«Сповідь над прірвою»

101

На здобуття Національної премії України імені Тараса
Шевченка

Саме такою була перша умовна назва роману Олега Чорногуза
„Самогубець за покликанням”. Автору здалося, що нова назва більш відповідає ідеї
його твору. Частково можна з цим погодитися. Адже в романі йдеться про наш світ
– цивілізований світ, який приречений на самогубство. З початком технічного
прогресу почався і його кінець. Саме таку парадоксальність нашого
цивілізованого життя стверджує автор у своєму новому творі.   

Ми своїми руками творимо самі собі Судний день і щодня
своїми необдуманими діями наближаємося до нього. Від сучасного прогресу людство
має прийти вчергове до загибелі, само себе знищуючи. Саме таке людство, з таким
розвитком подій на землі і є самогубець. Самогубець за покликанням. І з цим
трактуванням можна погодитися.     

Автор у своєму глобально-філософському й водночас міфічному
романі „Самогубець за покликанням” 
гіпотетично натякає, що людство уже проходило аналогічний шлях
аналогічної цивілізації на цій землі. 
Наше життя на цій планеті – просто чергова циклічність нашого буття.
Підтвердження цього – самогубство китів, які викидаються на землю і ніби своєю
смертю намагаються зупинити людину від її дурних вчинків, котрі називаються
самими ж людьми геніальними винаходами нашого часу. Саме ці винаходи (скажімо,
ядерна зброя) і винахідники людством не осуджуються, а заохочуються,
нагороджуються високими вченими ступенями, титулами, їм вручаються
найпрестижніші премії, всесвітні нагороди.  

Німа риба-кит ніби єдина на цій планеті волає – люди,
зупиніться! Вона, безмовна,  не може
сказати цього словами і йде на останнє – на власну смерть, щоб показати
людству, що далі кінець тому шляху, яким знову пішла цивілізація, нерозумна
людина, яка прирівняла сама себе до Творця свого. Назвала сама себе Йому
подібним. Далі так жити не можна, і кити, які (за авторським припущення) вже
пережили свого часу  таку всепланетарну
біду, якщо не сказати – катастрофу, застерігають людство своєю лицарською
смертю. Їх, здорових, нічим не хворих, відтягують люди назад  в океан, але вони все одно викидаються на
берег, начебто цим дають зрозуміти усім нам: так далі жити не можна в цьому
хаотичному світі, в якому порушена гармонія, закладена чи запрограмована
Всевишнім – Вищим розумом, який ми усвідомлюємо, але до якого свідомо не
прислухаємося.

Іншою наскрізною лінією роману є  сама 
людина – земна істота на землі, яка еволюційно не змінилася. Так,
наприклад, її до загибелі  приводить
вічна людська, саме людська, жадібність, ненаситність. Людина не має ні в чому
міри, і цим самим вона стоїть нижче тварини, яка вбиває стільки, скільки їй
потрібно для елементарного прожиття. Людина ж 
– хижак у своєму бутті й не знає ні в чому меж .

За припущенням автора роману,  планетою ходить вічно живий Той. Він з самого
початку  чергового зародження життя на
нашій планеті проводить нібито 
благородні експерименти над людиною: за її, людини, добро, платить
сторицею. Так, наприклад, герою роману Васильку (перегук із князем Васильком,
якому рідні брати виколюють очі), який внаслідок безкоштовного „подарунка” Тоя
стає із вчорашнього убогого й нещасного несподівано багатим. Багатим, отже,
незалежним. Пихатим. Купається в розкошах, забуваючи про свою дружину і сина,
яких він тепер начебто і згадати не може. Він нібито вже й не пам’ятає, а чи
був у нього син, а чи була дружина!

Чи був у нього син? Чи була у нього своя Марія? Ці рядки у
романі проходять рефреном, і, вочевидь, не випадково. Інколи у Василька
прокидається совість, як спомин. Він згадує, що таки мав і матір, і Марію, і
сина. Це наводить на думку, що син і Марія – не випадкове сполучення в цьому
загадковому романі-застереженні. Тут закладений глибокий зміст. Принаймні так
мені здається. Бо йдеться про те, що, морально розкладаючись, людина втрачає і
матір, і Бога, і його сина. Очевидно, тут не випадкова ця паралель, яку автор
не роз’яснює, а залишає  право на роздуми
самому читачеві. Мовляв, у  людини нічого
святого не залишається, якщо вона спокусилася папірцями – грішми, які вигадав
не Бог, а Сатана.

Третя лінія цього дивовижного роману, надзвичайно глибокого
за своїм внутрішнім світом, підтекстом, є наскрізна лінія – за добро людині
часто платять злом, якщо не завжди. За добро треба розплачуватися,  наголошує автор. У даному конкретному
романному випадку дуже жорстоко – життям. Саме ним платить несподівано казково
багатий Василько, від імені якого пишеться ця життєва сповідь, і яку в кінці
вже  дописує його водій і охоронець, оскільки
Василька підступно друзі-заздрісники відправляють на Той світ. Василько
здогадується, що це з ним неодмінно трапиться. Він знає, що саме цим для нього
закінчиться його життя, його багатство. Малі гроші – малий клопіт. Великі гроші
– великий клопіт, якщо не сказати смерть.

Тверезо оцінюючи свої стосунки з друзями, Василько  вдається до аналога з китами, котрі
викидаються з води на берег. А він, людина, хоче вчинити навпаки: кинутися із
землі у воду і цим самим відповісти на те вічне запитання, яке хвилює все
людство: чи є життя після смерті? Чи це кінець, чи тільки початок? Але
відповідь за сімома замками. Від вірної смерті його рятують три повії. Три
Шпильки, як їх називає Василько, а тепер уже поміж олігархів  Баз. Очевидно, від іспанського Базиліо –
Василь. Це, по суті, новий тип вапнярського аристократа – наскрізна лінія чи не
в усій творчості Олега Чорногуза. 

І от саме  Три пари
черевичків на Шпильках рятують від передчасної смерті Василька. Рятують ті,
які, за громадською думкою будь-якого суспільства, є суцільною аморальністю:
людьми без елементарних чеснот і совісті. В романі все навпаки. Вони у своєму
благородстві, у співчутті до людини, яка потрапила в біду і хоче покінчити це
нікчемне життя самогубством, піднімаються 
в моральному плані вище тих, хто своїм зовнішнім лоском підкреслює своє
благородство, хто пахучою серветкою підтирає свій зад, граючись в аристократизм
і лицемірить, а по суті –  огидно блазнює
перед своїм світським оточенням.

Сказати, що новий роман Олега Чорногуза – талановитий роман,
на мою думку, не сказати нічого. Мені здається, що цей роман – вершина в
дивовижній творчості Олега Чорногуза. Це ще один поступ до його Олімпу. Роман
треба читати і задумуватися. Після його прочитання залишається так багато
думок, міркувань і роздумів.

Віталій БУЛАВКО,

літредактор роману
Олега Чорногуза

«Самогубець за
покликанням»

 

Роман-застереження

Бібліотека української літератури в Москві має у своєму
фонді майже всі книги Олега Чорногуза, що не залежуються на полицях, а охоче
читаються москвичами. Видані в перекладах також і російською мовою, вони
гідно  представляють українське красне
письменство у багатонаціональній Росії, а 
нещодавно отримане нашою 
Бібліотекою  Зібрання творів Олега
Чорногуза в семи томах (Київ. Видавнича компанія «Кит», 2006)  спонукало читацький актив БУЛ до створення
бібліотечного Клубу українського гумору та сатири, перше засідання якого буде
присвячене презентації творчості видатного сатирика, зокрема роману «Самогубець
за покликанням».

Останнім часом предметом жвавих обговорень у колах наших
читачів був роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».  Українці в Росії по-особливому спраглі такої
актуальної літератури, творів,  у
яких  яскраво і чесно відтворюються
сучасні проблеми  їхньої Батьківщини.
Значною мірою саме такі книги дарують нам не тільки художні відкриття,
естетичне задоволення від спілкування з 
мистецтвом слова, а й  компенсують
брак тієї ж актуальної  й правдиво
поданої інформації про Україну, що її не годні подавати, а часто й зумисне
спотворюють тутешні ЗМІ. 

Тож і зазнайомлення із романом «Самогубець за
покликанням»,  який означив  вихід письменника на нові творчі  й світоглядні горизонти,  безумовно, стає подією для читачів не тільки
в Україні, а й у діаспорі.  Сповнена
гіркої сатири, містики, а з тим і разючої громадянської правдивості  та художньої переконливості, антиутопія  змушує стривожитися майбутнім України, всього
людства. Застерігаючи від жахливих загроз, що його несе в людські душі та
суспільні відносини  чимдалі
шаленіюче  цунамі споживацтва,
письменник, як справжній митець, 
залишається  на питомому
національному ґрунті, а з тим вписує свій твір у всесвітньо-глобалізаційний
контекст, що робить зміст «Самогубця за покликанням»  зрозумілим і близьким кожному, хто здатен
сприймати дане нам від початків Слово.

Вищезазначеним  і
зумовлюю підтримку висунення  роману
Олега Чорногуза «Самогубець за покликанням» на здобуття Національної премії
імені Т.Г. Шевченка.

 

ВІТАЛІЙ КРИКУНЕНКО,

заступник директора
Бібліотеки української літератури,

член Національної  Спілки письменників України та Спілки
письменників Росії, лауреат міжнародного фестивалю слов’янської поезії «Співочі
письмена».

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!