Сповідні нотатки

215

Михайло Кочерган.
Про час, про себе і людей. – К., ВЦ «Академія», 2012.

Український
інтелігент чи то в першому, чи в другому, чи третьому поколінні, ще не (я можу,
звісно, помилятися) звик до свого розокремлення з українством як гуртовою  богопідзвітною силою. Тим більше, що і в ХІХ
сторіччі, і у сторіччі ХХ його – інтелігента – вважали слугою народу.
Пожиттєвий бунт проти цього духовного статусу, приміром Франка чи Стуса, мало
чому нас навчив:  їхнє прагнення
залишатися щодень «твореним» собою буквально заквацьоване гримом розхожого
патріотизму, з якого кепкувати, звісно, гріх. Надто зваживши на число жертв
«великобратської» імперії, де Україна і українство цілеспрямовано розводнювалися,
переслідувалися і винищувалися, що прирівнювало до героїв навіть тих, хто бодай
раз у житті поєднував першотравневу чи великожовтневу атрибутику з
вишиванкою.  Пригадую (це гірка правда)
осінній якийсь день і себе на хрещатівській лавці, що похмуро курив, чекаючи
наближення години зустрічі з академіком Шамотою. Був я тоді у доволі пристойних
голубих штанях, блайзері і (господи, яка необережність!) яскравожовтих
шкарпетках. Скрик: «Алярм!», – то далеко не все з того, що струсонуло моїм
єством при думці про очі академіка, що завше шукав у мені аналогів з тими, хто
вже сидів чи кого готували до відсидок. Моя 
відраза до галасливої і далеко не в усіх щирої публічності, до
запобігання перед голосами Європ і Америк не бралася до уваги напріч. Хоч про
неї тим, що на мене доносили, я  говорив
і за чаркою, і без. Але, але, але… Шкарпетки були завбачливо поміняні на чорні,
в Інституті літератури я залишився, хоч холуйськи своїм ні до незалежності, ні
після для нього так і не став.

Інтелігент (як
духовно автономна субструктура), не будучи ворогом (це неінтелігентно) загалу,
так чи так зобов’язаний з цього загалу виростати.  Під тиском чи за сприяння яких  саме спонук та переконань – то вже як вийде.
Книжка, про яку  піде наразі мова,  ілюструє, скажемо так, роботящий
різновид  розпруження в людині покладів
самоповаги,  самопідзвітності і
самтожності, кожен міліграм яких важить куди більше, ніж тони й мегатони
балачок про національне благо, національні інтереси, національну державу. Без
національної й духовно непідкупної інтелігенції її у нас ніколи не буде…   

Стисло торкнуся й
порушеної книжкою Михайла Петровича Кочергана 
проблеми  життєлюбства, без якого
ворогування з тим чи тим соціумом, м’яко кажучи, малоперспективне.  Не любити без любові живій людині не можна.
Та й не слід: те, що нас обурює, і сила цього обурення є похідною безупинних
процесів решетування переконань, вражень, сподівань, мрій, де щире золото
правди, порядності, терплячості, моральної 
чистоти зблискує не повсюдно. Але воно повинно існувати, якщо ми у
душевному й духовному нашому покутті хочемо мати те, що зазвичай називають
святобразом, себто сяйливо обрамленим згустком чи ликом нашої віри у світ
кращий і не конче вишній: небо й земля не протиставні, а всього лиш
співвідносні. В усі часи і за всіх урядів…     

А тепер про саму
книжку.  Належить вона перу відомого
мовознавця з Самбірщини, а тепер київського професора й доктора, з яким, так
вже склалося, наші шляхи перетиналися ще у Дрогобичі, де він вчився і викладав,
а я тільки вчився. Об’єднував нас певний час і вокально-хореографічний ансамбль
«Пролісок», яким Михайло Петрович керував, маючи мене кілька років за соліста.
Говорю про це задля того, щоб бодай натякнути на власну причетність до
закулісся життя, в якому ми були на різних ролях, але разом. Більше того: я
Михайлові Петровичу як викладачеві педінституту заздрив, сподіваючись і сам
стати одним з тих, що готуються до лекцій, читають лекції, претендують на
студентську увагу й повагу, переростають (це обов’язково) своїх учителів і
доростають до самих себе. Проте мене рідний інститут мав своїм лише про людське
око. І це попри фантастичні знаки уваги (окрема доплата з ректорського фонду до
стипендії, окрема кімната в гуртожиткові, окреме місце у викладацькому залі
бібліо¬теки) з боку ректора, якому перебороти кадебізований (і патріотизований:
багато місцевих і не місцевих українців вважали мене людиною визивно чужою)
дрогобицький загал виявилось не під силу. Хоч залишити в переповненому
філологами місті ректор мене залишив…   

Так от ті, кого
(настала черга суто книжкового змісту) Михайло Петрович повертає з небуття у
буття, для мене й досі не є оповідною фікцією. Це живі персонажі живого дійства
під назвою «провінційний вуз», де чисть і нечисть  співіснували і співіснують досі. У яких саме
пропорціях колись, і у яких – зараз, не суть важливо. У таких самих, як і в
решті держави… Та й не це наразі головне: певний і не одразу вловний чар
сповідного творіння М.П.Кочергана полягає не у викритті злочинців і героїзації
героїв, а в ретельному визбируванні прикладів фахової неординарності і
внутрішньої порядності тих, чиє життя було і є внутрішньо малозалежним від
Сталіна, Брежнєва і теперішніх «вождів» процесу українонищення.   Сільський хлопчина прагнув понад усе
вчитися, і його вчили. Спершу в школі, потім – педучилищі, потім в уже
згадуваному виші, аспірантурі. Остання, правда, передбачає нескінченне
самонавчання, проте здатним до нього є далеко не всі. А Кочерган дерся з
мовознавчого щабля на щабель  настільки ж
самозречено, як і  доказово успішно. Що,
загалом, вартує не лише поваги, а й соціологічного вивчення, позаяк повоєнна
західноукраїнська молодь тягнулася до освіти трохи не так, як молодь
зрадянізована: вона чи не кожен навчальний заклад мала за храм. Саме тому й
фаховитість тих її щасливців, що одержували врешті-решт розмаїті дипломи і (це
траплялося набагато рідше) викладацькі вакансії, багато чим різнилася від
лекційних курсів усіляких Радченків, Домницьких, що головним своїм покликанням
мали ідеологічну пильність та доноси. Їх, власне, закидали на галицькі землі як
офіційну кадебістську агентуру, помножену десятками викладачів історії партії,
політекономії, наукового комунізму, філософії, од щоденного робочого
спілкування з якими мене Бог милував. Хоч траплялися серед них і  люди високопристойного етичного та морального
ґарту, про що Михайло Петрович не втомлюється нагадувати поіменно, чим і
підкреслює свою принципову одмінність від «інтелігента» суто партійного карбу
та виробу, чия завтоматизована відданість марксизму-ленінізму життя людського
духу заарканювала й геть знебарвлювала. 
Зацитую  підсумкове судження
викладача-гуманітарія про присмеркове десятиліття  доби «зрілого соціалізму»: «Івано-Франкіський
період життя був чи  не найбільш
нецікавим. Прожито там дев’ятнадцять років, і жодної яскравої картини, жодного
вартого уваги епізоду. Сірі будні, затхла задушлива атмосфера. Викладач, якщо
він був безпартійним, вважався людиною не те що другого, а третього сорту. З
його запитами, потребами ніхто не рахувався. Об нього хто тільки хотів витирав
ноги. Систематичні принизливі чергування на прохідній у студентських
гуртожитках, де консьєржка дає тобі вказівки і повчає, що і як ти повинен
робити, нічні чергування на так звані революційні свята в навчальних корпусах
інституту, поїздки зі студентами на сільськогосподарські роботи, неоплатна
праця під час різного роду виборчих кампаній, ходіння в ролі кур’єра по
квартирах на закріпленій за тобою виборчій дільниці. Не перелічити всіх далеких
від викладацької роботи справ, які звалювалися на плечі викладача. А скільки
дорогоцінного часу було витрачено на різні засідання, які відбувалися мало не
щодня: партійні збори факультету, інституту, профспілкові збори, ректорські
наради, факультетські й інститутські засідання рад, різні збори з якогось
приводу й без приводу, нудні й абсолютно нікому не потрібні методологічні
семінари, де вивчалися «геніальні» твори новоспечених класиків марксизму  Брежнєва і Горбачова, матеріали різних
партійних з’їздів та пленумів? Запам’яталися також дивні заняття з цивільної оборони,
які зобов’язані були під розписку відвідувати всі працівники інституту…»
(с.176-177). Читати про подібний життєплин як норму важко. А ще важче знати, що
він не пішов у небуття: ті, кого додушувані ним викладачі вчили, на сьогодні
теж поставали викладачами, які, можливо, й не задумуються над  тим, чому кожен їхній крок за межі фахового
стандарту наражається на адміністративний опір і навушництво? Запитувати про
те, чому міністром освіти в незалежній Україні є українофоб і чому національна
(не за буквою, а духом)  вища освіта
вважається чимось цивілізаційно неприйнятним, 
– вже не хочеться. Та й нема кого, позаяк цинік-патріот і
цинік-інтернаціоналіст є людьми одної і тої ж бездуховної випічки. І все ж, і
все ж, і все ж… Чесність, порядність, фахова самовідданість серед
інтелігентного люду як були, так і залишаються незнищенними. Чому і наскільки –
математично точному обміру не піддається. Як і віра у те, що майбутнє
рідноземної нашої культури, науки, соціальної нашої щоденності рано чи пізно
буде всуціль залежати від людей самопідконтрольних,  високоетичних, внутрішньо вільних. І глибоко
стурбованих станом щоденної своєї готовності до життя як особистісного
трудового внеску в процеси його вилюднення і гуманітарної розбудови. Саме про
це думалося при читанні спогадів М.П.Кочергана. Хоч не тільки спогадів; прожите
і пережите залишається також днем сьогоднішнім. Не для всіх, але для
багатьох…    

 

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!