною реакцією на
екзистенційні та художні пошуки 1920-х років. Біографія, філософські та
літературні твори Сковороди стають об’єктом вивчення, дослідження,
інтерпретації. Про це свідчать твори П. Тичини, М. Куліша, В. Поліщука, М.
Івченка, М. Філянського, неокласиків. В усьому цьому помітні були принаймні дві
тенденції: з одного боку, Сковорода використовувався зі спекулятивною метою
більшовицькою ідеологією, і тоді «сродний труд» перетворювався на гасло про
працю на благо суспільства; 
«самопізнання і самовдосконалення» прикладалося до стратегії формування
«нової» людини радянського взірця; «громадянин всесвіту» підлагоджувався під
соціалістичний інтернаціоналізм; з другого боку, Сковороду, на противагу
колишньому народницькому розумінню його спадщини, припасовували до
модерністичних пошуків з їхньою виразною індивідуальною домінантою, і тоді
«кучерявий стиль» цілком вписувався у необарокову парадигму, захоплення
античністю відповідало настановам неокласиків, доктрина самопізнання і
внутрішньої свободи людини збігалася з філософією вітаїзму.

Нове активне
зацікавлення як філософією, так і біографією та творчістю Сковороди припадає на
літературне покоління шістдесятників, яке шукало мисленнєві та художньо-образні
опори передусім у національних традиціях минулого. Антропоцентризм, типологія
пошуку як рятівного шляху у майбутнє, інтелектуалізм, «філософія серця»,
цінність індивідуума – все  те, що
було  притаманне шістдесятникам,  перегукується зі сковородинівськими
розмислами про людське буття, засноване на самопізнанні, самовдосконаленні і
«сродній» діяльності, котра забезпечує як внутрішній (душевний) комфорт, так і
гармонію міжособистісних стосунків.

Леонід Ушкалов у
книзі «Сковорода та інші» (2007) відзначив, що «справжній «сковородинський бум»
гуманістика переживає від початку 1990-х років: «Чимала кількість
сковородинських студій, віддзеркалюючи стрімке зростання інтересу до
української культури та зміну самого її статусу, засвідчувала також центральне
місце Сковороди в українській традиції від давнини до сьогодні». Зрозуміло, що
сучасне літературознавство, звільнене від «єдино правильного»
марксистсько-ленінського ідеологізму, прагне осягнути «справжнього Сковороду»,
зокрема не оминає і питань впливу філософської та літературної спадщини
Сковороди на українське письменство на різних етапах його розвитку. А з іншого
боку, маємо факти літературної рецепції образу Сковороди у творчості сучасних
письменників, котрі включають «код Сковороди» у свою поезію та прозу (Євген
Пашковський, Оксана Забужко, Іван Андрусяк, Іван Перепеляк, Григорій Білоус,
Юрко Гудзь).

Нині літературна
класика, до якої традиційно відносять і творчу спадщину Сковороди, стає
приводом для постмодерної гри, зокрема бачимо це у «перверсивному каноні» (Т.
Гундорова) Ю. Андруховича, котрий сприймає давнього письменника та мандрівника
як першого «українського гіпі» або цинічно визначає його як особу з певними
«відхиленнями»: «Грицько – як усі тенори – педераст». Т. Гундорова називає такі
виверти в осмисленні класики «ритуалом постмодерністської ревізії», який
зводиться до «стирання та одночасного написання нового канону», до якого
вписується нинішній авангард. Щодо намагання десакралізувати Сковороду, то це
схоже на вовтузіння пігмеїв навколо велетня; звичайно, не завадило б збити
забронзовілість класика (немало тієї бронзи покладено було у радянські часи),
проте варто це робити не в деструктивному плані, а хоч би так мудро, як це
зробила Ліна Костенко у вірші «Ой ні, ще рано думати про все» (вперше
опублікований у збірці «Сад нетанучих скульптур», 1987 р.).

Спробу В.
Єшкілєва у романі «Усі Кути Трикутника», на мій погляд, варто розцінювати як
своєрідний акт десакралізації постаті Сковороди, який раніше уявлявся у
свідомості «людей аграрної цивілізації» однозначно: «народний        філософ, ходив босий селами, грав на
сопілці, проповідував сердечну науку…». Письменник заповзявся не тільки реалізувати
блюзнірську тезу Ю. Андруховича, по-бароковому обробивши її як пошук Сковородою
вищого смислу, що реалізується у символі андрогіна (на побутовому рівні –
бісексуалізм, який характеризується статевим потягом до осіб обох статей), а й
силою втягнув його у модну нині тематику масонства, а до всього додав ще й
шпигунську діяльність Сковороди, яка мало не коштувала йому життя (уявляєте,
яку б ми особистість втратили ще за часів її молодості?). А якщо врахувати
подані в романі елементи пригодницького сюжету, опис оргій (у них бере участь
Сковорода!), знайдення таємничих емблем з не менш таємничою і містичною
символікою (тут Єшкілєв трохи не дотягнув до Дена Брауна), паралельний сюжет
про детективні пригоди сучасного дослідника Сковороди (вони «оснащені»
пиятикою, карпатським містицизмом, знову-таки оргіями, психологічними
трансформаціями, сексом) – от і маєте постмодерне читво, у якому заявлено
начебто серйозну тему, а насправді всі літературні засоби кинуто на підкорення
і розважання читача. Мені час від часу здавалося у процесі читання роману, що
він – не про Сковороду, а скоріше – про європейських масонів (і тут автору
вдалося «накопати» й оприявнити чимало екзотичного матеріалу, цікавого аматорам
цієї тематики) та про молодого історика, що випадково став володарем
старовинних загадкових реквізитів, які й спричинили його карколомні пригоди
спочатку під Києвом, а згодом у Карпатах. 
Читав і не впізнавав Григорія Сковороду у тих небагатьох епізодах, де
він є центральною дійовою особою. Не впізнавав, бо знаю його передусім зі
створених ним текстів (філософських трактатів, діалогів, притч, віршів, байок,
сентенцій), а тексти не брешуть, якщо їх уважно читати, бо вони доносять
інформацію не лише про ерудицію автора, його вправність висловлюватися, а й
тонкі психологічні інтенції, порухи думки і чуття, зрештою, саме вони є основою
для пізнання homo verbalis (людини словесної). А в романі тексти Сковороди не
звучать, немає навіть спроб збагнути його магістральний діалог зі світом і
людською природою. Натомість є домисли і вимисли, припущення й довільні
тлумачення якихось фактів. До речі, про закордонну місію Сковороди (містечко
Токай в Угорщині) у 1750 – 1753 рр. практично мало що відомо. Працюючи в
посольстві писарчуком, Сковорода навряд чи мав можливість подорожувати Європою.
Цьому немає не тільки жодних документальних підтверджень, а й у творчості
Сковороди ота його дипломатична місія не знайшла ніякого відображення. І це
дивно, бо якби він побував в Італії, Німеччині, Австрії, Румунії, як дехто
припускає (бо ж любив Сковорода мандрувати!), то це так чи інакше відгукнулося
б у його творах або спогадах, листах та розповідях, які уважно слухав його
перший біограф М. Ковалинський. І те, що перебування за кордоном виявилося для
Сковороди якимсь переломним моментом у його світогляді і способі життя, – це
також припущення, нічим не підтверджене. Звичайно, у художньому творі подібні
припущення можуть стати полем для всіляких (художніх, легендарних, міфічних)
домислів, але я проти домислів, які руйнують цілісний образ конкретної людини.
Не думаю, що автору цього роману було б приємно, якби йому приписали те, що він
приписав Сковороді. Гадаю, він відповів би «приписувачам». А Сковорода ж не
відповість!

Та менше з тим. Я
не випадково у цьому відгуку на роман В. Єшкілєва зробив дещо затяжний
«академічний» вступ. Захотілося побачити цей роман на тлі того, що писали
(передусім у літературному сенсі) про Сковороду впродовж ХІХ – ХХ ст.
українські письменники. І треба сказати, що В. Єшкілєв створив сучасний роман,
«написаний за канонами пригодницького твору», як зазначено в анотації. Але не
про Григорія Сковороду. Про когось іншого, кого він назвав Сковородою. Правда,
тут важить підзаголовок до роману – «апокриф мандрів Григорія Сковороди». Таке,
по суті, жанрове визначення роману дозволяє автору поводитися з біографією
відомої людини як завгодно (грецьке слово «апокриф» означає «таємний»,
«прихований»): говорити те, що не визнається академічною наукою, руйнувати
канон (апокрифи і були позаканонічними текстами), містифікувати, художньо
зашифровувати «таємничі знання» тощо. Для художнього твору це цілком підходить,
хоч визначення «апокриф мандрів» занадто претензійне, бо автор вихоплює лише
один епізод із біо¬графії Сковороди, а не пише про все його життя, тобто не
вдається до певних узагальнень, панорамних зображень, як і годилося б для
роману.

Такий твір міг
написати тільки В. Єшкілєв, і тільки тепер, коли в літературі (світовій і
вітчизняній) зароджуються, розвиваються і вмирають різноманітні тенденції, що
стосуються способів зображення історичного минулого, а в ньому – конкретних
історичних осіб. Якби не ота сюжетна лінія, центральним героєм якої є молодий
історик Павло Вигилярний, то все інше можна було сприйняти за есеїстику,
оживлену подекуди діалогами, фривольними сценками та різноманітними сентенціями
і рефлексіями, які претендують на філософічність, психологізм чи ліричність.

«Альтернативне
бачення історії України», «конспірологічна гра», як зазначено у післямові Інни
Корнелюк, – це добре, це провокативно, це пробуджує бажання сперечатися, щось
доводити, зрештою, подивитися на звичні, заштамповані, канонізовані речі
по-іншому. Проте маю одне суттєве застереження до роману про українського
філософа і поета: треба уважно читати самого Сковороду. Бо той, хто прочитає
тільки В. Єшкілєва, буде мати уявлення про Сковороду як про дивака і невдаху,
такого собі несміливого і недолугого українського хлопа, якого невідомо чому і
досі шанують українські інтелектуали і шукають відповідей у його творах на
животрепетні виклики сучасності.

м.Житомир