Сповиті смертю

174

Відомий письменник, лавреат
Шевченківської премії  Євген Пашковський
розмірковує про призначення Слова і про місце і роль письменника у неспокійному
сьогоденні

Я.Зайко:
Рейхскомісаріат НСПУ недавно розповсюдив лістовку: негайно здати фото й дані
про себе та свої творчі здобутки! Для нового спілчанского довідника. Так
керівництво збирається одзвітувати – чужими колосками – про свою бурхливу
діяльність. Бо ж на свої трудодні витратило десятки мільйонів бюджетних і
орендних надходжень. Все це

нагадує наказ – здати
окупантам урожай і дякувати, що визволителі

змилувались; взяли й
надкусили принесене. Ви є свідком і учасником літературних дерзань 80-90-х.
Коли літературні вечори збирали захоплені зали, книги викликали живе
зацікавлення, обговорення, радість; гонорари не були знущаловом у вигляді 3-5
авторських примірників; коли творчі відрядження, авторські виступи від Бюро
пропаганди, обговорення публікацій і книг в СПУ і багато іншого літбудення
складало живий літпроцес, впливало на розвиток стилю й мови – і все це було тим
літсередовищем, без якого неможливі ні зростання таланту, ні його художні
досягнення;  ваші твори позначені
художньою майстерністю; чи вбачаєте ви жагу досконалості в сучасних авторів? Чи
не відсутність конкуренційного, дружньокритичного середовища є причиною
літзастою і художнього виродження? парадної немочі – виставкової нацграфоманії?

 

Є. Пашковський: Посланці Дарія настільки турботливі –
полінувались витягти з Інтернету й обробити відповідну інформацію. Це ж треба
трудитися, дбати; двадцять років вважають себе незалежними, а думають і живуть,
як підлеглі рейхскомісара: наказувати й відбирати; в цьому вся їхня свобода –
тупої  бездіяльності – сверблячка, де б
вкрасти, що б сперти і видати це за подвиг. Це ж стосується видавців,
упорядників антологій – крадуть, видають, продають  і вимагають, щоб автор приніс грошей;  на перевидання; крадуть, опоганюють і подають
так, що ти їм винен; крадуть, продають – розшарпану на уривки літературу – і
нагложадні настільки, що шкодують прислати примірника; це фундаментальний закон
українського книгодруку; все інше – винятки; зрада націдеалу. Друкуюся з
1988-го; пишу з середини 70-х. За літпроцесом спостерігаю з початку 80-х; ні в
творчих відрядженнях, ні на виступах не бував, але від старших колег знаю, що
це була цікава й повчальна школа. Бувальці розкажуть краще. Літературні вечори
тоді вирізнялися атмосферою приязні, надії і, я б сказав, – літературного
братерства; були віддушиною щирості і взаємодопомоги; можливостей було обмаль,
але було бажання; досі з вдячністю пам’ятаю людей, які вчитувалися в мої рядки
і помагали надрукуватись; тоді це значило щось таке як врятоване життя. Таїна в
тому, що слово набуває справжньості в умовах 
тиску. Коли ж приходить свобода повисловлюватись, слово порожніє;  в слово проникає легковажність – лжа
себелюбові – і  в ньому вигасає енергія;
оскотинення словесності – наслідок говорінь не про істинне; не про вічне; так
все добре й приязне у собі виговорили. Але на той час літературне спілкування,
літературне дозвілля було кращою частиною літературного життя; життя літератора
загалом. Без цієї атмосфери ніякої літератури нема і бути не може – є гризня
дрібних амбіцій. Бєшенство дурнописняви, а не змагальність красного із
прекрасним; стильного із класичним. Скажу більше: атмосферою творчої приязні і
духовних пошукувань народжується ословлена думка – і література загалом. Вбий,
отрави атмосферу – і вб’ється все добре, що могло б народитися в ній. Ніщо
значне не може визріти саме в собі. Те, що літератори ринули в політику,
змістило духовну сферу в непритаманне і несприятне їй русло – і стало початком
кінця; не тільки слова; не тільки нацмислення, а й національної держави, яку
нібито мали захищати письменники.

Дух отруївся і закоцюрб у зародку; зациклене саме в собі
політичне мертвослів’я не здатне ані пробудити, ані утвердити щось живе.
Ополітичнене слово втрачає значимість. Це наше горе, що нікому каталізувати
політику, крім творчих людей,  і хоч
трохи збадьорити сірятину; інші взагалі – піднесеності не мають  і можуть тільки дятлити збиті штампи; історія
ж вимагає незавгоспного мислення; не одноденних цілей; не потурань стадності, а
піднесення над тимчасовістю і собою; 
тоді й немріяне стає реальним; ніким немислиме стає загальним; і так до
нового перетворення; наступної реалізації. Якби так історили до нас, ми б досі
мріяли про лучину. Тепер лучину замінила нора чи  машина. Коли ціль багатьох приземніє,  сили розпорошені; одна шарпанина врізнобіч;
нір же багато.  Клювали орла, а самі
висиділи якогось жабобройлерського вилупка; позорище світу! Грозяться виправити
злозачате, кардинально реформувати! Загалом усьохарашо – прєлєсний виродок –
але, як заведено, водяться й деякі праблєми; будем, будемо рифармірувати. І так
рикармірувалися з позаминулого віку; з кріпацтва в колгоспництво; в
безпаспортне рабство 80% вольнодишащих; з селянства у безробітство –
закріпачення дурнозвичаями; наймерзеннішим духорабством; тотальністю пошлятини,
подлятини, глупівщини, дурманствуючої  з
ординських засобів свободи. Коли ж дошамкали всі минулі ідеологеми,
прикарманили чужу власність і чужі геройства, стало порожньо, як після
людоїдства – в країні і на душі. В згадану ж давнину слово було арсеналом, який
не дарма пильнували тирани – воно пережило й перемогло їх; народжене в щирості
і любові спільних дерзновень; а потім усе поглинула примітивна заздрість,
гризня виживань, брехлятина безчесної критики; коли бездарне і безпардонне
виставлялось, виславлялось неперебутнім і неповторним; вже входив час примітиву
– і чим бездарнішим і безсловеснішим був напівтваринний шедевр, тим у
геніальнішу вись возносився; так, ніби в нас почали писати животні – і маємо
цим надзвичайно пишатись; безсловесні заговорили! Поряд із новою

писарщиною – одноразовим читвом –давня пролєтарська
література: вершина натхнення, стилю й правдивості. Бездарне і безпардонне,
здерте з російської чи з американської словесності, з напуттям критиків радісно
тиражувалось; лізло межи очі; вихвалялось, рекламувалось; але в душі не
влазило; якось не приживалось там. Не було в ньому істинності; не ночувало
майстерності – і щирість вивітрилась. Так злукавілими критиками посівалась та
велика брехня й бездарність, той

бахтінсько-американський кітч, той міфоблуд штампованої
посередності, та  наркотична свобода
словоблуддя,  хвалебної наглятини, що
вдягала німби на своїх і своє – собіулюбне, собіулесливе, собіподібне,
собіприємне – та злосвобода диявольської себелюбові, бездумності й неокаянства,
та злобода байдужості, в якій врешті й втопилась; переулюблена хвальків країна;
крига перевернулась і не скоро скресатиме; закувало по новому; згідно з
великими саможертовними стараннями.

А починалось із хитрувань, збиткувань, групівщини,
глупівщини, неправдомислення в колах літераторів. Одні, мовоздібніші,
присмоктались до грантів, погнались за модою і закордонами, за хтивою
тематикою, а інших, простіших, – невдах по-їхньому, – випхали за двері. Ви –
ніхто. Іронійка, балаган, жизь-хіхікання, пурхання по

сценах; і так вони літо красне прострекотіли, озирнутися не
вспіли: вже капкан, а не країна. Від голих плигань по львівській сцені й
гигикання бабуїністів до оскалу олігархії й безсловесного отетеріння – один-два
акти; і ревізор прийшов. Гигикала скисли; чи може потрусять хазяйством і
розлякають орду? герої-сміхуйочкала; доплигались, есгебісти? Тупословесна
розважальщина в німбах хвалебності й розпринадних обгортках! цей сміх
зачумлених став причиною окрижанілого безлюбов’я; безсмислості і безпросвітку;
повного духознікчемлення; повної відсутності розумінь, чом так сталося?  і як 
бути далі. Накрасивлена булькотнеча явила себе у всій пустопорожняві.
Десь наші передові лічності, герої і героїси, краснобаї і краснопєви, з кліпсом
у вусі, збираються з мислями; як літо красне дострекотати; але не та

пора року; як скалилися передніми, так досміються на кутні.
Отак зародилося легковажне, бездарніше графоманського, смертезніше
ідеологічного легкописиво. Нічого спільного з мистецтвом слова, з польотом
думки, з красою стрімкої образності, з силою епізму – конденсованого досвіду –
ця легкописнява не мала й в дотику.

Вважається – це породження ринку, та, насправді: породження
хитроглупства, що врешті обхитрувало себе і подарувало собі уркаїну; а своїм
поколінням – щедре на розпач майбутнє.

Уникаючи серйозних дум і дій, українці всерйоз розминулася з
історією. І сліпі водирі з перами цьому немало прислужились. Вони вчили всьому,
крім вдосконалості і розкаяння; вони впихали в свідомість протухлі міфи; а на
моє давнє переконання, – щоб погубити народ, йому треба підсунути застарілі
ідейки.

Хіба в клонуванні ідей і старизни надзавдання письменника?
Письменник – це конденсоване горе всіх; страждання, яке, врешті, заговорило
атомним бомбовоєм, без зважань на особистості і лічні мнєнія, на всілякі
уподобання; це світовий, родовий і власний досвід, виболілістю сплавлений в’єдино;
це рука, що втратила все, крім бажання кинути мразі правду. Байдуже, де і як
вистраждався досвід, випікши із клітин своє, і вжививши туди всіхнє горе, –
горе незбутнього часу – важливе отримане надвідчуття і те, як впорожнілій руці
шабельно підкорилась мова… Поки там дзеркало чи пудрениця, мова вислизає;
важливо бачити не зі свого рівня, а з висоти чи занепаду багатьох; бачити, як
востаннє; бачити так, як є;  а не як
хочется; бачити з відземленого недожиття, з відчуття того, як мріялось, як
замислювалося добром, як могло б бути краще… бачити співчуттям: найглибше
старіння, злиденства духу, те, як мінявся й старішав світ; бачити невимовне і
одягати його в мову, в шабельний блиск безжальної фрази. І хоч як би корчились
торгаші словом, а слово дане, щоб сприяти вічному;  мислити нехудобно і наближати його.
Невмілі  страждати, нездатні й  омилосердніти; прийти до внутрішнього
духоспоріднення; а втративши чуйність і відгукливість, втрачають і  дар розуміння небезпеки, дар
порозуміння,  дар співчуття, необхідний,
щоб і їх почули в  потрібну мить, відчули
як єдину життєсистему, аби  творилася
історична дія, потрібна  налаштованість
багатьох на вищоблаго, вища живильність; наділені нею і здібні жертвувати
творять світ,  а обділені й  заєхиднені 
відпихають спільне благомайбутнє…

Щодо майстерності моїх творів – визначати читачам; щодо жаги
художньої досконалості – потрібен естетичний запит; відповідний читач; стиль і
художність найлегше підмінити сюжетом і тематикою; авторам одноденності ніхто
не заважає каструвати талант: вчора під ідєйні блужданія, нині – під відверту
блудоманію;  мене ця брага ніколи не
вабила – і мінятись пізно; колись за ранковою дозою коньяку І.Римарук мені каже
– приїхав Шевельов і хоче тебе бачити; ми сиділи в «Дніпрі», в редакції, в
прокуреній, мабуть, подосі кімнаті, і літературне майбутнє бачилось явно
художнім, коли заціпить комунографоманам, що ж залишається – як не якісно
писати? Але Шевельов нас звів на землю; це був перший його приїзд, зустріч в
Інституті літератури; всі недруги, як це заведено, стали найлюбішими друзями;
поговорити нам не дали; єдине, що сказав приватно старий, «я вас боюсь; так ви
пишете», – і вдавано сахнувся; увесь же виступ його був засторогою: невдовзі
національна графоманія, патріотоідейня замінить комуноідейню; як колись, так і
тоді з нього посміялися в піджаки – і ніхто не сприйняв; через 20 літ можна
сміливо твердити: нацграфоманія перевершила комуномаячню – як за рівнем
безхудожньості, так і за рівнем безмов’я, безживного калікомов’я; з
кректанням-еканням англіцизмів; коли мова не відчувається як музика, пишеться
чортійщо, і немає впину; віддалена мова сама по собі не дере слух; мені ж дався
слух, коли кілька чужомовностей в реченні – і одвертає від всього написаного; в
мовному ритмі слова допустимі близькоспоріднені, енергетично подібні,
приблизної вольності слова; звукопис надважливий; на внутрішньоритмі тримається
вся основа малюнка; нечулий до цього не народить одної фрази, а не те, що
роману, повісті; де нема мови – нема нічого; коли ж безсловесні заговорили та
ще й почали писати – з першого рядка, в романи, в описи неймовірного трагізму,
– я зрозумів: все! кінець мові приснився з початком незалежности; це тоді, коли
найбільше кричали: мова є нація! мова є наше все! але рабосвідомість і мову,
отупивши, перетворила в знаряддя звеличення та дрібної вигоди; спіхом написане,
іржомов’ям надряпане, було такою гиддю, якою недавно ще повстидалися б під
туалетом торгувати; бездарність і дрібнотем’я ніколи не дратували так, як
нечулість до мови; німотне екання – набір великих несумісних звуків, якими
намагались видихнути речення; не можеш говорити – мовчи; не можеш говорити
внутрішньо і звіряти відвертість паперові, мовчи; не можеш відчувати за
багатьох – сказати за всіх, як вловив поет, – тим мовчальніш мовчи; щоб не
осрамити багатьох своєю еканиною, диканиною; як дописалися, так і дожилися; вся
дикість країни помітна по тому, що вона приділяє надувагу президентам, а  пред’явителям себе в слові пред’являє могили;  дикарія все матьорішає, а культурність
тремтить і соромиться себе; обніщарена, обзневажена; і дикарві невтямки:  до якого рівня виросте слово, до такого стану
може вирости і народ; і вони ж самі; й навпаки: до якого занепаде, до такого й
народ поляже; вкупі з дикоелітою; не такі спраховіли! й за вітром зійшли; їхня
смерть не здригне нікого; їх нема в духоісторії.  Ще ніколи із словом не було такого
наглоповодження, як у дичви із кам’яними сокирами, біля атомної бомби; хотіли
блєску – і блєснуть собою; копитяками догори. Слово міняє кожного – і того, хто
легковажить ним, і того, хто дорожить;  і
того, хто бачить, і того, хто не помічає; воно, як незрима рука, що дає
розповитись –  силі вибуху і духмяності
квітки.  Мова не засіб інформації, як
товкли мово­знавці; мова – засіб енергоєдності; звісно, якщо напруга
істинно-мислення присутня в цьому засобі духовиявлення; якщо ж нема, то і вас
не буде;  брататись нічим; і пред’являти
нічого.

Сила любові – і сила мислі – виносить одну людину над
іншими; народ над народами; цивілізацію над цивілізаціями; якщо ж культура
працює на егоїзм і ненависть, а не накопичення і віддачу любові, якщо релігія
не лікує, а виправдовує зло, ніщо людське, земнородне обезживленим не поможе.

 

Чому прохолодна до
українства комуністична влада могла потурбуватися й забезпечити живий літературний
процес, а залюблена в українськість не може поцікавитись ніким і забезпечити
навіть похоронами? Тоді що, грошви було більше? друкарень більше? паперу
більше? чому невигідно стало приучати до читання, а вигідно підгилювати на
футбол? Коли друкувати порядні книжки– те ж саме, що й друкувати порядне
майбутнє. Чого на футбол і здичавлення завжди є, аж за-на-д-т-о-є, а на
олюднення ніколи? Тут що: ввесь народ має продатися гладіаторами у спортклуби?
Влада демонструє убивчішу тоталітарної 
байдужість до життя й творчості літераторів;  тут що: все залежить від дикості ніг,  а від голови нічого? Може, нам до Фіфи треба
приєднуватися, а не до Євросоюзу? Там, все ж таки, люди не на ворота моляться і
не з мордування м’яча живуть. А в зв’язку з цим. Чи поцікавився, бодай раз,
вашим побутом, вашими проблемами, виданням ваших творів геній жадібності й
нарцисизму – щорічно, в одному «Укрписі» перевидає по декілька книг і по лінії
держзакупівель спихає їх на бібліотеки – ветеран українського політичного
пліткарства, двадцятилітній сидун у вер­ховних кріслах, Голова комісії ВР із
культури й духовности, наділений велетенською владою і безвідповідальністю в
сфері культури, зрадник ста партій і стонадцяти фракцій, вєрний син лєнінізму,
гетьман спілки, головний духівник укркульту? Хто ж іще влада в культурі, як не
він? Хто ж за нього повинен діяти?

Кожне можу складається із багатьох хочу. Як сильно хотіли,
так і змогли; волі ж на забезпечення себе вистачило – до опупіння. Я тільки за
– чим більше візьмуть, тим скоріше вдавляться; добра стара прикмета.  Владна байдужість – від самозалюблення;  влада себе тільки й бачить; для себе
хоче,  для себе намагається; саме ж
українство, задурманене властолюбством, якнайбільше посприяло тому, щоб влада
виросла в сан божества, богорівної цінности; влада або смерть! політика їх
цікавить більше, як лихварів гроші; влада їх мучить, як старого євнуха незбула
любов; влада тут важливіша життя і смерті; принадніша самого безсмертя; бо про
Бога і вічність похапцем, завідчепно, згадують у три дні свят, а то все
зайняті: на владу моляться; чи славлять її, чи безславлять її, чи судять, чи
виправдовують – по уподобах своїх – випліскують на неї море духоенергії; на
інше – ні душа, ні рука не підводяться вже: перестаралися з допомогою їй.

Від багатьох колег чув нарікання на мізерність пенсії,
відсутність меддопомоги. Якої надвлади треба, щоб добитись елементарного?
совісті; якої зроду немає в того, хто відпихнув своє покоління; для нашого ж
покоління, скільки пам’ятаю, яворило – спало й рило могили; а вирило собі і
любімим партійкам; колись «Нова література» нагородила його орденом подонка І
ступеню; треба додати звання «Заслужений гробокопач
культури-духовності-парламентаризму»; обов’язково на грамотці ВР.

Якщо ж серйозно: принцип взаємодопомоги повинен жити в
людях, а потім – у державі. Без цієї відгукливості існування суспільства
неможливе – існує суспільноподобіє взаємообурених організмів; агресивна
пухлина. Коли прото-державі було погано, письменники її не покинули – і країна
безкровно постала; значною мірою, завдяки їм. Згодом усі заслуги прикарманив
клан чинуш-політиків і сопримкнувші к нім. Коли 
скрутно стало багатьом, державка чинуш-мародерів віддячила літераторам
тим, що навіть професії письменник не стало в офіційному переліку професій;
колдуни-гадуни є,  а пісатілішок
немає;  ахраннік президентських
підгузників має стаж і вислугу, а охоронець доброго в душах, працюючи денно й
нічно півсотні літ, числиться в мертвих душах; його нема; його праця офіційно
неприсутня – і цілком зневажена; зіпхнута у непотрібність. Руками і болем
письменників створилась і твориться мова, написане нею; два освітніх предмети!
по яких тестується громадянин;  а руками
й байдужістю цього парткому, який назвався державою, створилась живодерня й
блудерня, вихована на зразках вдоволення й грошомислення; молодь далі як сексом
і крексом не мислить; легкомислість  же
тільки легкого життя і легких радостей собі бажає; далі як в наймах чи в
підстиланнях, в розбоях чи мордобоях не уявляє себе; іншими здібностями себе не
засмічує, в парткомі таке возвели, що їхні діти не знають вже, куди втікати; з
відчаю нереалізованості тягають одне одного по підлозі кав’ярень, позують перед
камерами спостереження; а інші крутять по сто разів, повторюють – умлівають від
захоплення; самим такого ж кортить; облизуються і владу кленуть; ніби звичаї
тільки владі й нащадками її притаманні – таке лице часу; вихованих молоком
жорстокості. З великого гуманізму держпартком, як міг – віддячив своїх
подвижників мирно здобутої незалежності; пенсії, доживання класиків – найкращий
приклад людяності й справедливості цієї клептодержави, з одною клепкою: де б що
вкрасти і видати за своє. Привласнили державотворчі ідеї і творчість
письменників; украли й далі крадуть наукові здобутки; зразки законів,
напрацьованих людством; і впевнені: так триватиме вічно; ввесь світ і совісніші
тут віслючитимуть на безсовісних благодєнствіє, на їхні представницькі потреби
– вони ж представляють державу; яворішки-побрякушки – будителі неньки;
остовбенілі на роздоріжжі стовбові дворяни – потомственні каліченки! еліта з
брєжнєвського плакату; немає більшої рабовласні, як державоподобіє рабів із
замашками на велике панство! палаци, стадіони, меморіали, фонтани – колізейщина
й гладіаторщина; застовбили за собою гетьманство; фонтанують щастям;  все за скажені кошти; воплі й зрєліща; та
пісенька їхня недовга; бо немає дурніших рабів, які б на дурних рабів їшачили;
от чому в світі ніколи не бувало держави рабів, держави злочинців, держави
ворішок, – побрякушних патрійотів; їхні примітивні навички й ниці звичаї, їхня
нехіть до колективної праці прирікала їх на підневілля, вищерозвинутішими
суспільними організмами; зовні це може виглядати як завоювання, підкорення –
оружною,  економічною силою, – але
внутрішньопричина одна: нездатність правильно розпорядитися даром життя, дарами
свободи, рабоница свідомість, що підбурює тільки владарювати й про владу
мріяти,  робить вчорашніх рабів гіршими
од їхніх рабовласників; розбещені лінню 
й безкарністю  влаштовують такий
пеклопорядок, що джунглі відпочивають; вельможні рабчуки ставлять себе в центрі
світу, а Бога й людство – в попихачах і щастядарителях; змарновують час і
енергію – в плітках; про своїх вождяків і криваві побоїща; ох, які ми страшенні
всім! трусіться й платіте нам! бухгалтери-гетьмани, дрібні ворішки, все явні
благодята, благословляють за відкуп ворйо матьоре; решта бичіють,  самовпевніють, все рогом дивляться – від
властолюбства і владомислія – і тут-то з батюгою приходять їхні запрягателі;
пора, пора! в невідлюблену колію; в щасливе кріпацтво; в довічне колгоспництво;
в нові батрацтва! пора, пора – буде в обох випадках – у єврорай відкриють
заслон чи до євразійського припнуть союзу; туди побіжать чи туди, але
упоряднити свою землю, з таким рабомислієм і 
безвіллям, як сьогодні, вільні раби не годні; рабосвідомість далі
рабства не заведе; добропорядку не подарує; марячи про одну владу, вчорашні
раби попадають у підвладність до більших принад, більших грошей, до сильнішого
властителя; добро й любов їх не потрясає; благомайбуть із власних рук не принаджує;
теза про те, що пролєтаріат і кухарки можуть управляти країною, навернулася
разом із тією країною; руїна звідтоді – наслідок привладдя випадкових недорік,
позбавлених державночуття і держав­­­­но­мислення; інтересів вічності; якщо
ставиться завдання на кілька поколінь, це доказ його непотрібності,  майже вичерпності; нетлінне бачиться у
відліку на тисячоліття; якщо обділені таким даром беруться щось будувати, щось
плекати, вони не зведуть нічого, крім руїн собі і здобичі чужинцям; їх
погребуть їхні убогі мрійки; кудись прибитись, десь поживитися; вижити за
спиною; тільки велика мета дає велику, надмогутнісну,  дійсно історичну силу – виживання на
тисячоліття! тільки узгоджена з Богометою мета доторкує до Всесильного і не дає
спотикатись; якщо ж спотикалися часто й провально – мета не та; цілі надто
земні; з такими замріями не дійти до повороту століття; тобто: вас вже нема; з
погляду єдиночасся; з огляду на те, що в Єдинобутті Бога
нинішньо-минуло-майбутє  складають
єдиноціле.

 

 

(Далі буде).

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!