Сповиті смертю

110

Розмова Якова Зайка з Євгеном Пашковським

Продовження. Початок у ч. 19

Блага й нетлінна мета за наявності істин призводять до
благодіянь; малих і вічнісних справ; зітканих із мализни багатьох зусиль; якщо
ж благих діл нема або обмаль їх – нема благосповнення  і немає 
істини; все решта похідне; якщо зовсім мало суспільно вагомих  діл 
–  добро ваше не-добро,  планенята ваші – дурновигадки й
забаганки;  лишнє і непотрібне,
заморочення перспективи; і коли немає ні первісного, ні його форми – ні блага,
ні істин – все фальшиво-фасадне ліпилово буде валитись на голови своїх ліпців;
велика спільнодія відсутнітиме; їхні тимчасові діяння самі себе позбавлятимуть
суті; велике обертатиметься в ніщо, улюблене в ненависне, великі труди – у
великий прах, грандіозне – у  смітне,
всімвідразливе й всімнепотрібне, пишне в занедбане, величне в розвінчане; чим
іншим є кількох століть історія? послідовності лицемірства!  ораблення власнозлом. Так і тепер.  Дур за придурством, хіть за прихіттю пожирає
своїх марнодіїв. Те, що посіяли вздовж, завтра оратимуть впоперек. Батьки
розчахнулись на комунізмі, а діти – на споживацтві; проплямкали одну державу, й
раді проплямкати другу. Плямкати про державність навчились усі, а жертвувати
для держави – ніколи; хотіти правди й любові в ній – усі, а жити правдолюбов’ю
– ніколи; бо якби турбувалися не тільки своїм, 
не тільки черевним, а ще й 
справжнім спільноблагом – духоблагом народу – на свої палаци і стадіони
не найшли б стільки часу; коли ж увага – на стадіони, розваги, палаци, пишноти
– уваги до  вдосконалості  і порядку ніякої; вони десь самі мають
взятися; а, відтак, виробництво  і
продуктивность щезає,  лишається тільки
уява про велике працелюбство; держава паразитів стає апаратом здирництва і
насильства, тоді як держави добродіяльних – апаратом захисту добра від
зла,  процвітанням доброго над злим
паростям;  добро й приносить свої плоди –
добровпорядності і духоєдинства; все більшого звичаєвого і валового добра; чого
так завжди бракує розтерзаним у злолюбстві, розперезаним від властолюбові! Бо
все, що їм мниться добром,  є  чуттєвим добром – і злом плодоносить.  Їм здається – бачать ріллю і в мареві ранні
всходи – та це хвиля праху прах покриває. 
Їм все здається – он близька раєвня – та вона все далі; бо прахота їм
миліша всевічного блага, і таких дрібниць, як досягнути його. Їм треба й треба
життя, та не треба життєенергії; і світла радість життя покидає їх. Давай гамселити.
За ставленням до тих, хто вміє вловити й зафіксувати думку, можна впізнати
майбутнє; яких героїв омріє загал, така й огероїть дійсність; якщо віками в
пошані тільки герої крові й сокири, а не герої миру – герої духу зводяться і
добре майбутнє з ними; і рабство вільних повторюється століттями.

Приклад великого людинолюбства – й українолюбства
відповідно, бо неможливо любити щось, ненавидячи ближнього – подали львів’яни;
не вспіла Ліна Василівна вийти із піввікового творчого ув’язнення, як зразу найшлись
доброзичливці; зразу возревнували, окрисені її можливою присутністю; посягнула
на заброньовані за насліддям швондера – андрухондерами – карликові трони;
затінила осяяне їхньою ясновельможністю місце; людину, яка життя віддала на
облагородження стилю й свідомості цих блударів-грантарів, попригушників по
світі, яка хотіла своїх читачів порадувати, попередити завчас; як їй раді; і ця
славожадібна містечковість мнить себе великими європейцями? ця великодушна
сепаративність милостиво вказує донєцкім, як поводитись і не ділити країну;
коли розділити мить слави, порадіти людині-легенді не може; донєцкі тому й
донецькі, що в 10 раз вищі, і зроду зі своїми так не поступили б, як швондерня;
тому й запрягли дрібних, роздріблених містечковим егоїзмом героякал, подвижників
язика, світочів такого патріотизму, що найпатріотичнішій жінці зумів затьмити
її приїзд; задовго до цього я казав друзям – 
її висовують на плаху; кроволюбам забракло вождя – і жертви; повинні
когось випхнути із стада, захвалити й роздерти; оце їхня справжня допомога й
кінцева мета; така доля всіх світлих постатей у дрібнохижацькій раєвні;
суспільство ж діє тільки тоді, коли внутрішня єдність переважає поверхову
роз’єднаність і неприязнь; простіше кажучи: коли бажання помагати й спільно
радіти переважає бажання вбивати і ненавидіти; ось смисл закону гостинності;
але благо в ньому не тільки для гостей – для тисячоліть діяльності, для
власного добра. Біда не в тому, що когось обділили увагою – верховний жрець чи
менші культурдухівники – біда в тому, що дріб’язкові людоподібні плодять
безжальний,  дріб’язково убивчий
прахосвіт; дріб’язкові звичаї і цілі, які врешті й подрібнюють нас – на
атомарну потеруху.

 

Чи сумісна діяльність
голови НСПУ і голови культури й духовності?

Якщо тільки імітувати діяльність, в ролі белькотата в
телевізорі, то дуже сумісна. Все дуже красиво й правильно – вороги сатаніють;
Україна, як завжди, гине; треба спасати від диктатури! Найкраще, що могло б
зробити це покоління, – спасти від себе. Не було б стільки штампів, мертвослів’я;
не було б ганчір’яних спасунів, любителів ляльок-мотанок і сирних коників; не
завели б ці вершники в таку бездонененну прірву. Блудяжні політики підхопили й
використали блудяжні ідейки давно заблудлих ідеологічних графоманів. Суть
їхнього визвольного плану була проста: якщо замість голови Лєніну прикрутити
голову Кобзаря, над Україною врешті зійде світле всезбутнє. Ляльковий вождь цю
ідейку возвів у держдогму.  Мільярди з
жебрацьких надходжень витратив на меморіали й потьомкінщину; і ліберальна і
національна інтелігенція  –
совіцько-упівські прапороносці – в цьому подвижництві його активно
підтримувала. Охала, ахала, умилялась, розчулювалась.  Доносила до народу історичну пам’ять; ніби
народ такий безпам’ятний, як чисторукі вождяки і їхні ідеологічні кегебчуки,
нездалі пригадати, коли їх востаннє завербували. Так, ніби влада дається, щоб
панахиди правити, а не життям піклуватись. На обожествіння минулого та ще на
приступи вибороманії безсовісними ідіотами, яким у домі прєстарєлих я б не
довірив ляльки мотати, – пребезсовісними історіотами було розтринькано,
розкрадено на тризнах стільки! що можна було возвести п’ять дніпрогесів; дати
людям надію, роботу! дати роботу вченим; дати здоровий оптимізм населенню; вони
ж думали й думають дотепер: якщо їх, крім гетьманства, ніщо не турбує, то і
людей гетьманія годує, і радує, і надихає; тяжко ж прорахубились
бухгалтери-отамани-козакомани; перегортати історію – не на рахівниці клацати;
не в архівній пилюці чадіти; не чужими фантазмами й старими брехнями надихатись;
силою Єдиноживильного! але що поробиш, коли знання засобів
духовдосконалення,  як і знань життя, у
цієї публіки – як про центр галактики. Навчені в доблесних язикантів продовжили
їхнє ідеологічне труждання: обіцяти і заобіцювати! обіцяти і наобіцювати! обіцяти
і  не робити нічогісінько;  ніколи; нічого; серйознішого від причуд
гетьманії; жодної інституції, де б творилося пізнання Істини, не було створено;
а навіщо? ми-й-так-все-знаємо! нам палітологи і західні радники скажуть! за
гонорари, яких вистачило б на 100 духовних закладів; ну й  що, напідказали? напередбачили, ясновидці? як
тягатимуть за шиворіт, мов плюшевих клаповухих зайчат, намотаних невтомними
руцями чисторукого гетьмана; ці махучі руки, що замахнулись на українську
атлантиду – науявляти всього: не найти нічого – ці титанічні руки невдовзі  і підломились: на безсмилих фантазійках;  з ляльок-мотанок добра не встрижеш – для
повсякдення й грядущого; так лялькова національна ідея помогла національній
зрілості, європейськості;  помогла
лялькова мета; помогла черпонути силоньки; тепер вся їхня націдейність: ми
носитимем дулі в кишені; ну й носіть; виношуйте національне багатство; якби
китайці й американці в ляльки гралися, тут би давно одне одного поїли; вкупі з
меморіалами голодомору! Нагадаю: сукати нитки і збирати клоччя – для ляльок
верховному гетьману – помагали гетьмани Спілки і ратне товариство; не що інше,
як їхні мальовничі ідейки – плотські уявлення про свою казкову винятковість –
лягли в основу державної стратегії; якби китайці розігналися на один китайський
Китай, вони б не поширилися за межі імператорського міста; показово: чим
духонемічніший організм, тим більшу втіху і підбадьорення вишукує в минулості!
в переможних мареннях бачить себе героєм, перемагає – тіні тіней, – у власному
мозку, – і так вигасає зовсім; хто думав попаразитувати на історії, той
пришвидшено став її частиною.

Для розвитку літератури Спілка останнього десятиліття
зробила не більше від крематорію. Вчорашнім ідеологічним лялькам – волаючим
публіцистам! – нічого не свербіло так, як стати помітними ляльководами; вони
сукали нитки і потирали руки; вони трусилися і світились – від близькості до
самих буратін; коли ручкалися з чисторукими, аж самі сяяли від їхньої
бухгалтерської святості; доки тісно не стало у їхній бухгалтерії – виборчому
списку, переповненому од святош; із сірості брата куделі сукателів; якби так
втямні  трудитись були, як лицемірити, –
вже б давно країна вигреблася із ями, з котловану державного лицемірства, з
прірви, яку кожен наступний святоша, – посадовий лицеміряк, – обов’язково подає
як котлован нашого державного будівництва; так, борючись Україною, за місця в
списку, лжеполітик від літератури, гетьман спілки, поборов насправді і
літературу, й мову, й думку;  судячи із
написаного, вони не надто випередили свій час; і це надзвичайно скорбно; не
автори винні, а те, як їм помогли; наскільки творчо сприятлива атмосфера в
суспільстві, зараженому  політиканством;
чомусь нікому не спадає на думку,  що без
жодного фінансування неможливі – фундаментальні науки, освоєння надр, космосу;
а духовна сфера має за одним Божим Духом народжуватись; духовний пошук,  формулювання майбутнього – а не  дятлення віджитостей – формули духознань
потребують не менших від матерієпізнання сприянь, невідривних  великих 
трудів,   надзусиль усього  життя, 
мислеенергії тисяч і мільйонів, 
дерзань і дерзань; бадьоріння і бадьоріння; царство істин ве-ли-ки-ми
зусиллями береться! де їх нема, там нема нічого;  нічого справжнього,   дійсно істинного, чітко визначеного, дієво
справедливого; нема благого, нема впорядку, надійного нема нічого; одна полова
і мракота невизначеності – світло їхньої духовности.  Духопізнання неможливо вкрасти-скопіювати в
інших народів, як технічні винаходи чи закони економіки; вони висновуються із
окремого досвіду, із духостану окремих спільнот – і для двох хворих нема одного
рецепту, вже не кажучи про такі загальні 
прописи, як демократія, свободи; одне камлання їх не спасає. Можна
багато, багато наводити прикладів – обезсмислення, національної
деградації;  коли міліцярва живе
катуваннями й здирництвом, судярва живе знущаннями й здирництвом, прокурорва
живе пренаглючим вимогательством, коли всі разом вони красіво живуть на
відбиранні життя в невинно осуджених; коли активістки кегебіського підпілля,
вбравшись у вишиванки, за двома помахами пера стали активістками-співухами
упівського запілля – і це знущалово хтось читає! – з такої здирні треба
втікати; не ближче, як в Антарктиду; подалі від узбережжя, бо й там заклюють і
заплюють незалежні від Бога; можна 
багато возмущатись, але до просвітлень це не наверне. Благо дається по
ве-ли-ких зусиллях.

Молодь, як найчутливіша до лицемірства, накивує звідси
п’ятами з причин тотальної деградації; вищалки-ющата стають
вищалками-янчалками; повальне зрадництво і прецинічна безсовість нікого не
дивує; вчора очі видирали суперницям і волосся рвали – за одного кобеля, сьодня
– за іншого; і то, неодмінно, із вболівання за перебіг конституційної реформи;
завтра безстижі  вищатимуть і дертимуть –
за третього, четвертого; і нема припону на цих служниць закону; порядкувальниць
над судами і прокурятнями. Отам вони надуховнили,  нібито встановлюючи істину! Отам їхня
просвітленість; во всій красі! Але ж глум, що коїться над людьми, – коїться
впершоруч над порядком Бога; оскільки Він Сам є 
Порядок– глум над Богопорядком є глумлінням над Богом;  ХХ вже показало, чим це обходиться – для
сотень мільйонів; та виявилось мало; коли богознущальців плем’я заходились
по-новому – глумитись і казитись від недоторканності, Він заторкне так, що
вимагатимуть собі смерті, як вимагали грошей; 
і все мало й мало було – і смерті мало й мало буде; якщо тут нездатні
впоратися із своїми подонками-глумливцями над добропорядком – то прийдуть ті,
що будуть втавровувати його залізом; знов поскаржитесь на агресорів; знов оплачете
кості терору; знов поповните історичну пам’ять – монографіями й дисертаціями;
знов ніхто не спитає: а подонків своїх хто наплодив? де самі не вчаться, там
учитиме Він.

 

Вони й далі
бурчатимуть, що такими,  із-заду-рукими,
їх поробила імперія, русифікація, а так вони – ангели.  І тільки правдиво-українска влада послідовно
і толерантно все виправить. Хіба не так?

Нехай простять мені 
різкість, але бачити стільки подонства й обговорювати його толєдрантно:
не в моєму характері; геніїв умнявкання-всього-виправдавкання – без мене
досить. Вже покоління виросло без імперії, але задоруких все більше! Дивно, як
всього лишень за декілька десятиліть навчились вибріхувати всяку єресь! а ще
гратися в умильних україно-борців-мудреців; во дні мудрявкаючого месіяка ввесь
Київ обвісили його святликом; «толерантність; обговоримо?», учив мене жити
святоша; тепер, коли внаслідок його пасталакань потолерантніло в країні дуже,
якось не зовсім толерантно – він і його любі соратнички – смикаються на
пательні; вони й не знали про неї; не відали, що весь простолюд – на сковороді
безправності, безнадії – підцибує всі 20 років; а іноземцям толедрантно
пояснюють: це такі національні танці; наприклад, гопак: неперевершене вміння
боком-скоком підхолуїтись до найвищого пана і при цьому захоплено обіймати
простір; показувати, як він любить рідну землю! як він старається – заради неї;
заради всіх! а ще посміхатись – і висміхатись; скалозубити, як молоді коні; бо
панові старої шкапи не треба; тільки ті, що демонструють непорушний оптимізм
політичного курсу; во дні мудрителя полєдрантности редакція одного журналу
подала йому чолобитну, в ки­ш­е­ню вклала – під час нагородження одного з
авторів героєм; за одну дешеву біг-морду міг два місяці журнал виходити – для
таких дорогих вождякові малих українців; для пріснолюбих одповіді не надійшло;
і таких прикладів – вся історія толерантного лицемірства і особливо
толерантного лицеміряка, що втілив собою цілу культуру нинішнього окаліцтва,
вивихнутості у лялькомотанні; лялькам усе, а живим нічого; їм достатньо
підлотити і брехати – скільки влізе; мерзотити і вибріхуватись – скільки
налізе! і корчити незрівнянну пиху святенності; пресвятої невинності красу і
силу держбудівництва! злодійства на довірі – ось сповідники толерантності в
розгнузданій країні;  братчики мої,
братчики – сиротив архіподонок ворівський – і його радісно, всим миром, обирали
– і так добратались брати…

Терплячість – зброя проти спокушення власнозлом; коли можна
схитрувати і вкрасти, а красти не треба; коли хочеться наліво, а треба прямо;
коли хочеться нажертись, а треба голодувати; і так нескінченно; коли ж
толедристи, спохабивши поняття терпимості, закликають однаково зносити і праве
і криве, і зле і добре, і лживе й істинне, – координати втрачаються  і наймерзенніші справи подаються як
позволимі, нормальні, богоугідні; бо так позволила – свобода похотінь і
нагловпертої сваволі; бо так їм хочеться; якщо свої подонки, то вже ніби
ангели; всю владу їм! тоді Істина замовкає на площі, – гнуснопорядок підкорює
нетямущих і зіпсутих, а добропорядок не сміє пискнути, «що ж ви робите,
виродки?»; правда ніби покидає світ, злопорядку попускається вволю
попорядкувати; санітари лісу виїдають і хворе й новонароджене, якому так слізно
хотілось жити; але убиюгам не втерпиться – і зжеруть його; зжеруть усе;
повбивають, перекалічать все, що попаде під лапу; так однакова терпимість до
зла й добра, брехні й істини толедрантність – вчить і вчитиме словоблудних
мудряків, мудриць ефіру і комп’юте­роклацань, що добро і зло не просто слова з
минулого; зло й неправди відчуєте тепер, на своїй шкурі, коли їх записуватимуть
нагаями й зубами; те прекрасне зло, той захоплений самообман, який допустили і
впустили в себе; коли ж допустимість зла перевищує надмір, коли це загрожує
залишку добрих, вмикаються ті незримі сліпцям надсили і злосвіт піддається
опустошенню; протоледристили неньку! а хто винен? п’ята колона винна! то це не
каліч? показово, що з покоління в покоління ця очевидна наука не приживається,
а всіляко нехтується; правда вбивається – за ширмою соціально-економічної
історії; показово, що після немислимих надстраждань ХХ, дурникам і пустобрехам,
які життя не нюхали, нічого на собі не пережили, та ще відвертим
жорстокосердцям, знов кортить гітлерюгу і сталінюгу; насильства, кроверуїн! ми
маєм право! Заюшені, беленіють вони з екранів, і віротерпимий народ за
проповідника сталінізму голосує всемеро більше, аніж за правдомовного мовця;
якщо століття кровопотопу не відучило від наслідування жорстокости – свого
внутрішньозла – якщо в наступних поколіннях воно знов задирає голову і лютиться
жалити, якою ж ядуче зазлобленою є природа і генотип злохтивців? яка
очевидність  їм уготована? і чи надовго
втерплять, коли палахне зсередини?..

 

(Далі буде).

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!